«Пильна праця старшин і юнаків дала прекрасні висліди. По чотирьох місяцях Школа приготовлялась до випуску молодих хорунжих, які мали відійти до українізованих частин. Але цього не сталось, бо Штаб Командуючого військом України вислав школу із конечности на оборону Бахмачського залізничного вузла перед наступающими большевицькими бандами Муравйова. Я мав повну сатисфакцію зі своїх юнаків, як вони прекрасно тримались у критичних хвилинах під час бою, охороняючи доступи до Бахмача та на залізничних лініях на станції Доч та Ворожба, а вже в бою під Крутами – це був шедевр витривалості».
Тривалий час бій під Крутами сприймався винятково як зразок юнацької самопожертви, своєрідний жест відчаю, такими собі українськими Фермопілами, коли юнацтво ціною багатьох жертв перекрило шлях ворогу до столиці.
Насправді ж бій під Крутами став досить вдалою бойовою операцією, яка дозволила на кілька вирішальних днів затримати просування армії Муравйова на Київ і реалізувати проголошення 22 січня 1918 року ІV Універсалу Української Центральної Ради про незалежність Української Народної Республіки.
Це рішення було визначним, адже зумовило визнання УНР як суб’єкта міжнародного права, підписання Брестського миру та надання Україні військової підтримки, що в подальшому допомогло зупинити більшовицьку агресію і звільнити Київ.
Однак повернемося до хронології подій. 7 січня 1918 року російські більшовики оголосили загальний наступ на Україну. Вже в середині січня вони окупували майже все Лівобережжя, однак головною їхньою метою був Київ. Після захоплення Полтави на захід вздовж залізниці наступала так звана 1-ша більшовицька революційна армія, а з Гомеля на Бахмач 2-га. Саме там, де сходилися дві залізничні колії, більшовики планували об’єднатися.
На противагу більшовикам виступила одна з найвмотивованіших на той час українських частин армії УНР - це був бойовий відділ 1-ої Української військової юнацької школи сотника Аверкія Гончаренка.
Аверкій Гончаренко, 1918 р.
За вікном падав сніг, він стелився, ніби шовкова ковдра на землю, дбайливо вкриваючи її і намагаючись зберегти. В той момент він стояв біля вікна і все до деталей обмірковував, знаючи, що того, чому він їх навчив за цей короткий термін, зовсім недостатньо. «Якби ж то більше часу і можливостей…». Сніг стелився на грішну землю, а на його підвіконні він міг розгледіти, здавалося б, кожну сніжинку, яка опинилася поряд.
Аверкій Гончаренко народився 22 жовтня 1890 року в селі Дащенки Лохвицького повіту Полтавської губернії, нині Варвинського району Чернігівської області. Успішно завершив Прилуцьку гімназію, а в 1912 році з відзнакою закінчив Чугуївське військове училище.
На початок Першої світової війни Гончаренко – кадровий військовий, підпоручик російської армії, командував сотнею, а невдовзі й батальйоном. Та в грудні 1915-го був важко поранений і після одужання направлений на викладацьку посаду до Києва, до школи старшин.
«В серпень-вересень 1917 року нам удалось оформити окрему українську юнацьку школу, і ми перейшли з усім устаткуванням до будинку Старої Військової Константинівської школи під назвою Перша Юнацька Військова школа ім. гетьмана Богдана Хмельницького», – фіксував Гончаренко.
Він був справжнім українцем і завше мав послідовну проукраїнську позицію, тож коли після української революції 1917 року почалась повна українізація частин царської армії, які складалися з українців, він з ентузіазмом «взявся за це на терені школи».
36 юнаків його класу радо підтримали ініціативу свого командира. Згодом решта українців школи приєдналися до них, і разом вони утворили сотню, яка й стала основою української військової школи хорунжих. Дуже скоро ця сотня стала легендарною.
25-27 січня, спільно з іншими військовими підрозділами та добровольцями, вони героїчно обороняли вузлову залізничну станцію Бахмач (Чернігівська область).
Студенти на станції «Крути» незадовго до бою.
Однак під загрозою оточення оборонці змушені були відступити в бік Києва до станції Крути, де почали окопуватися та укріплюватися. Слідом продовжували наступати російські більшовики. На підступах до столиці Муравйов закликав своїх солдатів: «Наше бойове завдання – взяти Київ... Жаліти київських мешканців нема чого, вони терпіли гайдамаків – нехай знають нас і одержать відплату. Жодного жалю до них! Кров’ю заплатять вони нам. Якщо треба, то каменя на камені не залишимо».
Проте наступного дня на станції Крути більшовицький наступ зупинили українські частини під командуванням Гончаренка, до яких підійшло підкріплення – учні Київської юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького та Помічного студентського куреня Січових стрільців (18–20-річні юнаки з Університету святого Володимира, Українського народного університету, Київської гімназії Кирила та Мефодія).
Курсанти юнацької школи, студенти і гімназисти мали погане озброєння, однак до них приєдналися ще близько 80 добровольців із підрозділів Вільного козацтва з Ніжина.
«Треба лише було глянути на їхні обличчя і побачити екзальтований вираз очей, щоб зрозуміти, що всякі резонні доводи безсилі змінити їхнє рішення йти на фронт і битися з ворогами Української держави»
Більші українські сили прийти на допомогу оборонцям Києва не могли. У цей час в центрі столиці проводилася антитерористична операція на заводі «Арсенал». Місцеві комуністи піддалися російській більшовицькій пропаганді та підняли заколот проти української влади, тим самим підриваючи тили російсько-українського фронту. Цей заколот був придушений українськими військовими частинами, в тому числі гайдамаками Симона Петлюри. Інших боєздатних частин, готових стати на захист держави, на той момент вже не було. Причина - недолуга соціалістична політика уряду у сфері розбудови війська та національної оборони.
Тому 30 січня 1918 року (саме 30, а не 29 січня, як говорили радянські історики) на залiзничнiй платформі в Крутах під командуванням А.Гончаренка перебувало лише до 420 українських воякiв, студентiв та добровольців з вільного козацтва, озброєних 16 кулеметами та однією гарматою. Росіян же було вдесятеро більше. Окрім того армія Муравйова мала бронепотяг та повноцінну артилерію.
Одразу варто зазначити, що командувач української оборони Аверкій Гончаренко був кадровим військовим і не ставив фантастичної задачі - перемогти в цій битві. Головне завдання було просте: з найменшими втратами якомога довше затримати ворожий наступ та виграти час. І Аверкій Гончаренко з цим завданням впорався на «відмінно».
Внаслідок бою з українцями російські більшовики втратили близько 300-400 бійців. Дані ж про втрати з боку українських сил багато років були об’єктом наукових дискусій і коливаються в межах від 80 до 200 осіб.
Великі жертви саме серед студентства пояснюються суттєво нижчим рівнем військової підготовки, ніж військових та добровольців. Серед загиблих - студентська чота (близько 30 чоловік), яка при відступі заблукала та потрапила до полону і ранком була розстріляна росіянами.
Щодо відступу, то це точно не була панічна втеча.
Відступ було фахово організовано українським командувачем, який наказав розібрати та підірвати залізничне полотно, особливо стики, що ще більше затримало росіян, які потім мусили чекати на ремонт колії. Окрім того, відступаючі українські частини змогли винести з бою не лише поранених, а й убитих.
Доля ж Аверкія Гончаренка склалася так, що разом з юнаками, вцілілими в бою, він вступив до Слобідського коша під орудою Симона Петлюри і брав участь у штурмі київського Арсеналу, захопленого більшовиками. Затим викладав у Юнацькій військовій школі в Станіславові (Івано-Франківськ), очолював канцелярію Головного Отамана Симона Петлюри.
Коли більшовики окупували Велику Україну, Гончаренко, як і багато вояків УНР, перебував у таборі для інтернованих неподалік Перемишля. Потім багато років працював в Українській кооперації.
Коли почалася Друга світова, 53-річний вояк знову вирушив до війська: «Свідомість продовження активної боротьби без жодного «але» – я залишив родину і вступив добровольцем до Української дивізії «Галичина»».
Займався вишколом солдатів. Після оточення та розгрому дивізії під Бродами – відступу до Старого Самбора. Далі – Австрія, Словаччина. Саме Гончаренко запобіг масовому вбивству українських вояків, чого домагалися енкаведисти.
Аверкій Гончаренко в еміграції.
Після капітуляції Німеччини його зусиллями понад 2000 українців опинилися в місцях дислокації британської, а не радянської, армії.
Гончаренко опікувався пораненими українцями у військових шпиталях. Збирав для них продукти, одяг, цигарки. Згодом– в Італії, Британії – займався організацією допомоги колишнім воякам–інвалідам та хворим. Створив у Великій Британії Союз українців та Фонд допомоги ветеранам. Полковник УНР Аверкій Гончаренко зберігав як найдорожче бойові нагороди: Хрест Симона Петлюри та Воєнний Хрест Української Народної Республіки.
Воєнний хрест УНР – пам'ятна відзнака Армії Української Народної Республіки, затверджена 1958 року Президією Української Національної Ради.
1952 р. Аверкій Гончаренко оселився у США. Організував «Братство колишніх вояків Першої української дивізії УНА». Помер 12 квітня 1980 р., і похований на українському цвинтарі Петра і Павла в м. Парма (штат Огайо).
Отже, завдяки організованій українській обороні і зусиллям Аверкія Гончаренка під Крутами вдалося:
1. затримати наступ російських більшовиків на Київ;
2. евакуюватися урядовим установам та частині мирних мешканців зі столиці;
3. провести «АТО в центрі Києва» і придушити заколот місцевих більшовиків на заводі «Арсенал», які чекали своїх «асвабадітєлєй» - російську армію Муравйова;
4. підписати важливий Брестський мирний договір та отримати військову допомогу від Центральних держав. Якби український уряд до підписання угоди втратив столицю, то за традиційними нормами тодішнього міжнародного права це було б неможливим, з українцями просто перестали б рахуватися;
5. фактично захистити проголошений 22 січня 1918 року ІV Універсалом акт Незалежності України, який був визнаний нашими тодішніми союзниками.
Говорити про паралелі з сучасністю - буде зайвим, вони очевидні. Внаслідок кровопролитної війни та чвар в лавах українців тоді не вдалося зберегти незалежну Українську державу, землі якої були розшматовані та окуповані. Сьогодні ж наше основне завдання: не повторювати минулих помилок, думати головою, не піддаватися на провокації. Наша армія знову, як і сотню років тому, виконує свій обов’язок - стримує російську навалу. Наше ж завдання - забезпечити українським військовим підтримку та надійний тил. Продемонструвати готовність до консолідації та єдності. Тільки так, спільними зусиллями, зможемо вистояти та перемогти!
Читайте також:
Відгуки
Аверкій Гончаренко: життя як боротьба_29.01.2021
Дуже цікава стаття про особистість, яка потребує ретельного дослідження, адже це герой для кожного українця! Дякую Вам пані Аліно.