Інтернет-магазин
Увійти в інтернет-магазин
Нагадати пароль
/blog/osoblyva-dumka/pro-oksanu-zabuzhko-yaka-zavshe-vlizaye-v-tank-bo-v-sertsi-maye-te-shcho-ne-zhoraye/
На цей email буде вислано ваш пароль
або
Увійти
Зареєструватись
або
Увійти

Про Оксану Забужко, яка завше влізає в танк, бо в серці має “те, що не згорає”

21.09.2020
Відгук

Авторка про себе:

Професор, завідувач кафедри української мови ЦДПУ імені Володимира Винниченка.

Де я, там і буде вітчизна – І вітчизна в мені ще колись упізнає себе.

Оксана Забужко «Крим. Ялта. Прощання з імперією» (1993)

19 вересня 2020 року ТА-ЯКА-ЗНОВ-І-ЗНОВ-ВЛІЗАЄ-В-ТАНК, а в миру – мега- й мультиталановита Оксана Стефанівна Забужко – святкує ювілейний день народження.

1_.jpg
Оксана Стефанівна Забужко. Світлина з офіційної сторінки письменниці у Facebook.

Серед давніх народних магічних ритуалів, описаних моїм другом дитинства професором О. Г. Босим, є такий: коли в селі довго не було дощу й гинув урожай, тобто на небі відбувався збій програми, 9 українських жінок різного віку (3 маленькі дівчинки, яких удень треба було «вкрасти», 3 молодиці та 3 бабусі) уночі в полі майстрували маленький верстат і ткали на ньому шматок полотна. Таким чином показували богам, що треба щось робити! В інших народів подібних звичаїв, коли прості смертні, та ще й прекрасної статі, дають вказівки вищим створінням, не засвідчено.

Оксана Стефанівна створила унікальний прецедент: коли члени Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка вирішили відзначити письменницю за роман «Музей покинутих секретів», вона не схвалила цей вибір, а настійно рекомендувала звернути увагу на книжку статей, есеїв, спогадів, інтерв’ю 2012–2016 років «І знов я влізаю в танк». Адже вважала, що в часи російсько-української війни найвищу державну відзнаку треба присуджувати за твори громадянського звучання, за твори, які сприяють розбудові України як незалежної унітарної самодостатньої країни.

Варто звернути увагу на передісторію. Твори Оксани Забужко мали намір номінувати на Шевченківську премію кілька разів: і на початку ХХІ століття, і після Помаранчевої революції, і пізніше. Письменниця навіть говорила, що «нічого спільного не хоче мати із цією премією». Посилаючись на цитату Октавіо Паса, мексиканського письменника, нобелівського лавреата, настійно доводила Іванові Дзюбі, що це і є тоталітаризм: «кат і жертва в одній ямі». Тобто це глибокий совок, коли в одному списку номінантів – Василь Стус і Микола Шамота – особа, причетна до переслідувань українських прогресивних інтелектуалів у 1972 році, радянський літературознавець, який спочатку очолював відділ соцреалізму, а потім став директором Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка. Після революції Гідности письменницю та інших авторитетних людей запросили як експертів, щоб реформувати принципи, правила присудження Шевченківської премії. Усі пересварилися. Оксана Забужко запропонувала давати цю високу відзнаку не просто за якісний витвір мистецтва, а за явище, яке має політичне значення, – ДЕРЖАВОБУДІВНИЧЕ. 2015 року премії не присуджували нікому. На думку нашої героїні, після 2015 отримувати таку відзнаку – «вже пристойно».

2_.jpg
Прекрасна компанія: Марко Кропивницький, Оксана Забужко і Світлана Ковтюх. Вестибюль історичної будівлі Кіровоградського обласного драмтеатру, 23.11.2017.

9 березня 2019 року в день 205-ї річниці народження нашого генія-пророка Тараса Шевченка на святому для кожного українця місці – на Чернечій горі в Каневі – Оксана Забужко отримала Шевченківську премію саме за книжку «І знов я влізаю в танк» у номінації «Публіцистика, журналістика» у вельми достойній компанії знакових людей.

Письменниця зайвий раз підтвердила тяглість традиції жіночої мудрости на наших теренах, зокрема свого роду. В «Автобіографії» Оксана Стефанівна писала, що серед жіночої частини її славних предків «всі були якісь відьмуваті … також вирізняються дуже цікаві, сильні й владні жіночі характери». Тому не дивно, що сама мисткиня нерідко «відає» про те, про що інші ще не здогадуються чи й уявити не можуть.

Вона, як Лесина Кассандра, часто попереджує суспільство про небезпеку, досить точно діагностує проблеми та загрози ще в зародку або на початковій стадії, проте її не завжди чують і розуміють.

Наприклад, Оксана Забужко, прочитавши в 90-і роки минулого століття книжку «Зачаровані смертю» білоруської письменниці Світлани Алексієвич – нобелівської лавреатки 2015 року, зробила висновок: «Попереду в Росії – світова війна. Цій країні не потрібен мир, тому що вона НЕ ХОЧЕ ЖИТИ». 

Мисткиня пояснювала: «Ніколи кат не пробачить жертві свого злочину. Це – як комп’ютерна програма. Ламається тільки покаянням. Чого хоче Путін? Він хоче помститись українцям за те, що їх недобив Сталін». Звідси випливає: кожен, у кого «дедыубивали» і хто не очистився щирим покаянням, буде завжди прагнути того самого. Тому письменниця наголошує, що питати треба не «Чий Крим?» – а «Чи визнаєш Голодомор геноцидом?». Рубати треба не гілки, а корінь!

Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній озвучив підрахунки дослідників: «Щоб ушанувати хвилиною мовчання кожного загиблого в Голодоморі, знадобиться майже 5 000 діб, або понад 13 років».

3_.jpg
Зустріч Оксани Забужко зі студентами та викладачами ЦДПУ імені Володимира Винниченка. Актова зала педуніверситету, 24.11.2017.

Ще у квітні минулого 2019 року Оксана Стефанівна попереджувала: «Зеленський – не політик, Зеленський – технологія». 73% тих, хто голосували за Зе (зверніть увагу, що відсоток вираховували від кількості осіб, які з’явилися на вибори, а не від числа всього населення України), – це «гіперболічна метафора». У них, як у Кая зі «Снігової королеви», до ока потрапили скалки розбитого бісівського викривленого дзеркала, тому вони сприймають дійсність спотворено, неправдиво, бо не мають критичного мислення. «Нація, яка пережила геноцид, утратила інстинкт самозбереження». «За пів покоління до перемоги піддатися на ніщо». Нині відбувається притлумлення моральних загальнолюдських цінностей, «почварне схрещення Луб’янки з Голлівудом, спецслужб із шоубізнесом», настав час гібридних війн, світова війна постає «у форматі локальних спецоперацій», можна зекономити на зброї, адже «ефективніше масово хакати мізки, аніж бомбардувати міста». У самої письменниці з’явився «метафізичний страх перед власним словом», коли зрозуміла, що «вірші збуваються»: майже всі поезії про Чорнобиль були написані за пів року, за кілька місяців до катастрофи. За свідченням Оксани Забужко, 1991 як рік розвалу Радянського Союзу «став констатацією вже доконаного»: саме Чорнобильська катастрофа 1986 поклала край цій імперії.

Мисткиня, як Фортінбрас (герой її улюбленого із 14 років «Гамлета» Вільяма Шекспіра) – той, хто приходить у фіналі історичної трагедії, правильно розставляє акценти, робить висновки та узагальнення. Треба тільки вміти до цього дослухатися й діяти відповідно.

Маленька Оксанка з’явилася на світ Божий у благословенному Лесиному краї – у серці Волині місті Луцьку, де прожила «до восьмого року життя». Родина через політичні переслідування переїхала до Києва. Пізніше письменниця констатуватиме, що без Донцова «не було б ОУН – не було б «сорока днів Кенгіру» – не було б мене». Восени 1954 року батька Оксани Забужко ледь не вбили гулагівські «блатні» в Читинській області, де він відбував покарання за 58-ю статтею. Проте, пізнавши в ньому політичного, не зачепили. Стефан Забужко цей епізод із власного життя наводив як доказ того, що кримінальники боялися й поважали політичних. Це було далеко не так. Лише з приходом до ГУЛАГу після смерті Сталіна 1953 року воїнів ОУН–УПА (до цього їх масово знищували) ситуація перемінилася. Завдяки безстрашній і безкомпромісній боротьбі наших хлопців у совітських таборах, коли вираховували й убивали стукачів, повставали проти табірного начальства, а особливо після найбільшого виступу політичних таборів, очолюваного й керованого українськими націоналістами, під містечком Кенгіром у казахстанських степах, кримінальники почали шанувати засуджених за політичними мотивами. До речі, саме зі збірки есеїв Оксани Стефанівни «Хроніки від Фортінбраса» (1999) я дізналася про Кенгірське повстання 1954 року. А вже потім перечитала масу літератури, спогадів, інтерв’ю, познайомилася з його учасником – воїном УПА, нашим земляком Володимиром Михайловичем Караташем.

4_.jpg
Оксана Забужко під час автограф-сесії в театрі імені М.Кропивницького, 23.11.2017.

Оксана Забужко отримала прекрасну освіту: за плечима – філософський факультет (1977–1982) та аспірантура з естетики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. 1987 року захистила кандидатську дисертацію «Естетична природа лірики як роду мистецтва». Проте найголовнішим, на мою думку, був батьківський вплив. І мама, і тато були філологами-україністами (на жаль, їхні дві дисертації – обговорені й рекомендовані до захисту, уже переплетені – «так і зотліли в шухляді письмового столу»). У такому середовищі виховують не моралізаторством, не батогом, не пряником, а власним прикладом, наявністю домашньої добірної бібліотеки, зокрема з передплачуваною літературно-мистецькою та іншою періодикою, вишуканим інтелектуальним товариським колом батьків, життєвою необхідністю читати й аналізувати прочитане, робити правильні висновки й узагальнення. Однією з головних умов доброї освіти в давніх аристократичних українських родинах була необхідність досконало знати іноземні мови (після аспірантури письменниця навіть підробляла репетитором з англійської та французької). Саме завдяки прекрасному володінню англійською мовою (не відкидаючи інших чеснот!) Оксана Забужко викладала за кордоном: у 1992 році українську культуру в Університеті штату Пенсильванія, у 1994 – українську літературу та культуру в Гарвардському й Піттсбурзькому університетах. А це не лише робота, а й нові емоції, подорожі, досвід, спілкування, обмін інформацією, доступ до бібліотек, той випадок, коли docendo discimus (навчаючи вчимося).

5_.jpg
Після запису телепередачі "Книговир" Кіровоградської обласної телерадіокомпанії.

Багато читала письменниця під час навчання на філософському факультеті, особливо літератури іноземними мовами в оригіналі. У роботі розвідок багатьох високорозвинених країн левову частку займає не вербування, не погоні на швидкісних машинах, не проникнення джеймсів бондів у чорних окулярах на секретні об’єкти, а аналітична робота з величезною кількістю текстів. А це непросто робити у вік суцільної комп’ютеризації, диджиталізації, інформаційних воєн, повсюдних фейків, симулякрів, поголовної реклами, величезної кількості замовних матеріалів (джинси), фальшивих акцій політтехнологів, боротьби компроматів, тотальної брехні на всіх рівнях. Оксана Стефанівна, «утікаючи в книжки», «романтично уявляла себе розвідником у ворожому стані».

Найбільше мені до вподоби філософська публіцистика письменниці, у яку, за її словами, «багато сил було вгачено». Найулюбленішою моєю книгою Оксани Забужко є «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» (рецензент – професор Леонід Ушкалов, що цінно!), написана впродовж 2003–2006 з перервами, опублікована весною 2007 року. Перший тираж розлетівся, як гарячі пиріжки. Небачено! До кінця року публікують ще два тиражі (а це на хвилиночку – серйозна філософсько-літературознавчо-історично-політологічно-культурна праця!). Спрагла до високої інтелектуальної розмови українська спільнота з глибоким задоволенням ковтнула джерельного крижаного правдивого слова – аж заломило зуби.

6.jpg
Зал історичної будівлі Кіровоградського державного музично-драматичного театру імені М.Л.Кропивницького заповнено вщерть під час зустрічі кропивничан з Оксаною Забужко, 23.11.2017.

Я придбала 3-є виправлене видання, підписане до друку 12.11.2007. Читала його впродовж місяця, повертаючись до деяких уривків двічі й тричі, по кілька разів смакувала ті місця, які особливо сподобалися чи мали нову для мене інформацію. Уся книжка помережена моїми записами простим олівцем на берегах і в тексті, серед яких рясно знаків оклику та скорочень nota bene. Необхідно зробити собі подарунок і ще раз перечитати улюблену «Notre Dame d’Ukraine».

Цей високоінтелектуальний бестселер про Лесю Українку завершив філософську трилогію про найбільш знакових українських геніїв (Іванові Яковичу Франкові 1992 року присвячено працю «Філософія української ідеї та європейський контекст. Франківський період», Тарасові Григоровичу Шевченкові 1996 року – «Шевченків міф України: спроба філософського аналізу»). Для мене особисто «Notre Dam» – не лише про Ларису Петрівну Косач, а про саму Україну. За допомогою трьох українських геніїв – Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки – Оксана Забужко, як архітектор, показала креслення української «Держави Духа».

Примітно, що на деяких сторінках авторський текст клаптиком посередині, а навколо – суцільні посилання на авторитетні видання, частина яких не перекладена ні українською, ні російською, з розлогими поясненнями та коментарями. Крім того, Оксана Забужко щедро ділиться науковими ідеями. Пильне око помітить у «Notre Damі» 150 чи й більше тем дисертацій із різних галузей – від філософії, літературознавства до музики (недаремно ж викладала 1986–1988 естетику та історію культури студентам Київської державної консерваторії імені П. І. Чайковського).

У мене була щаслива нагода, коли письменниця 23–24 листопада 2017 року гостювала в Кропивницькому, особисто сказати Оксані Стефанівні про те, що за «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» я б їй без усяких захистів присудила звання доктора філософських наук. Отримала відповідь, що були пропозиції цей матеріал належно оформити й офіційно отримати наукове звання, але пані Оксані то було нецікаво. Вона виконала обіцянку, дану 1999 року подрузі – надзвичайно талановитій інтелектуалці – Соломії Павличко: написала книжку про Лесю Українку. Дотримати слова – це для Забужко було головним!

Оксана Стефанівна не стомлюється впродовж багатьох років наголошувати, що нам життєво необхідно вирощувати, культивувати, плекати справжню українську інтелектуально-аристократичну еліту.

Після прочитання роману-саги «Музей покинутих секретів» (2009) мені стало зрозуміло, як Божий день, що в Україні є потенційна лавреатка Нобелівської премії. З іншого боку, для мене абсолютно не важливо: отримає Оксана Забужко цю премію чи ні (часто Нобеля дають із політичних міркувань; терниста дорога до цієї нагороди багатьох українських літераторів, яким так її й не присудили, спонукає мене бути більш уважною до нашої Міжнародної премії імені Івана Франка).

Оксана Стефанівна Забужко як культурно-наукова галактика вже золотими буквами вписала власне ім’я в скрижалі планетарної історії. Це засвідчує низка закордонних премій. Крім того, роман «Музей покинутих секретів» редакція швейцарської газети «Tages Anzeiger» зарахувала до 20 найкращих романів ХХІ століття.

Письменниця вміє через цікаву деталь вийти на несподівано-серйозне знакове узагальнення. Наприклад, у «Музеї покинутих секретів» згадано, як дівчатка граються в «секрети». Це й мій дитячий досвід. У Новгородці на Кіровоградщині, де я виросла, таких забав не було. Народилася я на Київщині, де проводила кожне шкільне літо. У 10-річному віці гостювала у двоюрідної сестри в Білій Церкві й там побачила цю дівчачу (це важливо!) гру. У піску викопували ямку, вистеляли її фольгою, потім симетричними узорами викладали квіти, намистинки, кольорові скельця, камінчики, зверху композицію накривали шматком прозорого скла та засипали піском. Тепер у будь-який момент можна було розгорнути пісок і милуватися неповторним шедевром дитячої творчости. Так от, Оксана Стефанівна пише, що таким чином по жіночій лінії збереглася пам’ять про закопані в землю ікони в усі важкі часи радянської окупації: і коли розкуркулювали працьовитих і заможних українських селян, конфіскуючи все нажите, і коли заганяли до колгоспів, і в часи голодоморів, і в роки атеїстичного божевілля, і коли виселяли, арештовували, відправляли до ГУЛАГів, знищували фізично. До речі, письменниця вважає, що «саме із часів сталінського мародерства беруть початки нинішньої корупції». На мою думку, це зло нам насадила ще Російська імперія, коли у ХVІІІ столітті нахабно захопила землі українського вольного козацтва.

Дитяча гра в «секрети», з одного боку, нагадує про наше ставлення до власної історії, наприклад УПА: «закопали в ямку, накрили скельцем, засипали землею, і ніхто не приходить подивитися, що там» (консультантом авторки щодо питань історії ОУН-УПА в час написання роману «Музей покинутих секретів» був директор архіву СБУ Володимир В’ятрович). З другого боку, тут криється потрактування назви саги, що охоплює історію трьох поколінь однієї української родини. За словами авторки роману, «покинуті секрети – це забуті, поховані таємниці – родинні, історичні, які десь, колись були з нашими предками, з якими, у свою чергу, кармічно пов’язані ми. …Подібні таємниці… наче й не існують у нашій пам’яті, але десь глибоко-глибоко під землею вони все одно є і впливають на наше життя». При цьому слово «музей» (буквально з давньогрецької «дім муз») варто розуміти не лише як віртуальний «культурно-освітній та науково-дослідний заклад, що збирає, вивчає, експонує та зберігає пам’ятки матеріальної й духовної культури, природничо-наукові колекції тощо», як засвідчено в «Словнику української мови» в 11 томах, Т. 4 (1973), с. 822, а і як інституцію, яка залучає, навертає й повертає громадян до надбань спочатку національної історико-культурної спадщини, а далі, може, і до світової.

В авторському вірші, з якого взято цитату як назву збірки «І знов я влізаю в танк», є символічний образ «променя ліхтарика». Де він світить, там вартовий, там не пройдуть вороги. Так само Оксана Забужко не лише стоїть на варті українських національних цінностей, а й пояснює іноземцям, що відбувається в Україні, яка це держава, з чого вона починалася, чим живе, стільки знакових особистостей породила ця земля.

Три революції припали на життя одного покоління українців. Книжка «Let my people go: 15 текстів про українську революцію» (за назву використано біблійний вислів «відпусти мій народ») (2005) – це збірка статей, есеїв, які О. Забужко написала англійською для популярних закордонних видань під час і після Помаранчевої революції. За допомогою проєкту 2014 року «Літопис самовидців: Дев’ять місяців українського спротиву», де письменниця взяла на себе тягар очільника, відрефлексувала революцію Гідности.

2011 року я як мовознавець і вся інтелектуальна світова спільнота отримали безцінний скарб (це не метафора, а констатація факту!) – виданок вибраних листів Оксани Забужко та Юрія Шевельова. По-своєму неповторною вийшла книга інтерв’ю з нашою шанованою ювіляркою польської журналістки Ізи Хруслінської «Український палімпсест» (2014).

Оксана Забужко постійно нагадує про важливість для українців відчуження колоніального минулого. Про це кажу і я: ми не унікальні, такі хвороби переживали, переживають і будуть переживати ще багато народів. Тому-то й треба вивчати скрупульозно матчастину. Краще вчитися на чужих помилках, а не повсякчас розбивати собі голову. В есеї «Франц Фанон проти Леоніда Кучми» пані Оксана давно вже подала дорожню карту для нашого народу, який переживає в постгеноцидний час кризу тожсамости: «Колоніалізм-бо, перетворюючи підбитий народ із суб’єкта власної волі на об’єкт чужої, неминуче відчужує його від себе самого, у метафізичному сенсі відправляє у вигнання – навіть і без жодних депортацій. Відповідно головний смисл деколонізації – то повернення «до себе додому», поновне опанування «собою» і всім «своїм» – від земельних надр до історії та культури».

Тому-то так важливо, на думку мисткині, поновити історичну справедливість: на Андріївському узвозі будинок № 13 називати домом талановитого українського архітектора, інженера, почесного громадянина Києва Василя Листовничого, якого треба було розстріляти 1919, щоб на довгі совітські десятиліття наректи «доміком Булґакова». А той Булґаков був там лише квартирантом, якому господар, крім іншого, дозволив користуватися власною бібліотекою, а той «віддячив» за все добре: зобразив Листовничого в образі «мєрзкого домохозяіна Васіліси» в «Білій гвардії». У червні 2015 року в статті «Цей проклятий «квартирный вопрос» Оксана Забужко з обуренням написала: «Васіліса» ним [Булґаковим – С. К.] виписаний жирно, жовчно, смачно, як плювок «від душі» на підлогу в хазяйському домі, – з тою живою (до вже мертвого!) ненавистю (більшовики називали її «класовою» й високо цінували!), яка родиться тільки з потреби реваншу». Тож для тих, хто вважає, що в Радянському Союзі все було гарнесенько й чудернастенько, а ще було «очінь вкусноє мороженоє», у захмарній публіцистиці Оксани Стефанівни знайдуться вбивчі від своєї реальности факти сухої статистики: 1961 року, «нічим не примітного в історії українського опору», «у розпалі так званої «хрущовської відлиги», «у самій лише Львівській області було винесено 40 [сорок!!! – С. К.] смертних вироків за політичними звинуваченнями в «зраді батьківщини», тобто покарано тих патріотів, які були за вільну та незалежну Україну».

Ювілейний для письменниці 2020 рік порадував новим унікальним проєктом – «Апокриф. Чотири розмови про Лесю Українку». Під однією обкладинкою 4 діалоги – інтелектуальні бесіди – Оксани Забужко з Предстоятелем Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішим Святославом Шевчуком, а також драматичні твори Лесі Українки в авторській редакції на сюжети євангельської та ранньохристиянської історії. Хотілося б, щоб діалогів цих знакових для України особистостей було набагато більше. Можливо, варто продовжити?

Вельмидостойна ювілярка – це не лише високообдарований науковець, культуролог, кандидат філософських наук, талановитий спікер, непересічна есеїстка, натхненниця та організатор видавництва «Комора», успішна блогерка, інтелектуальна публіцистка, очільниця низки культурно-політичних проєктів, блискуча письменниця, твори якої найбільше з-поміж українських сучасних митців поширені за кордоном, перекладені 20 з гаком мовами, Оксана Забужко – окремий бренд, наша високо піднята хоругов, моральний авторитет нації, представниця давньої лицарської української інтелектуальної еліти, яка ширить правду про здобутки нації земною кулею, робить позитивну рекламу незнищенній українській культурі в очах світової громадськости.

Мені подобається світлина Оксани Стефанівни в білому светрі, червоних брюках, синьому піджаку, яку опубліковано в інтерв’ю з нею на сайті opinion.ua. 

7_.jpg
Ось така вона - Оксана Забужко – бренд, наша високо піднята хоругов, моральний авторитет нації, представниця давньої лицарської української інтелектуальної еліти...

Це красива й стильна жінка, наділена чарівливістю та інтелектуальним шармом, якій ніколи візуально не буде більше 38 років. На неї хочеться дивитися, вона має потужний акторський талант, уміє тримати авдиторію (у Кропивницькому на зустрічі з письменницею 23 листопада 2017 року зал нашого історичного театру було заповнено вщерть!). Її варто з насолодою слухати, читати й перечитувати заново її твори, які з роками набувають особливої актуальности, уважно, по зернині, розкладаючи на молекулярно-атомні смисли, життєво необхідно досліджувати її точні й мудрі послання українцям та світовій спільноті.

За творами письменниці знято фільми, поставлено вистави, написано пісні, навіть монооперу. В аристократки духу Оксани Забужко ще все попереду. Упевнена, що будуть і нові книги, і фантастичні проєкти, можливо, ми станемо свідками народження Забужко-сценаристки, Забужко-режисера, Забужко-актриси, Забужко-телеведучої тощо. Не зміліє криниця белетристично-поетично-науково-публіцистичного таланту ювілярки.

Тож побажаймо Оксані Стефанівні крицевого надміцного здоров’я, тарасо-шевченківської козацько-християнської архетипальности, івано-франківської ідеологічно-будительської інтелігентности, косачівсько-драгомановської шляхетности, а найголовніше – тотальної власне-забузьківської (від давнього родового прізвища Забузькі) неповторности й харизматичности, мудрости й аристократичности, пророчости та невичерпальности.

Фотоілюстрації до статті авторські, а також взяті з офіційної сторінки письменниці у Facebook та сайту opinion.ua.

Читайте також:

Шалені вихідні!

Знижка -25% на ВСЕ

Промокод діє до 18:00 24.10.2020

Промокод: YE25

*діє на 99% асортименту, не сумується зі знижками

Отримай знижку -25%