Одного сонячного дня я перечитав серйозної літератури про потойбічне життя та смерть й тому мені закортіло чогось легкого, сонячного і, бажано, з сарказмом. Та проблема була у тому, що я не знав, книги якого автора почитати. Саме тоді я згадав про Андрія Любку. Я десь рік тому прочитав «Саудаде», яка стала однією з моїх улюблених книг. Тому вирішив придивитися до «У пошуках варварів. Подорож до країв, де починаються й не закінчуються Балкани», але я не надто захоплююсь мандрами, хоча переконаний, що книжка мені сподобається. Так склалось, що я більше ціную мандрівки у власній голові, ніж фізичні блукання світом. Я навіть пригадав «Твій погляд Чіо-чіо-сан», яку Андрій вважає найкращою своєю книгою. Та щось мені не хотілось вплітатись у детективні нетрі.
І тут я побачив її. Помаранчева обкладинка, трембіта, саркастична анотація – усе це продало мені цю книгу. Як каже моя директорка: «Треба брати».
Тому не довго думаючи я схопив «Маленький український роман». Тим паче, що може піти не так, адже це Любка.
Ну годі оцих прелюдій. Я - хлопець швидкий, тому перейдемо до самої книги, в якій нас зустрінуть поет-алкоголік та рибак-бізмесмен, який також не відмовиться хильнути зайвого. Отже, одного ранку наш поет прокидається зі страшним похміллям і все якось йому не те. Наче і житло є, наче і відомий чувак, а от слави не вистачає та і грошей також. Ну грошей всім не вистачає, а працювати на шахті мало хто забажає, тим паче, коли ти інтелігентна людина.
Тому вихід очевидний – тре писати ВУР.
Як кажуть, двох зайців одним махом. І славу здобуде, і грошей заробить та ще врятує нашу нещасну українську літературу. Стане, так би мовити, літературним українським гуру, який покаже всім, як треба писати геніальні романи.
Та, як всім відомо, – думати замало, потрібно діяти. А ось тут і проблеми, адже світ такий бентежний. Весь час щось відволікає від роботи. То їсти потрібно зготувати, то випити з друзями, то на літературні форуми кличуть. Коли ж тоді писати? Тому головний герой приходить до геніального висновку: потрібно одружитись і все спихнути на свою дружину. Бо не гоже геніальному письменникові ліпити вареники. Хоча поет і полюбляє готувати їсти.
Так як справа з одруженням – це нелегка затія, то наш геніальний письменник разом зі своїм другом-рибалкою починають мізкувати, з ким же зв’язати своє життя… От чому поет починає згадувати всіх своїх колишніх, а його друг - відмічати переваги та недоліки тих багаточисленних жінок.
Здавалось, що сама зав’язка історії доволі слабенька і не дуже серйозна. Та Любці вдалося роздати всім на горіхи. Я вважаю, що ця книга може бути приводом для того, щоб влаштувати черговий літературний Mortal Kombat, адже Андрій кепкує над літературними геніями, піднімає на сміх фемінітиви, відверто використовує жінок і шукає тепле місце під сонцем.
Та мені важко розцінювати все це серйозно. Ліпший спосіб висловити свої думки – це жартувати, а раптом що, то завжди можна сказати, що це наївний жарт.
Андрій Любка на презентаціях книги та й у самій анотації зазначає, що це ледь не єдиний український роман, де фігурує трембіта. Я так і не зрозумів, чому він вчепився за неї.
Так, трембіта є одним із ключових елементів, що фігурує в одній із небагатьох сюжетних гілок, за допомогою якої розплутується одна з головних дилем… Та з такими успіхами – це могла бути таврія, яка передавалась із покоління в покоління. Але трембіта – однозначно надає закарпатського колориту.
Я - людина саркастична, тому мені до вподоби був гумор на межі, що не можу сказати про інших, особливо жінок, які борються за власні права. Загалом я не можу сказати, що сюжет «Малого українського роману» геніальний. Андрій сам говорить, що деякі представники видавництва відмовляли його це надрукувати, мовляв такому знаному письменнику вже не гоже писати легковажні книги. Та саме легковажність мене і підкупила. Любка добре володіє словом і це не можна не помітити. Він навіть кепкує з читачів, вписавши дрібненьким таким шрифтом безглузді примітки. Слава Богові, що тих приміток було дві чи три від сили. З моїм зором тільки й читати, як автор починає розпинатись у тих примітках про те, як йому хотілось написати інтелектуальну книгу з отакою купою пояснень. Я аж згадав книги Орвелла, той самий «Колгосп тварин», де часом приміток на сторінці більше, ніж самого тексту, про «1984» взагалі мовчу. У мене завжди була алергія на такі книги, тому я їх слухаю в аудіо форматі. Та думаю, якщо Андрій напише таку книжку, але буде приправляти її таким же гострим гумором, то я точно прочитаю.
Важко говорити про цей роман, коли він такий маленький, тому скрізь, куди не кинься, наштовхнешся на спойлер, а я вже і так розказав сюжет. Не хвилюйтесь – це лише зав’язка, тому там є що і вам почитати.
Для когось «МУР» виявиться кам’яною стіною з обурень і вигуків: «Та як ти смієш нападати на Укрзалізницю!», а для інших - цей роман стане приємним муркотінням котика. Все залежить від вашого світогляду і від ваших думок. Врешті-решт Андрій сам зізнається, що бажав написати щось подібне ще у студентські роки. І ось карантин подарував йому можливість це зробити. Тому бажаю всім написати власні маленькі українські романи, зробити ті речі, про які ви давно мріяли, але не наважувались жити, усвідомлюючи, що життя у нас одне і не варто все залишати на потім, адже тоді ти можеш не встигнути втілити свої мрії в життя.
Читайте також:
Відгуки
Як написати великий український роман_14.01.2021
чудово
