Демотиваційна поезія від «П’яного корабля»
Вас може зацікавити
Видавництво «П’яний корабель» передусім задумувалося як видавництво поезії, перекладної і не тільки. Але поезії гранично чесної, подекуди тендітної, але переважно брутальної і... неримованої. Пропонуємо ознайомитися з кількома її зразками, а також дізнатися більше про її творців.
Рафал Воячек, «Незакінчений хрестовий похід»
Рафал Воячек — польський поет середини XX століття, який все своє коротке 25-річне життя був тільки поетом і ніким більше. Але хто йому наважиться у цьому дорікнути, бо, зрештою, що може бути багатограннішим і складнішим, аніж жити і померти поетом?!..
«Незакінчений хрестовий похід» — це вибране Воячека, 205 віршів про метастази любові, в яких так багато болі, крику, сліз, крові, жовчі, поту, слини, сперми і сукровиці, що їх неможливо було б знести, якби автор-лікар, що водночас є своїм власним пацієнтом, не позалишав би між рядків ретельно відміряні дози чи то пак поцілунки морфію, адже тільки він найкраще знає, як зарадити самому собі, а водночас і всім нам. Щоправда, ненадовго.
На іменини Рафала Воячека
Хтось,
Хто кохає
Не є тим, що
Помре.
І хоч він таки знає, що смерть таємно
Щось там випитувала навіть у священників
І сержантів поліції,
Вірить.
Хтось,
Хто вірить
Не є тим, що
Жебрає.
І хоч його болять всі рани, різані
Сокирою світла аж до мозку кісток,
Своє повітря ковтаючи він
Чекає.
Хтось,
Хто чекає
Не є тим, що
Купить.
І хоч він відмінює ім’я своєї заслуги
за порами року і фазами місяця,
гірка сіль поразки осідає на його
губах.
Вацлав Граб’є, «Блюз для божевільної дівчини»
Вацлав Граб’є — чеський поет і музикант середини XX століття, і сам Бог (чи чорт) не знає, кого з них у ньому за його коротке 24-річне життя було більше. Однозначно можна сказати тільки те, що і Бог, і чорт досі насолоджуються його текстами десь так, як насолоджуються найкращими блюзовими імпровізаціями.
«Блюз для божевільної дівчини» — це повне зібрання Граб’є, 90 віршів про задвірки любові, на яких вона може раптово статися і тривати кілька вічностей опісля, а може закінчитися, тільки-но спалахнувши, — зі стиханням останньої ноти, з пробудженням зі сну, з першими уколами похмілля чи, зрештою, з початком чергової війни, на яку всіх нас хоч-не-хоч мобілізують.
* * *
Якби вже довелося вмирати
то хочу на гріб зорі
і трохи коричневої землі
що гріє наче кров
На цвинтарі щоб грали
сонату скрипалі
звучатимуть в ній мушлі
і сонце всіх вітрів
Тому хто буде плакати
маленьку хустку
з моїм ім’ям дайте
Це ніби пам’ятник
Випийте за моє здоров’я
покійник-бо випити любив
тепер вже не хворіє
і голоду не має
Випийте за мої кості
щоб добре їм спалося
Повірте мені це злить
отак улітку вмирати
Чарльз Буковскі, «Вірші останньої ночі на Землі»Чарльз Буковскі — американський поет XX століття, який за своє довге 73-річне життя був абсолютним фактотумом, водночас ніколи не перестаючи робити неможливе можливим, а саме записувати слово тільки так, як він цього насправді хотів. І нарешті його слово почули, тепер воно всюди, а він зі свого ніде спостерігає, посміхається і, звісно, випиває.
«Вірші останньої ночі на Землі» — це вибране Буковскі, 396 віршів про виворіт любові: п’яного закрійника, що надав їй такої зловісної форми, швею-шлюху, яка невідомо для чого зшиває її розрізнені клапті, нитки нерозуміння, якими вона це робить, і ті бари, в’язниці та психлікарні, різниця між якими насправді мінімальна, куди ми всі її одягаємо.
знову мертвий
зателефонував Бен і сказав: «ходять чутки, що
ти помер. до журналу Hustler надійшло три чи чотири дзвінки
про це».
«ну, — сказав я, — напевно, мрець не може про це сказати, напевно, я таки
помер...»
п’ять років тому хтось запустив цю чутку:
«Буковскі помер».
і ось знову.
їм дуже хочеться, щоб я помер.
здається, я заполонив уми безлічі тих, хто бажає моєї смерті.
декого дратує те,
що людина, якій вже майже шістдесят,
і далі пише.
це мало б подарувати їм надію замість
злості.
я помру, друзі мої, в цьому немає жодних
сумнівів,
але я думаю, що історія наших вулиць
могла б бути менш потворна,
якби ми могли так само шанувати і людські
життя.
Мірек Боднар, «...ще, ще, ще, не зупиняйся!»Мірек Боднар — сучасний український поет, перекладач і видавець, який завжди намагається триматися осторонь: осторонь поетичної сцени, поетів (особливо поетів!), а інколи навіть самої поезії, осторонь перекладацького цеху і видавничого ринку з їхніми кон’юнктурами, бо цікавить його виключно суть, яка в його випадку є чистим текстом.
«...ще, ще, ще, не зупиняйся!» — наразі повне зібрання Боднара, 222 вірші про радіацію любові, яка створює навколо свого об’єкта зовнішній ореол світіння, але разом з тим опромінює зсередини, викликає нудоту до світу, провокує сенсорні і смислові мутації і, зрештою, спалює все і всіх у радіусі своєї досяжності, з нами включно.
мірек
єдине що можу тобі зробити — кунілінґус
не дивись на мене
не кивай на мене
не говори до мене
не торкайся ніби ненароком рукою
не зможу дати тобі дітей
не зможу дати тобі любові
не зможу дати тобі грошей
не зможу навіть розмови дати
можу зробити тобі кунілінґус
не хочу слухати усіх тих нісенітниць
про твоє минуле життя —
де вчилася
з ким зустрічалася
як проводила час —
ніколи не було мені це цікаво
є тільки ти і я
і є мить яка трапилась щойно
і мить яка трапиться от-от
між ними — прірва
і ми мусимо заповнити її собою
тож не розказуй мені усіх тих нісенітниць
хочу тебе вже і тут
зроблю тобі кунілінґус
написав кульковою синьою ручкою
своє ім’я
на тильному боці її долоні
(ніяк не могла чи то розчути
чи то запам’ятати)
попрощався
і пішов
