Слухайте своїх дітей, бо вони щось знають

Я ніколи – жодної миті – не хотіла бути письменницею. 

У житті я робила все, що завгодно – працювала копірайтером на радіо, науковим співробітником у музеї, розносила каву в кав’ярнях, розвивала подобову оренду у Львові, мріяла створити всеукраїнську мережу «Соки фреш», а потім підписала контракт з МЗС України і багато років провела в дипслужбі по закордонах. Кафедра слов’янської філології дала мені чудове знання сербської та хорватської мови і офіційну роботу на довгий час.

А потім життя послало мені неймовірну можливість – створити пригоду. Якби хтось колись сказав мені про таке – я б довго сміялась. У той час я «крутилась» у зовсім іншій системі цінностей. Я була серйозним дерслужбовцем, оточена паперами й дорученнями. А ще - виснажена, зламана і розчарована усім, що мала в житті. Ні, я не порівнюю себе з Джоан Ролінгс ☺. Бо вона в часи своєї чорної смуги добре знала, що робить! А я – ні. 

Але життя не питає. Воно притиснуло мене до стінки устами мого сина Василька: 

• Ма, розкажи мені якусь пригоду! – просив він, зовсім не цікавлячись тим, що я була змучена, невиспана і моя пам'ять не могла пригадати жодної пригоди для десятирічного хлопця.

• Ма – повторював він наполегливо, без найменшого жалю до всіх моїх страждань, - ма, ти знаєш! Розкажи! А якщо не знаєш – то придумай щось сама.

Я стогнала і утікала надвір. Думки мої голосно «хропіли» в летаргічному сні. Уява відмахувалась від моїх спроб в найтемніших закапелках свідомості. Якою безглуздою здавалась мені кожна вимовлена фраза! Про що, ну про що я можу йому розповісти? – думала я. 

Але Василько чекав. Слухав, мовчав, знову слухав. І знову просив розказати ще. 

Не думати, не хвилюватись і не шукати тисячі відмовок, - а брати і робити. Наприклад, закривати очі і говорити якусь історію своєму сину.

Того вечора я вперше сіла й записала ті свої перші незграбні фантазії в ноут.

А потім повторила це саме ще кілька десятків раз. Кожного дня моя дитина штовхала мене уперед – він знов і знов питав: ма, а що було далі? Ма, розкажи!

І я знов видушувала з себе кілька нових поворотів сюжету – думаючи щоразу «мамочко рідна, ну що я плету?». Але все ж таки записуючи увечері кілька рядків у ноут.

Тоді вони й народились, виринувши на цей світ з якихось незрозумілих темних глибин. Срібний Дракон з обпаленим крилом. Марко і Сонька Бруми з 3-Б. Фантастичний Великий Білий Кіт, який мандрував крізь небо між різними світами (ой, потім я ж переписала його на Великого Білого Ворона!). Табун червоногривих коней, які багато тисячоліть жили в полоні Сірої Ямми.  

…Цілий багатовимірний всесвіт, який складався з різних шматочків і які треба було скласти в єдине ціле… 

Пройшло багато років.

А потім якось я чистила диск Де, і відкривши файл під назвою «дракони для Василя», раптом аж присіла. Там була дуже незграбна, розколошкана й незрозуміла – але така несподівана історія! 

Невже це все придумала я? – думала я, перечитуючи свої давні фантазії…

І раптом… все закінчилось. Історія обірвалась саме там, де мені самій так хотілося дізнатись – що ж буде далі?

І тоді я сіла й дописала кілька слів. А потім ще. І ще. І раптом зрозуміла, що з цього може вийти ціла книжка.

Насправді це особливе відчуття – щось створити. Збудувати, намалювати, дослідити, написати. Я вірю, що в кожного на цьому світі є якийсь дар. Хтось знає про нього сам, а комусь підказують, де його знайти життєві обставини чи інші люди. 

Або наші власні діти. 

Мій «Світ у вулкані» вийшов легкою, кольоровою історією з присмаком крові. Чому з таким присмаком? Та тому що мій Василь одного дня сказав, дивлячись мені прямо в очі: «Ма, я знаю що тобі це буде важко – але ти повинна когось убити. Тоді ця пригода стане справжньою…». І хоч «Світ…» залишає зовсім повітряний післясмак, хоч Добро й перемагає Зло, але – повірте мені на слово – я проревіла над деякими сторінками не один день.

Коли я вигадувала всі ці світи, я малювала для себе схеми – зі стрілками, шкалою часу, іменами героїв та пунктирами, що позначали усі невидимі зв’язки. Тоді я зрозуміла, що автор повинен мати не тільки яскраву уяву, а ще й тверезий, чіпкий розум. Щоб поскладати всі частини в одне рівняння. Щоб знайти ігрек і ікс.

Грубенька вийшла, проте дуже барвиста пригода. З неї б фільм! 

Беріть її до рук з думкою про безмежні можливості людської уяви. З вірою у свої таланти. І з думкою про своїх дітей. Їх часом треба слухати і вірити їхнім словам. Бо вони – наші діти – вони таки щось знають ☺.

Фото - Олена Чернінька, а також з особистого архіву авторки.