Інтернет-магазин
Увійти в інтернет-магазин
Нагадати пароль
/blog/osoblyva-dumka/instytut-chuzhoyi-knyhy/
Відновити пароль по телефону
або
Увійти
Зареєструватись
або
Увійти

Інститут чужої книги

16.11.2020
Відгук

Автор про себе:

Займаюся відразу двома справами: пишу книжки й одночасно читаю, причому, найчастіше читаю книжки, які купую в прекрасній українській книгарні «Є». Написав з десяток поетичних збірок, роман «Ворожіння на ягнятку», повісті «Найд», «Потворко» - та ще чимало понаписував! А оскільки студіював у Братиславському університеті словацьку мову, то багато перекладав з словацької та чеської мов. Що ще в моєму минулому часі? Працював інженером на заводі «Арсенал», був редактором українсько-канадського журналу «Розбудова держави», депутатом Верховної Ради України 2-6 скликань... Та поки що й досить, все інше - у віршах та оповіданнях...


Український Інститут книги нарешті опублікував перелік видань для поповнення бібліотечних фондів. Як оголосила на брифінгу заступник міністра Міністерства культури та спорту Ірина Подоляк, на закупівлю книг буде виділено 29 млн. гривень.

Що це значить в масштабах держави, багато це чи мало? Для початку довідка.

За даними Інституту ЮНЕСКО /UNESCO INSTITUTE FOR STATISTICS/ до країн із найбільшою кількістю книг на душу населення належить Грузія (16335 книг на 1 тис жителів країни), а також Литва, Естонія, Македонія та інші. Україна по цьому показнику на 55 місці - 88 книг на 1 тисячу.

Україна по цьому показнику на 55 місці - 88 книг на 1 тисячу. Добре, що хоч не на останньому. То чому ж тоді ми ще дивуємося, що українці погано знають і власну історію, й літературу, і, врешті, чого в нас така притлумлена національна свідомість?

Хочеться запитати – а власне, чому інститут називається інститутом української книги, якщо саме з українською книгою він має не дуже багато спільного. Може, це інститут чужої книги? І справа не лише в мові, а і в тих моральних та національних цінностях, які він пропонує читачеві.

І ось тепер 606 бібліотек отримають нові книжки. Ну й то - слава Богу. Але чи змінить це щось в духовному розвитку українського читача, чи це матиме якесь посутнє значення у формуванні свідомих, гордих за свою країну і свою мову громадян незалежної України? Читаю список книг, які закуповує Інститут книги, і все дужче сумніваюся.

Перш ніж перейти до самого списку, скажу, що за даною програмою книжки отримають 606 бібліотек, але в Україні бібліотек близько 15 000...

Далі. Гранична кількість книжкової продукції, яку планується придбати у 2020 році, складає 436 примірників кожного автора, якщо ці книги написані для дітей та юнацтва, і по 476 книг, якщо ці книги для дорослого читача. Я не обмовився – 436 і 476. Цього накладу (язик не повертається, щоб це назвати «накладом») не вистачить, щоб спрямувати бодай по одному примірнику навіть у ці начебто ощасливлені бібліотеки.

Але ж, які книжки відібрав для закупівлі Інститут? Емоційно вразливих читачів попрошу випити щось заспокійливе, бо втриматися від відповідних епітетів важко. Візьмемо для прикладу дитячу літературу.

З усього переліку книг для дітей та юнацтва близько 80% - це перекладні. З тих 20%, що залишилися, на художні твори українських авторів припадає лише 8%...

От що з цього приводу говорить Лідія Вакуленко, координатор творчих проектів видавництва «Дніпро»:

«У Василя Сухомлинського є фундаментальна праця «Народження громадянина», в якій всесвітньо відомий педагог пише, що громадянин своєї країни народжується за партою, за книгою. Чи народжуватимуть громадянина книги, які закуповує інститут? Навряд, бо при всій повазі до іноземних авторів українська дитина повинна виховуватися передусім на творах українських авторів, як польська дитина – на польських, чеська – на чеських і так далі. Здається, що про цю фундаментальну істину просто забули».

Справді, в переліку книг достатньо авторів англійських, німецьких, французьких, різних. Деякі з них повторюються. Наприклад: Михайло Афонін (книжка «Світ навколо нас. Змії», переклад з російської), знову

М. Афонін («Мікросвіт», і знову переклад з російської), Наталія Щерба («Королева часу», переклад з російської), і ще раз Наталія Щерба («Часодійна книга», і знову переклад з російської), Олег Сенцов («Другу також варто придбати», переклад з російської) і знову Олег Сенцов… Андрій Курков («Казка про пилососика Гошу», переклад з російської) і згодом його ж таки «Школа котоповітроплавння» у перекладі з російської, ну й так далі. Зате серед відібраних книг для дітей та юнацтва ви і з свічкою не знайдете творів такого рівня, як наприклад «Кінь на вечірній зорі» Миколи Вінграновського або «Гуси-лебеді летять» Михайла Стельмаха. А може, таких книжок просто немає?    

Попри всі труднощі, пов’язані з виданням книжок, Інститут отримав 3201 заявку від 127 видавництв, серед яких було достатньо книг дуже пристойного художнього рівня. Однак критерії відбору були інші. Авторів поділили на дуже бажані, бажані і небажані.

«Ми пропонували для закупівлі дуже гарні книжки, – говорить Михайло Слабошпицький, директор видавництва «Ярославів Вал», лауреат національної літературної премії імені Т.Шевченка. – Наприклад, пропонували 2-х томник Леоніда Кисельова, збірки поезій та спогадів Дмитра Павличка, історичну прозу Івана Корсака, дуже цікаву, історично-саркастичну книгу Петра Кралюка «Каган і Хохлята», збірку поезій Світлани Короненко «Замовляння на білоруську мову», яка зараз номінується на шевченківську премію – відфутболили все. Перекос у сторону розважальної, інтелектуально безпорадної та національно вихолощеної писанини видно неозброєним оком. Для тих, хто формує списки на закупівлю, не існує ні ієрархії літературних імен, ні оцінок критики, все це для них немає ніякого значення. Колосальна упередженість, генераційний егоїзм і тотальна профанація…»

Не погодитися з Михайлом Слабошпицьким важко. Попри всі труднощі, пов’язані з виданням книжок, Інститут отримав 3201 заявку від 127 видавництв, серед яких було достатньо книг дуже пристойного художнього рівня. Однак критерії відбору були інші. Авторів поділили на дуже бажані, бажані і небажані. І тому в переліку видань майже немає письменників калібру Павла Загребельного чи, скажімо, Анатолія Дімарова. Зате серед відібраних авторів знаходимо Машу Косовську, Аллу Тяхт, Діму Алєксєєва, Сашу Тяхт… Вам щось говорять ці прізвища? Особисто мені вони не говорять нічого. Єдине, я тепер дізнався, що вони пишуть російською. За які такі заслуги вони підуть в українські бібліотеки?

І тому хочеться запитати – а власне, чому інститут називається інститутом української книги, якщо саме з українською книгою він має не дуже багато спільного.

Може, це інститут чужої книги? І справа не лише в мові, а і в тих моральних та національних цінностях, які він пропонує читачеві.

Читайте також:

Отримуйте знижки та книжкові анонси на пошту