Про книги, які я зазвичай не читаю: #емоційні_читання “З Елеанор Оліфант усе гаразд” Ґейл Ханімен
Вас може зацікавити
Чергова книжкова авантюра розпочалася, коли я помітила, що останнім часом рідко читаю книги задля розваг. А як же інакше має бути у світі, де всюдисущі тренди з усіх можливих медіа штовхають тебе на конвеєр самовдосконалення? (А тут іще й карантин додав вільного часу, якого так не вистачало, правда ж?)
“Елеанор Оліфант” підійшла занадто близько до межі, яка мені видалася неможливою і єдиноможливою водночас. Я хотіла знати, що за нею. І я рада, що пережила цей досвід у книзі, а не в реальному житті.
Здавалося, звичка розширювати свої коґнітивні горизонти, витіснила будь-яке бажання просто почитати: щоб пережити елементарні емоції без смислового навантаження. Переконана: ви, читачі й читачки, що розмітаєте мов гарячі пиріжки, книгу Ґоулмана "Емоційний інтелект", маєте знати, наскільки впливові у нашому житті емоції.
У моєму житті не вистачало місця "книжковим дурницям". Зрештою, якщо впадати у крайнощі, можливо, я не хотіла, ба навіть боялася, пережити сильні почуття (чи то радше дати їм волю) у певний період свого життя: осмислити – так, пережити — нізащо у світі. Та коли виникає супротив на межі моєї зони комфорту, читання чогось, що напевне викличе їхній прояв, перетворювалося на виклик. І я, як то кажуть, challenge accepted!
У день усвідомлення цього я накупила 5 книг, які колись привернули мою увагу. У чотирьох із них сюжет в анотації був позбавлений будь-якої інтриги (жахлива тортура для мене як для любительки загадок). Всі заголовки були для мене дуже емоційними, тож я поєдную їх із певними почуттями: гнів, страх, сум, любов, радість, відраза, – у моїй добірці немає хіба що останньої, бо не можу я відчувати відразу до книг. Сьогодні я розповім про першу книгу і першу емоцію. Отже, книгою першою була "З Елеанор Оліфант усе гаразд" Ґейл Ханімен.
Емоція, яку книга допомогла пережити - це страх. Для мене – страх пережити наслідки власної помилки. Він переслідує мене, мабуть, із пелюшок. Він викликав демона перфекціонізму, поруч із яким ходить його вічна супутниця і жриця — тривожність. Від нього немає жодних ліків і рецептів, окрім одного. Його я знайшла у цій книзі зовсім несподівано для себе.
Сюжет роману — історія 31-річної жінки Елеанор, що живе сама, не слідує трендам, не має друзів, хлопця і навіть кота. У неї явні схильності до мізантропії чи, принаймні, соціопатії, на роботі її вважають дивачкою, вихідні вона проводить у запої перед телевізором.
У вас уже мав виникнути коґнітивний дисонанс між сюжетом і назвою: що ж тут гаразд? Та хіба ми не ховаємо власні проблеми за цим "все гаразд" (чи, як я кажу, "вскок"), тільки тому, що цього вимагає неписаний етикет, за яким ніхто не хоче чути про ваші проблеми, тому тримайте їх при собі? Хіба ми не питаємо "ти як?" тільки для годиться, уявлення лисого не маючи, що робиться із людиною насправді, через власний страх бути нав'язливими?
Словом, мені знайома ситуація по обидва боки барикади. Єдине, що мені не вдавалося, — пережити і прийняти наслідки власних неправильних рішень до кінця. Пережити (порюмсати, якщо треба), зробити висновки і йти далі. Навіть якщо перші кроки здаватимуться малюсінькими. Головне, не вбиватися через це (ні буквально, ні фігурально).
Елеанор підійшла занадто близько до межі, яка мені видалася неможливою і єдиноможливою водночас. Я хотіла знати, що за нею. І я рада, що пережила цей досвід у книзі, а не в реальному житті.
Окрім того, можете святкувати свої помилки та невдачі (celebrate failure), як студенти Гарварду чи команда Google. Головне, якщо вони вас долають, не залишайтеся з ними наодинці, адже "іноді людині потрібен хтось, хто сидів би поряд, поки вона розбиратиметься зі своїми проблемами".
А які книги ви не читаєте?
Пишіть у коментарях чи у соцмережах із теґом #емоційні_читання
