Про силу книжки
Вас може зацікавити
Перша потужна сила, котру я відчув на собі, була сила книжки.
Ну я зараз не буду про ідеї, ідеали, світле майбутнє і мораль. Ні.
Все набагато простіше - книжка проникає тобі у мізки і починає їсти їх зсередини формувати твій світогляд.
Читати, як не банально це виглядає, я самостійно почав років з чотирьох. Коли я вже доволі непогано читав, я почав поглинати все, що було у нашій домашній бібліотеці.
Так сталось, що однією з перших до мене потрапила книжка Ганса, щоб йому добре було, Андерсена.
І ця книжка поламала мені мізки. У буквальному сенсі.
Почнімо з того, що у Андерсена розмовляють речі. І взагалі, речі, тобто предмети, живуть своїм життям, розмовляють, переживають, плачуть, тішуться, закохуються і вмирають.
Це справило на мене велетенське враження. Я тиждень ходив з очима, як у собак із казки “Кресало”.
Перший збій психіки стався тоді, коли мені купили сині румунські кросівки. Десь за містом, батьки «дістали» дефіцит (кляті радянські реалії), бо мої старі кеди вже розвалювались. А це були мої улюблені кеди! Я з ними і вогонь, і воду пройшов. Вони розділили зі мною усі труднощі походів у ліс і набігів на сусідські сади. Ми пасли разом вівці і ходили з дівчатами у міський парк.
І коли я приміряв ці сині нейлонові чудо-творіння режиму Чаушеску, мама сказала: «Ну все, давай тоді вже їх не знімай, а твої старі я викину». Тут зі мною сталась справжня істерика. Я просто фізично відчув біль старих добрих вірних кедів, котрі служили мені вірою і правдою цілий рік, а тепер їх за їхню тяжку службу, просто бездушно викинуть на смітник.
Я не міг так зрадити своїх друзів. Всю дорогу додому я притискав їх до себе і ридав. Не віддав я їх. А батьки всерйоз задумались, щоб показати мене психіатру.
Коли я почав давати своїм речам імена, батьки вдруге насторожились, (як це відбувалось, я описав у оповіданні «Полковник Сем», у збірці «Лялька», Видавництво Старого Лева), а коли я почав з ними розмовляти, предки не на жарт стривожились і вирішили звозити мене у монастир, до буддійського лами.
Чого одразу у монастир? Ну не у лікарню ж! Гомеопатія тоді лише ставала з колін, тож мені пощастило, і мене просто завезли до ченця.
Чімітдорж-лама уважно подивився на дурну дитину і спитав:
-
Як звати твої кросівки? – певно, батьки вже наябедали.
-
Марія, - кажу, - і Мірабела.
-
Чому так? - спитав старий лікар.
-
Бо вони з Румунії.
Старий дуже серйозно поставився до проблеми, але, на думку батьків, не лише не допоміг, але й сильно погіршив становище, розповівши, що у кожному предметі, у кожному дереві, і на кожній горі, живуть духи, котрі бувають добрими і не дуже, котрі розважаються і бешкетують, радіють і страждають.
А ще він довго роздивлявся мої пальці і зацікавлено слухав мої байки про те, що я вмію відчувати тепло і поколювання у пальцях, якщо тримаю їх над місцем, котре болить.
Чімітдорж уважно вислухав мене і пообіцяв батькам, що все буде добре лише тоді, якщо мене віддадуть до нього в учні.
Але це вже зовсім інша історія, про зовсім іншу силу.
