МемоКнижка: огляд книжки Саші Кочубей «Дарую братика за підписку»
«А ти є в інстаграмі? Підписався на мене? Лайкнув мої дописи? Чого ще ні?» - близькі вам речі?
Соціальні мережі так глибоко проникнули у наше життя, що часто люди міряються кількістю лайків і підписок, і гарний настрій з’являється, коли ваша публікація отримала велику кількість переглядів. Знайомо, правда?
Чи не кожен користувач соцмереж тепер вважає себе блогером і проводить чимало часу, показуючи своє життя там. Гівевеї, флешмоби, марафони, челенджі, сотня селфі – чого тільки не вигадають блогери, щоб бути помітними і постійно викликати фурор. І тепер навіть діти можуть легко стати блогерами, адже дуже швидко опановують сучасні цифрові технології.
Зізнаюся чесно, колись в одній із соцмереж мене зареєстрував молодший брат, бо я не могла розібратися, як це зробити.
Зараз я проводжу заняття для юних книголюбів в інформаційно-творчому агентстві «ЮН-ПРЕС» Київського Палацу дітей та юнацтва, які хочуть стати книжковими блогерами або вже навіть зараз роблять для цього певні кроки. І, звісно, не могла пройти повз книжку Саші Кочубей «Дарую братика за підписку». І не лише тому, що це історія про юну блогерку Зо, а й тому, що частина цієї книжки – це інстащоденник, в якому йдеться про те, як створити свою сторінку в інстаграмі, як назвати свій блог, оформити шапку профілю, розробити контент-план публікацій, навчитися класно фотографувати для інстаграму, адже це насамперед фотомережа, знімати сторіз тощо.
Дуже корисна книжка, якщо ви хочете дізнатися, що таке блогерство і як ним займатися.
Звісно, інстащоденник – це круте доповнення до книжки, але його б не було без чудової і надзвичайно веселої історії Саші Кочубей. Я уже знайома з попередніми книжками авторки «Сім нескладух Говорухи» і «Книга рекордів Говорухи», і можу впевнено сказати, що це були найсмішніші книжки, які я читала. Бо справді хотілося реготати на кожній сторінці – письменниця настільки добре попрацювала над гумором і його прописуванням, що стримати усмішку було насправді дуже складно. Так само сталося і у випадку з книжкою «Дарую братика за підписку».
Від самої назви уже хочеться розреготатися. Бо справді блогерка Зо, щоб підвищити цікавість до свого блогу, вирішує подарувати свого братика за підписку.
Отакої! До речі, її мама – популярна блогерка, і Зо хоче взяти з неї приклад.
Робите сто одне селфі на смартфон, щоб потім запостити лише одну? Таке стається із Зо, якій постійно заважає братик Дмитрик – він ставить ріжки і корчить смішні пики на фоні.
Постійно перевіряєте, хто на вас підписався в інстаграмі? Щойно Зо створює акаунт, ось що з нею стається:
«Круть!!! На мене одразу підписується двоє людей. Заходжу подивитися, хто ж вони, мої віддані фанати. Перший підписник – це манікюрний салон, а другий – інтернет-магазин шин та дисків. Гм-гм…».
Розреготалися зі знайомої ситуації?
Таких мемів у книжці вдосталь. Можна сказати, що це своєрідна мемокнижка. Та й собаку той-тер’єра у родині головної героїні недарма назвали Мемасик. З його улюбленої іграшки хочеться реготати постійно: «Якось тато діставав випрані речі з пральної машини, щоб розвішати. І серед прання були Дмитрикові труси. Тато заради фану помахав ними перед носом собаки. Більше Дмитрик своїх трусів не бачив. Мемасик ухопив їх – і понеслося».
А знаєте, як називається блог Зо? Zoopark. І не лише від її імені, а й від того, що її сімейка справді схожа на зоопарк, як вважає юна блогерка.
Зо порівнює братика з мавпою, бо він постійно когось мавпує, тобто повторює за кимось. Тато для неї схожий на вовка, бо має довге сиве волосся, а мама, відповідно, «вовчиця» (і тут усі мимоволі пирхають, згадуючи пісню українського співака Олега Винника).
Бабусю і дідуся Зо мама лагідно називає телепузиками, бо ті дуже люблять дивитися телевізор. До того ж вони ті ще приколісти, бо постійно жартують висловами «Такий шлях» і «Я все сказав» з фільму «Мандалорець».
А молодший братик Дмитрик теж вирішує створити блог і писати там про кохання. Чому саме про це і що він знає про кохання? Він дуже дотепно відповідає Зо (букву «р» він ще не виговорює): «Со воно живе тли локи». І тут ви можете згадати книжку французького письменника Фредеріка Бегбедера «Любов живе три роки» і від душі посміятися.
Слід згадати ще про актуальну проблему, яка може з’явитися у родині, коли хтось блогер. Мама Зо має 300 тисяч підписників в інстаграмі, там пише про своє життя, дітей, заняття, харчування, подорожі, книжки тощо. І, звісно, публікує фото дітей. Уявляєте, як була розлючена Зо, коли мама запостила її фото на горщику у дитинстві і написала, як швидко летить час? Зо прокричала: «Мам! Мене на горщику побачили мої однокласники і ще 300 тисяч незнайомих мені людей!!!». А й справді!
Спроби популяризувати блог у Зо доволі кумедні: вона влаштовує гівевей і дарує братика за підписку, проводить прямий ефір з ліхтариком під ковдрою, намагається створити вірусний контент.
До речі, у школі такого хоч греблю гати, от, наприклад, вчителька Зо Маріанна Василівна постійно постить меми у соцмережах, а на домашнє завдання задає вигадувати меми. Ось з якого її допису Зо особливо реготала:
«Люблю вийти по крейду і прогуляти пів уроку. Маріанна, 30 рочків, вчителька історії».
А ще Зо несподівано влаштовує мовчазний флешмоб, який підхоплюють її однокласники і друзі. Справа у тому, що Зо образилася на батьків, які забрали у неї телефон, на друга Сашка, який пішов з її подружкою в кіно, і робить ось що: фотографує себе у масці, яка закриває рот, і публікує в інстаграмі з хештегом #навіщоговоритиякщомененечують. А ще вона вплутується у їдально-визвольну війну у школі разом із Сашком (о, то було видовищно!), за що й залишається без мобільного на день. А як може сучасний блогер прожити день без свого блогу? Отож бо й воно.
Кожен розділ цієї книжки – це своєрідний челендж для Зо: «Підписати на мій блог Сашка», «Створити вірусний контент», «Прожити день без блогу» тощо.
А ще показує Зо з різними емоціями – веселу і роздратовану, і за нею дуже цікаво спостерігати. Та ще й художниця Наталя Чорна проілюструвала історію про Зо дотепними малюнками, які теж можуть розвеселити.
Раджу книжку Саші Кочубей «Дарую братика за підписку» прочитати не лише любителям веселих історій, адже там класно прописані ще й родинні цінності. Особливо мене вразило те, що бабуся замовила ДНК-тест, щоб дізнатися, які національності є в крові їхньої родини, і склала ціле родинне дерево, де кожен листочок і гілочка – це хтось з них. І це так зворушливо!