Жінки її душі
Книга чилійської письменниці Ісабелі Альєнде «Жінки душі моєї» пролежала в моєму кошику під умовною назвою «прочитати найближчим часом» аж півроку. Інші книжки, що потрапляли в той кошик одразу із книжкової крамниці, вже за кілька днів чи тижнів залишали його, залежно від того, як просувалась «жива» черга читання. Альєнде чекала. Я брала «Жінок душі моєї» до рук, читала кілька сторінок і повертала книгу на місце. І зовсім не тому, що книга була нудною чи страшною, надто сумною чи надто розважливою. Зовсім навпаки.
Ця книжка із перших слів виявилася однією із тих, заради якої відкладаєш усі справи, навіть нагальні, і читаєш аж до світанку, доки не перегорнеш останню сторінку. І навіть після цього вона не відпускає тебе!
Такі книжки рідкість, вони цілковито відсікають читачів від довколишньої дійсності, а найголовніше, і з ними дуже шкода прощатися, бо не знаєш достеменно, коли щось подібне іще раз потрапить тобі до рук. Мені хотілося якнайдовше розтягнути в часі мою взаємодію з «Жінками душі моєї», але все ж таки настав той вечір, коли я взяла книгу до рук - і вона проковтнула мене!
Про що ж ця книга? Про бентежну ревізію латиноамериканського (та й світового, зокрема) феміністичного руху? Про дитинство впертого дівчиська в заможній патріархальній родині? Про посестер, видатних і пересічних, що своєю присутністю наповнювали життя письменниці? Про жінок в латиноамериканській літературі, які довгий час лишалися невидимими для літературних критиків, видавництв, книжкових оглядачів, літературних інституцій? Про жіноче обличчя старості? Про підбиття підсумків і ретроспективу власного буття? Та всього потроху.
Це барвистий калейдоскоп спогадів і розповідей. Про матір письменниці, що бажала свободи, краси і творчості, натомість мала скоритися патріархальній субординації родинних стосунків: жінка має бути заміжня, або вона не жінка! Про загиблу доньку, яка пішла з життя зарано, але залишила рятівне коло благодійних проектів, що допомогло Альєнде виборсатися із моря згорьованості на тихі береги смутку, споглядання та громадської діяльності. Про літературну агентку, яка невпинно штовхала авторку до успіху і не давала жодного шансу скласти руки попри те, що латиноамериканський літературний бомонд упритул не помічав талановитої письменниці. Про її подруг, що рятують із рабства – фізичного та сексуального - маленьких дівчат в закинутих гірських селах і допомагають жінкам, що пережили домашнє насильство.
Ця книга про те, чого бояться жінки і що робить їх сильними.
Про підпільні аборти, безправність жінок і потворне лице патріархату, про вихід на пенсію і правду про старіння, про кохання і майбутнє фемінізму. Про життя. Про час. Про смерть.
Насправді, ця книга настільна, така, що завжди стане у пригоді, може, тому вона і не поспішала з відкритого простору кошика, що завжди у мене під рукою, до припадання пилом на полиці у шафі.
Я не вірю у ворожіння на книжках, натомість, я вірю в силу слова.
До «Жінок душі моєї» можна раз у раз повертатися по життєву мудрість, розкриваючи книгу навмання на будь якій сторінці саме тоді, коли розум шукає важливої підказки чи поштовху до правильного рішення, бо, попри весь сконцентрований на сторінках біль, пережитий жінками, приниження, розчарування та втому, ця книга сповнена надії і віри в те, що «лупати сю скелю» варто, і жити життя, хай це іноді буває страшно і незрозуміло як – варто теж.