Інтернет-магазин
Увійти в інтернет-магазин
Нагадати пароль
/blog/osoblyva-dumka/my-vsi-samotni/
Відновити пароль по телефону
або
Увійти
Зареєструватись
або
Увійти

Ми всі самотні?

22.03.2021
Відгук

Автор про себе:

PR-менеджер. Колишній книгар, який переконаний, що людям не подобається читати лише тому, що вони обирають не ті книжки. Книжковий блогер, що не любить нудних книжкових розмов.

Я знаю багато самотніх людей, хоча, на перший погляд, може видатись, що це зовсім не так, адже вони здаються такими товариськими, веселими і життєрадісними. У них багато друзів, вони ведуть активний спосіб життя, та на ділі - вони нікому не потрібні. «Самотність. Сила людських стосунків» Вівек Мурті в черговий раз нагадала мені про таких людей. Книжка точно варта вашої уваги, хоча прочитавши цю книгу, ви можете і не дізнаєтесь нічого нового.

Чомусь я подумав, що Вівек Мурті - психотерапевт, адже хто ще може писати про самотність? Та Вівек був хірургом, який почав цікавитись тим, як почуваються його пацієнти. Під час спілкування з ними він помітив, що люди, до яких навідувались близькі та друзі, одужували набагато швидше. Замислившись над цим феноменом, автор почав розбиратись що й до чого.

У книзі доктор наводить безліч розмов із самотніми людьми, які були на межі самогубства. Ця книга мені віддалено нагадала «Чому варто жити далі» Мета Гейга, яку я прочитав декілька років тому за рекомендацією друга. До цього часу я лише розумів, що депресію не усунути простими підбадьорюваннями, але не думав, що все настільки кепсько.

Хоч самотність і депресія – це зовсім різні речі, на чому і наполягає автор, та, як на мене, вони дуже тісно переплетені й для мене важко чітко їх розмежовувати.

Книжка написана легкою і зрозумілою мовою. Вона не перенасичена складними термінами чи філософськими роздумами, від яких йде обертом голова. Але з іншого боку, мені цього і не вистачало.

Так трапилося, що я на підсвідомому рівні розумів, як почуваються самотні люди і що може полегшити їх стан, і так би мовити, витягнути їх на світло.

Тому й не можу сказати, що особисто для мене ця книга стала відкриттям. Але незважаючи на це, я вважаю, що її повинен прочитати кожен, щоб ми всі розуміли, в якому становищі опинились.

Вівек Мурті, щоб підкреслити важливість цієї проблеми, відверто розповідає про деяких членів своєї родини, які покінчили життя самогубством через відчуття самотності.

Сама тема для сприйняття доволі важка. У книзі багато розповідають про підлітків, які помирають від того, що іншим байдуже їхнє життя і їхні переживання. Чимало написано про дорослих, які перевантажують себе роботою, аби заповнити порожнечу у своїй душі. Про престарілих людей, що покидають цей світ самотніми. Це реально мене пригнічувало і спонукало до ще більших роздумів і самоаналізу.

Та незважаючи на такий сумний стан речей - у світі є люди, які намагаються боротись з цією всепоглинаючою байдужістю один до одного.

У книжці наведено багато прикладів різних соціальних проектів, котрі допомагають боротись із самотністю і об’єднуватись в такі маленькі групки, в яких всі один одного знають і допомагають за першої ж потреби.

Автор досліджує різні феномени нашого життя. Він намагається розібратись, як впливають технології на наше відчуття приреченості, що може допомогти людям, що безнадійно хворі, які програми існують у світі для того, щоб ми навчились співпереживати один одному. Вівек розповідає про безліч таких експериментів: від звичайної майстерні, в якій чоловіки щось виготовляють і при цьому діляться своїми хвилюваннями, до соціальних проєктів, де в школах вчать дітей розпізнавати емоції інших і підтримувати один одного.

Так, так, чоловікам також потрібна допомога. І хоч більшість з них будуть казати, що вони мужні і не гоже справжньому чоловікові плакати, або сумувати - це їм не буде заважати спокійненько запивати свій відчай, або поволі чахнути від того тягаря на душі, що на них тисне.

Як я вже казав, у книзі просто описано безліч ініціатив з об’єднання людей від релігійних культів до політичних прагнень, де гаслом є любов. От саме це мене трохи обурило. Я не буду вступати у дискусії, це лише мої відчуття від книги, якими я б волів поділитись. Автор наводить приклади релігійних християнських фанатиків у не надто доброму світлі. Мовляв те, що вони роблять - добре, адже їхня релігія об’єднує, але вони дурники. Ні, Вівек цього не каже прямо, але він чітко дає це зрозуміти.

Це явище мене засмутило. По-перше автор не бере до уваги і не дає приклади інших християн, а по-друге Вівек протягом всієї книги говорить про любов, співчуття, розповідає про об’єднання людства, але все це вже сказав нам Бог.

Якось парадоксально виходить. Брати всі ініціативи з християнства і потім натякати, що вони сліпі фанатики, а от оці проєкти від розумних людей – оце те, що змінює світ.

Про це можна багато говорити, та я можу сказати, що ким би ви не були, де б ви не знаходились - ви можете допомогти один одному. Я зараз не буду казати про Божу любов. Я зараз кажу про наши егоїзм, який всіх нас засліплює. Так, ми не ідеальні, ми не можемо весь час співпереживати іншим, у нас немає часу на безглузді розмови про погоду, самопочуття і хвилювання інших. Ми весь час кудись поспішаємо, дивимось мотиваційні ролики, де «успішні» люди говорять про те, як вони багато і безжально працюють, як досягають кар’єрного росту, які вони успішні і привабливі і, головне, – дружелюбні.

Та тоді озирніться довкола і подумайте, чи можете ви розповісти про свою порожнечу найближчим людям? Чи ви можете відкрито собі сказати, що через певні комплекси, тиск суспільства, страхи та переживання ми не можемо просто підійти до людини і обійняти її, сказати, що нам страшно, поділитись нашим відчаєм та зізнатись, що нам самотньо і нікому ми не потрібні? Ви можете обманути мене і сказати, що ви не одні. Та самих себе – у вас не вийде обдурити.

Я більш ніж переконаний, що більшість з нас скаже, що я себе так не почуваю, що я не самотній, що все файно і взагалі якась дурня те, що я пишу. Та в глибині душі ви все розумієте.

Я не можу сказати, що відчуваю себе самотнім, адже Бог дозволяє мені відчувати його. Та я на собі знаю, як це - відчувати приреченість і безглуздість цього життя. Я не з чуток знаю, як це - бути поглинутим егоїзмом і не довіряти нікому, крім самого себе.

Наш світ темний і нам вже нарешті пора запалити ліхтарі співчуття й турботи один про одного, хоча б з егоїстичних міркувань, адже ніхто не гарантує, що про вас також не забудуть і ви все більше і все частіше будете думати про смерть. Й вам все більше захочеться дізнатись про кінець життя. Ви будете купувати книги про те, як не боятись смерті на кшталт «Вдивляючись у сонце. Долаючи смерть самотності» Ірвіна Ялома. Ви будете в полоні страху перед невідомим, й тому будете намагатися відволіктись від сумних думок за допомогою роботи, дітей, сенсу життя чи прагнення здійснити власні мрії. Та цього буде замало.

Зі свого боку можу сказати, що Бог вже нам все сказав стосовно цього всього, та ми - люди, і весь час все перекручуємо і робимо по-своєму. Прийде час, коли ми буде разом, та поки що можна хоча б спробувати бути ввічливим один з одним.

Ми не самотні, ми є одним народом. Нам пора вже це усвідомити і нарешті об’єднатись.

Читайте також:

Отримуйте знижки та книжкові анонси на пошту
small_image