Ростислав Семків: про Кінга і горор в українській літературі

Тема горору в українській літературі сьогодні актуальна як ніколи. Саме тому наприкінці 2020 року ми поговорили з Ростиславом Семківим про його перше знайомство зі Стівеном Кінгом, книгу «Уроки короля жахів. Як писати горор», проєкт «Інфіковані горором» та цикл романів С. Кінга «Темна вежа».

-З чого розпочалося ваше знайомство з королем жахів, зі Стівеном Кінгом?

-Це насправді така довга історія, навіть давня. У мене з’явилась думка написати цю книжку не так давно, власне вслід попереднім книжкам, зокрема була книжка «Як писали класики» , і після неї з’явилась така задумка, просто простежити правила письма в різних жанрах.

Ми вирішили почати, ми - це я і видавництво «Pabulum», почати з горору, з Кінга, тому що Кінг сам пише про те, як писати, в нього є окремо дві книжки «Про письменство» («On writing»), яку більше людей знають і вона є в  українському перекладі і «Dance Macabre» («Танець смерті»), не перекладена українською. Відповідно, менше людей її знають. От я підсумовую ці дві книжки і інтерв’ю, всі ті його поради, як писати. Але сам Кінг - це десь початок 90-х, я не пам’ятаю, коли з’явився, це, здається, перший український переклад Кінга, роман «Мертва зона», але я дуже добре пам’ятаю, як вона виглядала: така зелена книжка…

-Дуже товста така.

-Товста така, от в твердій палітурці, така похмура книжка, зелена, чорним написано «Мертва зона».

Головний персонаж, в нього видіння, він має якусь там ваду мозку і в мозку є якась, значить, ділянка, де всі думають, що вона там відмерла, що це мертва зона, але вона якраз дуже точно йому дає якісь видіння. Ще ця книжка про президента демагога - от чому після виборів Трампа знов про неї заговорили.

У «Протистоянні», ті, хто вижили, намагаються цивілізацію десь трохи відродити. Добрі воюють з поганими. Такий роман - постапокаліпсис, і це один з таких дуже серйозних зразків цього постапокаліптичного жанру.

Ці два романи знову стали актуальними, але «Мертву зону» тоді переклали українською, і тоді для мене це було дуже так цікаво, бо це була зовсім інша література, ніж та, до якої всі ми звикли. Я маю враження, що я ще до того читав якісь оповідання Кінга, в якомусь ще такому журналі радянському типу «Техника молодёжи» чи «Юный техник», щось таке…

-Навіть в таких виданнях друкували Стівена Кінга?

-Так, там як правило оцих авторів, таких, як Кінг чи зараз я не пригадаю, хто ще міг бути в цій компанії, але вони просочувалися на сторінки таких от журналів з такими примітками, що, мовляв «от, подивіться, як у них там в цьому буржуазному світі…».

-Загниваючому…

-Так, якісь жахливі речі вони пишуть про жахи, от вони пишуть про щось таке, ясно, що серйозні радянські літературні журнали не друкували, а от якраз технічні, вони могли собі таку ліберальність дозволити, і там таке було.

Але для мене знов же ж, це додавалась зовсім інша література, тобто література про якісь речі, які тут не показують, ну, якщо собі уявити там якусь літературу 80-х років, я маю на увазі не класичну, так, всі читали класичну літературу, українську, зарубіжну, тобто всі виростали на чомусь все таки, я не знаю, Шекспір, хоча це знов же ж був світ без Кафки, без Джойса, багато кого не було. Але була класика...

-Наприклад, Джек Лондон.

Так, ну, Джек Лондон, Драйзер, Діккенс…

Десь там Загребельний…

-Проскакував.

-...Виблискував, так, це було. Ну, ще там Гончар, Загребельний — це були сильніші на той час. І тут Кінг, якісь жахи, якась людина з якимись здібностями зазирати в майбутнє, і це було дуже цікаво. А потім вже десь в другій половині 90-х почалося багато перекладів, щоправда не українською, а російською, але з’явилося багато перекладів Кінга. 

Була така серія в чорних палітурках, де такі абстрактні якісь картини вони ставили на обкладинку Далі, Матісс, їхні картини використовували, і там вже було багато і найбільше моє читання Кінга було тоді. Єдине що, зараз багато речей доведеться перепрочитувати, чи я вже перепрочитую, тому що я розумію, що ті переклади були скорочені, не дуже вдалі. То був час перекладу піратського. До речі, встигли перекласти «Лють» - це роман Кінга про хлопчика, який перестріляв півшколи, хлопчика, який мстить школі, вчителям. У романі є такі моменти, де він підштовхнув інших читачів до якихось таких дій, звичайно, не всіх, але кількох, але це цих кількох було досить. Кінг вирішив цей роман більше ніколи не перевидавати. Діяльний роман жахів. Відповідно, він в російському перекладі встиг з’явитися ще до того, і це тепер такий раритет. А так переклади були погані, теперішні переклади добрі, і все кращі. Сучасні переклади Стівена Кінга, от тільки з’явився «Інститут», буквально десь він з’явився в лютому 2020 року, і майже зразу, тобто от вже влітку він був українською, тобто майже зразу з’являються переклади, буде за якийсь час його оця збірка оповідань, тобто фактично, ті, що найновіші книжки Кінг пише, там «Аутсайдер», оця трилогія «Містер Мерседес» , вони всі є, і багато його бестселерів є, тобто ті, які потрапляли у верхні топи якихось рейтингів, вони всі фактично є тут, усі його такі супер книжки перекладені: «Доктор Сон», «Сяйво», тобто вони всі перекладені. Ну, якісь нижчі, можливо, й не перекладені.

От, насправді, це такі кілька хвиль зацікавлення Кінгом. Кінг мені дуже імпонує, тому що парадоксальним чином, крім того, що він справді вміє лякати, тобто, що значить лякати: ти можеш пережити цю таку адреналінову атаку, ти там сидиш, все спокійно, читаєш, хід сюжетів, а тут - бабах! щось відбувається, і ти, значить….

-...В ступорі такому…

-Так, ти розумієш, що вау, стає страшно, зненацька стає страшно.

От, не всі книжки так роблять, звичайно.

З іншого боку, Кінг просто вміє писати.

От він багато цього показує, це надзвичайно цікаво.

-Ми плавно переходимо до другого питання: в чому ж секрет короля жахів Стівена Кінга і його популярності, як в Америці, так і в Україні? До слова, існує український клуб шанувальників Стівена Кінга, і він такий доволі потужний, там десь десять тисяч людей, підписників. Є і чати в Телеграмі і я, коли, вам скажу, просто заходжу в ці чати, там таке бурхливе обговорення то обкладинок, то самого сюжету, люди сперечаються навколо Кінга. Там різні хейтери одні одного ображають. Словом, навколо Кінга постійно відбуваються якісь дуже бурхливі процеси, якісь дуже бурхливі реакції. Чому?

-Ну, це не тільки довкола Кінга. Тут все треба розмежувати. З одного боку, оця культура фандомів, оцих спілок фанів, які захоплені своїм автором. Я думаю, що якщо там запірнути в фандоми «Гаррі Поттера», Толкіна, який там досі є також, не знаю, може толкієністів і найбільше, хто зна, чи Ніла Геймана, от тобто відомі автори, відомі актори так само, довкола них оці групи шанувальників, вони потужні, вони сильні. 

Оскільки це горор і це люди, які багато читали жахливих історій, вони можуть бути агресивними, хоча необов’язково, напевно, якщо подивитися оцей, напевно найбільший його фандом, він міжнародний, але американець, то концентрується в Америці «Constant Readers Club», клуб постійних читачів, от там, я не знаю, кілька мільйонів, здається, прихильників, точно не скажу, але він величезний. Там буде багато і доброзичливих людей, до речі, вони дуже стежать отак, щоб усе залишалось в межах цієї доброзичливості, і найцікавіше, що в таких фандомах є, це от підтримка читання свого автора. Коли людина заходить і каже: «Ааа, я нічого не читала із Стівена Кінга, я більше цікавлюсь горором, але я не читала нічого з Стівена Кінга, з чого мені почати?», то на неї не починають наїжджати і казати: «Тю, що це таке, ти цікавишся горором і не читала Кінга…». Ні, починають казати: «Напевно, краще почати от з того, от з того краще почати, от в тому романі отаке, а що тобі з горору сподобалося?». «-Енн Райс». «-А, якщо Енн Райс, то починай з «Долі Салему». Тобто починають радити якісь конкретні речі, загальний такий настрій «давай-давай, читаємо, всі читаємо Кінга, що подобається, що не подобається». І звичайно є, що не подобається, от якісь речі, які комусь не зайшли, комусь прочиталося гірше. От є ще ціла купа, в телеграмі та в твіттері, оскільки сам Кінг дуже активний саме в твіттері, він фейсбук аккаунт закрив, а в твіттері лишив, то в твіттері є багато всього про нього. І є ціла знову ж група подкастів, можна слухати і на подкасти знову ж люди збираються і обговорюють книжки.

От, але в чому секрет популярності Кінга як автора жахів, це інше питання і насправді це дуже залежить від…від багатьох факторів. Але найважливіший фактор – це те, що Кінг знайшов свій жанр і жанр, який йому дуже подобається, з яким він погодився прожити все життя. Так, він все життя пише жахи, він в одному інтерв’ю каже, мені дуже подобається ця фраза: «Моя робота - налякати вас до смерті». У нього така робота, йому це подобається і він собі, відповідно, в цьому жанрі живе. Тобто я хочу сказати, що, якби Кінг не домігся аж такого глобального успіху, а в нього глобальний успіх, в нього триста п’ятдесят мільйонів сумарний наклад - це просто, це таких авторів одиниці і багато бестселеристів, які досягають таких планок, бо є такі, вони насправді десь можуть і зникнути, а Кінг не зникне, бо він, окрім того, що він автор бестселерів, він ще й хороший автор. І от він просто міг і не досягти такого величезного успіху, там багато факторів спрацювало, але йому було б все рівно добре з його жанром. І це перше, що він радить: знайти до чого в тебе талант і тоді вже його розвивати.

-Скажемо так, що яку б книжку Стівена Кінга я не взяв би до рук і яку б книжку не читав, вона завжди дуже добре написана, справді майстерно написана і наступне питання, воно випливає з минулого. Стівена Кінга дуже багато екранізують, до речі, от в подальшому буде фільм «Відродження» за романом «Відродження», він уже сам про це заявив і режисер є. Мене цікавить який фільм Стівена Кінга вам найбільше сподобався?

-Все-таки це є горор, це є відповідний жанр, і тому мають велике значення спецефекти і фільми за книгами Кінга стають все кращими. Кожна перезйомка, кожна версія — це все кращі фільми. Станом на зараз мені, звичайно, дуже імпонує «Воно», ось це нове «Воно», хоча  звичайно, залишаються там сентименти… Ну тобто станом на зараз - це «Воно» і «Кладовище домашніх тварин». Ось ці нові фільми.

-А старі? Класика?

-От я хотів сказати, що залишаються сентименти до «Сяйва» кубриківського. Тому що, хоча Кінгу, не дуже це сподобалося, але йому не сподобалося переосмислення персонажів, ну, але фільми неминуче це роблять, вони вирізають персонажам психіку. 

Тому що в книжці є час проговорити, що вона чи він думає, як вони дивляться, які в них мотивації. У фільмі або треба, щоби голос за кадром усе це говорив, або все це вирізається і замість того, щоб розказати про свої переживання персонаж просто уважно дивиться в камеру і ми розуміємо, що він щось там переживає.

Тому для Кінга багато речей у Кубрика було не вмотивовано. Тобто, от не зрозуміло, чому було так. Але Кубрик, як дуже сильний режисер, зробив те, що міг зробити, що кіно робить. Він погрався іншими засобами. І сам оцей кадр, коли Денні їздить на велосипеді, кругами їздить по готелю — це таке нагнітання, нагнітання психоделічне й атмосфери саме по собі. Тобто Кубрик Кубрик знайшов свої засоби.

-Саспенси.

-Так, щоб саспенс розіграти і щоб також було жахливо. От тому це два різних досвіди все-таки: читати «Сяйво», яке прекрасне і одне з моїх улюблених і дивитися Кубрика. Ну і от так, а зараз «Доктор сон» зняли продовження зі спецефектами. От і зараз вже з’явилося «Протистояння» серіал пішов, він колись був раніше, тепер перезнятий. От і кожна наступна версія і вона все краще. Там взяти «Керрі»: її зразу зняли в 75-76 році, зняв, і тепер в дві тисячі якомусь там 13 чи 16, не пам’ятаю, зняли знову «Керрі» і ясно, що теперішня значно-значно така масштабніша, містичніша і яскравіша. От тобто його екранізації стають цікавішими.

-Пане Ростиславе, наш проект «Інфіковані горором» триває. Нещодавно була третя лекція і присвячена вона циклу «Темна вежа». Скажіть, які у вас враження від цього циклу, що ви читали?

-Ну, я майже весь цикл прочитав. Насправді я ще не прочитав один, але я не скажу який. Враження у мене найсильніше від першої частини і «Стрілець» — перший роман, він насправді дещо в іншій манері написаний, ніж наступні частини.

От і є навіть, можна зустріти навіть такі поради, знову ж таки десь на американських сайтах, які радять читати Кінга, вони радять починати читати з другої частини, хоча це ніби нонсенс з точки зору загального сюжету, бо, відповідно, головний герой починає збирати свою групу, яка… Тобто це історія такої собі команди, яка має знайти Темну вежу і вияснити, як все в світі побудовано, тому що це щось, такий собі об’єкт, який дуже важливий для світобудови взагалі, і з ними багато пригод: вони сходяться там, розходяться, перших три книги вони взагалі тільки збираються, а потім вони ідуть, ну перших дві збираються, потім вони ідуть, потім вони шукають. Це неможливо переказати, це дуже багато подій. Радять починати читати з другої частини, а перший роман - дещо відмінний.

Мені перший якраз найбільше подобається, там, мені здається, найкраще відчуття от вестерну, оце така вестерна сага, там між вестерн-горор-фентезі, десь там навіть кіберпанк з’являється, якісь елементи. От і, на мою думку, в першому ще найбільше вестерну, майже чистий такий вестерн-горор. І тому він мені найбільше подобається, але далі багато цікавого. І це наратив справді для любителів Кінга. І там сідає читати Ларсена і хоча це трилогія Ларсена — це велика трилогія, але раз-раз і вона закінчується, а «Темна вежа» — це історія, яка довго не закінчується. Весь Кінг довго не закінчується. От і тому, кому подобається, хто не проти вестерну, тому що комусь подобаєтся цей сеттінг, пейзажі, персонажі, якщо хтось не проти вестерну, світу такого змодельованого під вестерн, то це дуже довга задоволеність, з цим можна провести, не знаю, літо чи, ну, якийсь час. Читати це буде цікаво, але з іншого боку… Ну, тобто, звичайно, це його спроба зробити епос, епос — це завжди складно сказати, наскільки це вдало чи не вдало, тому що епос перевіряється часом: якщо через сто років будуть читати «Темну вежу», то епос вдався. Складно спрогнозувати. Якісь є речі там, можливо, які десь на сюжетному рівні здаються трошки там зайвими чи надмірними, ну там дуже багато, багато ось цих подій.

От і якщо справді хотіти зануритись і пізнати всесвіт Кінга — це вже багато. «Темну вежу» читати обов’язково, це як «Сильмариліон» Толкіна («Хоббіт» і «Володар перстнів», щоб зрозуміти, що, звідки, куди, треба читати «Сильмариліон») . Ну, «Темна вежа» — це для Кінга от саме такий magnum opus.

-Пане Ростиславе, і наше останнє, заключне питання: яку ви бачите динаміку в Україні? Чи є автори, які пишуть у цьому жанрі горору і чи є у них бодай якийсь шанс дорости до рівня письма Стівена Кінга, до його популярності, я не знаю, навряд чи, але, хоча б по рівню письма?

-Тут парадокс у тому, що у авторів, я думаю, шанс дорости є, а от у видавничої галузі ще поки що нема. Тому що тут потрібно, щоб співпали багато речей. Так, я там в книжці пишу про це.

Або це видавництво, значить, з яким він починає, які можуть, собі прикидає, що вони м’якої палітурки продадуть мільйон примірників: а молодий автор - мільйончик ми продамо, от цього роману — і продають мільйон триста тисяч його. Тобто в нас немає цього розвитку. Якщо ми зануримося далі, то культурні якісь речі, вони ніби-то з Англії, і літературні салони, журнали починаються десь 30-х роках 19 сторіччя, але вже до 70-х років 20 сторіччя за допомогою бібліотек, зацікавлення ну от, ось такого консенсусу, що це потрібно розвивати, вони добилися таких результатів.

А автори… Оскільки в нас література сама по собі давня і має хороші корені, і має стилістичну розробку, тобто багато людей писало, і є в кого повчитися стилістикам різним, то в принципі… І, крім того, є дуже активний, ось цей обіг, тобто можна читати багато горору в перекладах чи хтось читає в оригіналах, то я думаю, що такі автори в нас будуть з’являтись, вже з’являються. Ця збірка з’явилася, «Перший кошмар» вона наче називається, «Бабай» її видав, там чотирнадцять чи щось таке цих горормейкерів. От ну подивимося з часом, хто буде з них, поки що місце вільне.

-Вакантне.

-Так, вакантне серед горормейкерів. Бо, якщо ми будемо думати про фентезі чи про детектив, то там вже є автори. В горорі, мені здається, місце поки що вільне.

Немає такого українського горору, такого горор-роману. Це в перспективі, але я нещодавно прочитав в одній з освітніх, в межах письменницьких курсів, прочитав невеличке оповідання одного ще досить молодого автора. Він зумів мене налякати за, там сім, здається, сторінок, ні, трохи більше, в нього десь 12 чи 15 сторінок це оповідання. От і під кінець стало так досить моторошно, а це вже дуже добре. Тобто, якщо він на такій короткій дистанції може налякати, то може навчитися писати більший текст і зробити це. Я дивлюсь тут з оптимізмом. Лякатися - це дуже здорОво. Ваша ця друга лекція так і називається «користь горору» чи якось так.

-Так, «Позитивний вплив на психіку».

-Так, лякатися — здорово, від цього психіка міцнішая, гартується. Відповідно, я думаю, що ця справа буде тривати.

Розмову підготував Ярослав Карпець

Фотографії – з особистого архіву Ростислава Семківа.