Книжковий Арсенал 2020, на який ми заслужили
Вас може зацікавити
Коли у мене є гроші – я купую книги, а коли грошей нема – одяг і харчі
Читачі бувають різні. Хтось любить електронні книжки, а хтось надає перевагу друкованим. Одні читають книги по черзі, а інші – по пів десятка одночасно. Дехто загинає у книжці сторінки, а дехто користується закладками. Хтось читає перед сном, а хтось – замість сну. Одні читають книги для того, щоб автор пояснив їм життя, інші могли б, мабуть, пояснити життя й самому автору.
Книгомани, бібліофіли і букоголіки, автори, видавці і книгарі, літагенти, літкритики і літературознавці – українська книжкова спільнота живе, дихає, нуртує, бунтує, занепадає і знову постає з попелу власних надій по сто разів на день.
Проте є дещо, що кожного року тимчасово примиряє та об’єднує навколо себе усіх – дві події різницею у 5 місяців і 500 км – Львівський Форум Видавців та Київський Книжковий Арсенал.
Цієї весни жорстока доля та Covid-19 уже залишила нас без однієї з них. Х Міжнародний фестиваль «Книжковий Арсенал» перенесено на наступний травень, і хоч частина програми відбулася дистанційно, але, як це часто буває у житті, ми не усвідомлюємо цінності речей, поки не позбавляємося змоги їх мати. І, судячи з дописів у соцмережах, найбільше книголюби на локдауні тужили за запахом нових книжок, змішаним із ароматом кави, можливістю взяти автограф чи сфотографуватися з улюбленим автором, випадково зустріти у натовпі колег, з якими зараз мали бути на нараді. І навіть спогади про славнозвісні черги на вході до Мистецького Арсеналу більше не дратують, а викликають світлу і зворушливу ностальгію за старими добрими часами, коли черги ще не були заборонені.
Започаткований ентузіастами у Facebook та Instagram флешмоб #МійВіртуальнийКнижковийАрсенал2020 плавно перетворився на «що я купив/ла під час карантину».
Однією з найголовніших цілей акції була підтримка українських видавців та продавців книг, які у ці непрості часи зазнали суттєвих збитків через закриття магазинів. Десятки видавничих проектів було відтерміновано, перенесено на наступний рік, заморожено до кращих часів. Втім, Книжковий Арсенал – це ж не тільки і не стільки про гроші. ККА – це інтелектуальний та культурний хронотоп, простір ідей і вражень, унікальний соціальний досвід, який неможливо відтворити у онлайн-форматі.
Одна з небагатьох переваг «віртуального» Арсеналу – він тривав не 5 днів, як зазвичай, а більше місяця. Звичайні читачі і відомі актори, музиканти і політики, письменники і критики, видавці та продавці книг долучилися до руху, аби похвалитися своїми книжковими знахідками. У травні 2020 року перейти за хештегом #МійВіртуальнийКнижковийАрсенал2020 – це й означало «постояти в черзі на ККА». Поділитися враженнями і планами, дати свою «експертну» оцінку поліграфії палітурки чи якості перекладу, запостити селфі, дописати десяток-другий книжок у свій список мастхевів.
Першим номером мого списку ще з середини 2019 року була збірка оповідань американського поета і прозаїка Раймонда Карвера «Про що ми говоримо, коли говоримо про любов» («Видавництво 21», перекладач Юрій Паустовський). Книга знакова з кількох причин: це перший (і довгоочікуваний!) український переклад прози автора, що, між іншим, вважається одним із найвизначніших новелістів США другої половини ХХ століття. Його твори входять до шкільної та університетської програм, його цитують у своїх книгах Стівен Кінг та Харукі Муракамі. Особливо уважні кіномани впізнають текст Карвера у бродвейському спектаклі, що його режисує головний герой фільму «Бьордмен» (стрічка Алехандро Гонсалеса Іньярріту 2014 року взяла свого часу чотири «Оскари»).
Прозу Карвера критики найчастіше порівнюють з оповіданнями Фолкнера, Бредбері, Гемінгвея і, звичайно ж, Чехова. (Власне, «американський Чехов» – це найчастіше про Карвера, а не про Тенессі Вільямса). І, як на мене, цим порівнянням роблять його читачам ведмежу послугу, формуючи оманливий горизонт очікувань для його творів. Спільного між ними насправді не так і багато – хіба безсюжетність і сфокусованість на епізоді з життя багатостраждальної «маленької людини». Але структура твору, наратив, поетика і, головне, художні прийоми, якими автор досягає свого задуму – цілком відмінні від чеховських. Якщо вже порівнювати його з кимось – хай це буде Селінджер з його вкрай неочевидними підтекстами, художнім мінімалізмом і холоднокровним, безжальним реалізмом. Це тексти «ні про що» і водночас «про все на світі», з негероїчним героями, короткими діалогами, до абсурдності простими фразами, позбавленими детальності та символічності у їхньому традиційному розумінні. Забудьте про рушницю, що має вистрелити в останньому акті, вона давно згнила у болоті повсякденності. І, звісно, не очікуйте однозначної відповіді на питання «про що ми говоримо, коли говоримо про любов». У кожного своя правда, і правда Карвера – лише одна з багатьох.
Мені буває складно розмежувати особисті і професійні читацькі смаки – особливо коли йдеться про такі книги, як «Лабіринти американського постмодернізму» Максима Нестелєєва (видавництво «Темпора»). Глибоке літературознавче і перекладацьке дослідження, насичене спеціальними термінами і посиланнями на першо- і другоджерела, читається практично як белетристика. Метафора лабіринту якнайкраще втілює всю складність і неоднозначність «хаосмосу» епохи постмодернізму. Це літературний нон-фікшен у його кращих зразках, до того ж, із перспективою багатотомника. Той щасливий випадок, коли книга «по роботі» читається і «для душі».
Одна з найочікуваніших книг року – друга книга Доржа Бату «Франческа. Володарка офіцерського жетона» («Видавництво Старого Лева»). Улюблениця українських читачів повернулася і знову жартує, бешкетує, критикує, інтригує, доводить свого напарника Джоржіо, а разом з ним і читачів, коли до сміху, а коли й до сліз. Книга напрочуд легко читається, щирість і доброзичливість автора ніби проступають крізь шершаві сторінки і шепочуть читачеві «у Доржа Бату є ще одна нова книжка «Моцарт 2.0», купуй давай».
Збірка поезії Сергія Жадана «Список кораблів». По-перше, це Жадан. І хоча для багатьох вистачило б і цього, додам ще два аргументи. По-друге, це проект «Meridian Czernowitz», що вже є знаком якості – останнім часом Святослав Померанцев і Кº прохідних книжок не видають. По-третє, це ілюстрації Катерини Косьяненко, які парадоксально, але водночас гармонійно доповнюють поезію, ба більше – сплавляються з нею, як ренесансні фрески зі стінами середньовічного собору, і вже не існують відокремлено одне від одного. Книга гарна настільки, що її хочеться вставити в рамку, повісити на білу стіну і поставити поруч свічку за здоров’я автора і видавців.
І, насамкінець, книга Тараса Прохаська «Так, але…», що у 2019 році отримала відзнаку «Книга року ВВС» у жанрі «Есеїстика». В анотації вказано, що це не просто «серія шкіців», свого роду «заміна обіцяного роману», а «збірка оповідань у найстрогішому значенні цього слова». Сам автор в інтерв’ю називає її «псевдофілософською прозою». Втім, я читала його як епос, у первісному і пафосному значенні цього слова. І хоч теми Прохаськових оповідок здаються дрібними і маловажливими, зміст їхній розростається до космічних, мало не хтонічних масштабів. Автор це уміє як ніхто: побачити у дрібницях – велике, у фрагментах – цілісне, у переконаному «так» – повне сумнівів «але».
