Інтернет-магазин
Увійти в інтернет-магазин
Нагадати пароль
/blog/osoblyva-dumka/pro-sylu-knyzhky/
Відновити пароль по телефону
або
Увійти
Зареєструватись
або
Увійти

Про силу книжки

21.12.2020
Відгук

Автор про себе:

Колишній історик-сходнознавець і телевізійний журналіст. Нині математик і спеціаліст з траєкторій космічних апаратів. Автор дилогії «Франческа. Повелителька траєкторій», «Франческа. Володарка офіцерського жетону» і роману «Моцарт 2.0».


Перша потужна сила, котру я відчув на собі, була сила книжки.

Ну я зараз не буду про ідеї, ідеали, світле майбутнє і мораль. Ні. 

Все набагато простіше - книжка проникає тобі у мізки і починає їсти їх зсередини формувати твій світогляд.

Читати, як не банально це виглядає, я самостійно почав років з чотирьох. Коли я вже доволі непогано читав, я почав поглинати все, що було у нашій домашній бібліотеці.

Так сталось, що однією з перших до мене потрапила книжка Ганса, щоб йому добре було, Андерсена.

І ця книжка поламала мені мізки. У буквальному сенсі.

Почнімо з того, що у Андерсена розмовляють речі. І взагалі, речі, тобто предмети, живуть своїм життям, розмовляють, переживають, плачуть, тішуться, закохуються і вмирають.

Це справило на мене велетенське враження. Я тиждень ходив з очима, як у собак із казки “Кресало”.

Перший збій психіки стався тоді, коли мені купили сині румунські кросівки. Десь за містом, батьки «дістали» дефіцит (кляті радянські реалії), бо мої старі кеди вже розвалювались. А це були мої улюблені кеди! Я з ними і вогонь, і воду пройшов. Вони розділили зі мною усі труднощі походів у ліс і набігів на сусідські сади. Ми пасли разом вівці і ходили з дівчатами у міський парк.

І коли я приміряв ці сині нейлонові чудо-творіння режиму Чаушеску, мама сказала: «Ну все, давай тоді вже їх не знімай, а твої старі я викину». Тут зі мною сталась справжня істерика. Я просто фізично відчув біль старих добрих вірних кедів, котрі служили мені вірою і правдою цілий рік, а тепер їх за їхню тяжку службу, просто бездушно викинуть на смітник.

Я не міг так зрадити своїх друзів. Всю дорогу додому я притискав їх до себе і ридав. Не віддав я їх. А батьки всерйоз задумались, щоб показати мене психіатру.

Коли я почав давати своїм речам імена, батьки вдруге насторожились, (як це відбувалось, я описав у оповіданні «Полковник Сем», у збірці «Лялька», Видавництво Старого Лева), а коли я почав з ними розмовляти, предки не на жарт стривожились і вирішили звозити мене у монастир, до буддійського лами.

Чого одразу у монастир? Ну не у лікарню ж! Гомеопатія тоді лише ставала з колін, тож мені пощастило, і мене просто завезли до ченця.

Чімітдорж-лама уважно подивився на дурну дитину і спитав:

  • Як звати твої кросівки? – певно, батьки вже наябедали.

  • Марія, - кажу, - і Мірабела.

  • Чому так? - спитав старий лікар.

  • Бо вони з Румунії.

Старий дуже серйозно поставився до проблеми, але, на думку батьків, не лише не допоміг, але й сильно погіршив становище, розповівши, що у кожному предметі, у кожному дереві, і на кожній горі, живуть духи, котрі бувають добрими і не дуже, котрі розважаються і бешкетують, радіють і страждають.

А ще він довго роздивлявся мої пальці і зацікавлено слухав мої байки про те, що я вмію відчувати тепло і поколювання у пальцях, якщо тримаю їх над місцем, котре болить.

Чімітдорж уважно вислухав мене і пообіцяв батькам, що все буде добре лише тоді, якщо мене віддадуть до нього в учні.

Але це вже зовсім інша історія, про зовсім іншу силу.

Читайте також:
Коментарі
Микита
09.01.2023

То віддали в учні? Цікаво що стало з тим «поколюванням».

Марго Налісна
30.12.2020

Вау! Чудова стаття!


Отримуйте знижки та книжкові анонси на пошту