Приходь
Календар
Грудень 2016
П В С Ч П С Н
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 
Спілкуйся
Опитування

Мій улюблений формат заходів у Книгарнях "Є"

Дивитися результати

Завантаження ... Завантаження ...

Юлія Войтенко: Свіжі сліди на снігу: письмо про довкілля в Україні

Повне зібрання творів Олега Лишеги «Великий міст» дизайнер Андрій Кісь обіцяє оформити шрифтами, які поет сам накреслив на снігу. Це нагадує акцію, що відбулася ще 18 років тому в Оброшині неподалік від Львова, коли художник Петро Старух (а з ним, як кажуть, і поети «Бу-Ба-Бу») «написав» на снігові гуашшю «першу міжконтинентальну виставку» «Der Winter Kaput»: перформер («жрець») у сріблястому костюмі тоді наносив фарбу на сніг звивистими смугами, а довершити роботу мала весняна погода, коли хмарка підфарбованої вологи – колишнього снігу – полетіла би кудись далеко, можливо, що й за кордон. Це тільки одна з тогочасних акцій, у яких митцям дивовижно вдавалося поєднувати ритуальні дійства з вагомим філософським і містичним підтекстом із увагою до цілком конкретних фізичних властивостей середовища в котрих і з котрими випадало працювати. Інший художник 1990-х зі Львова Влодко Кауфман колись прокоментував це так: «Найблискучішим зверненням до непроявленого є природний об’єкт, позбавлений мінімального втручання іззовні (крім концентрації на ньому уваги)». Усі ці слова й дії дають уявлення про два важливі орієнтири. Це, з одного боку, споглядання, «концентрація уваги» на предметах довкілля; з іншого — усвідомлення того, що людина бере участь у житті світу як частина величезного організму, визначена цим життям і сама визначає його, намагається вийти поза нього і повсякчас шукає оптимального контакту з ним (а насправді, наприклад, просто ступає по снігу). І це – орієнтири не тільки художників, а й деяких письменників.

«Треба було знайти потрібне місце. Воно мало бути поруч. І воно мусило бути іншим. Якщо звести обидві вимоги в одну, то треба орієнтуватися на найбільшу насолоду пізнання – пошук аналогій та взаємних порівнянь упізнаваних іншостей. Для віднаходження іншості слід перетнути щонайменше два кордони – природний і людський, про державні тут не йдеться…». Отже, аналогії. Кольори землі на обкладинках. Дослідження природних і людських кордонів. Увага й любов до дикості – wildness – у житті і в книгах, до матеріалів, ландшафтів. Проза, що тече, як річка, у якій є головний струмінь розмови, але є і спонтанність, вигини й відгалуження, обумовлені ландшафтами, зарості спогадів, описів, елементи есеїстики. Розмова з Богумілом Грабалом про Лишегу («найдосконаліше ненаписане есе») і «Балачки з Прохаськом». Перше – бажання, яке Тарас Прохасько висловив наприкінці «1000 місць і слів», новинки, що увійшла до складу книжки «БотакЄ». Друге – остання частина нещодавньої книжки Олега Лишеги «Друже Лі Бо, брате Ду Фу», запис розмови, що відбулася між письменниками на хуторі в Тисмениці (щоправда, як зізнався Т. Прохасько, говорив здебільшого його співрозмовник). Усі ці збіги, сліди на снігу (чи то пак на траві й листі – для снігу ще рано) в одному місці сходяться.

«1000 місць і слів» та «Балачки з Прохаськом» – твори, в яких очевидною і навіть зумисне артикульованою є тенденція говорити про життя людини як частини довкілля — тенденція, присутня, але менш виражена в усій творчості цих авторів. Подекуди ці тексти близькі до жанру, що його в західній екологічній («зеленій») критиці називають nature writing – «письмом про природу» (в інших перекладах – «екологічним» чи «екоцентричним» письмом). Найвідоміший представник, а також засновник цього жанру – Генрі Девід Торо. Принагідно варто зауважити, що Олег Лишега перекладав Генрі Торо, а на порівняння з американським письменником відповів, що не рівняється на нього і що Торо – це більше спосіб відчути й передати музику світу, ніж філософія. Ідеться, однак, не стільки про впливи, скільки про тематичні й світоглядні орієнтири обох письменників, сформовані до їхнього «знайомства», і тут між ними справді можна віднайти немало точок дотику. Інші відомі автори «письма про природу» – Джон М’юр, Едвард Еббі, Алдо Леопольд, Мері Остін. Англомовними країнами «письмо про природу» не обмежується: вже є розвідки про nature writing в Естонії, Канаді, Норвегії. Екологічні критики в Америці, Великобританії, а віднедавна і в багатьох інших країнах намагаються актуалізувати таку літературу, що приділяла би якнайбільше уваги досвідові контакту людини з природою, хай навіть її не можна вповні назвати художньою. Часто це розгорнуті есеїстичні оповіді про життя автора в певному ландшафті, найближчим тематичним відповідником до яких в українській літературі може бути “Intermezzo” Михайла Коцюбинського. А втім, заперечить читач, письмо Тараса Прохаська й Олега Лишеги – не есеїстика про життя у глушині. І все ж в основі їхніх творів лежить інтерес до взаємодії людини з довкіллям, саме взаємодії, а не до «людини на лоні природи». «Зелений» критик Лоренс Б’юел запропонував особливу назву і для цього типу письма – не “nature writing”, а “environmental writing” – «письмо про довкілля», письмо як частина довкілля. У творах Тараса Прохаська й Олега Лишеги можна добачити риси і «письма про природу», й «письма про довкілля», хоч їх і не можна вкласти повною мірою у жодну з цих рамок.
Тарас Прохасько. Фото Тараса Хімчака з сайту azh.com.ua

Тарас Прохасько. Фото Тараса Хімчака з сайту azh.com.ua

Передусім ідеться про нове ставлення до людини-суб’єкта. Українська література й раніше знала таке ставлення: «Листочок ярній! Нічим, нічим я не більший від тебе» – писав, наприклад, Володимир Свідзінський; «Учися чистоти і простоти, і, стопчуючи килим золотий, забудь про вежі темної гордині» – а це вже Максим Рильський. У творах, особливо Прохаськових, багато безпосередніх описів «ландшафтів», звичаїв, окремих невигаданих випадків; Олег Лишега натоміть намагається наблизити свою поетичну мову до стихій – первісних стихій, ударів сокири по дереву, – а описи місць, звуків, вражень, поверхонь у його прозі часто превалюють над дією. Нерідко реалії довкілля – байдуже, це розколотий надвоє кавун у місті чи будз у горах – стають не менш важливими образами й навіть персонажами цих творів, але не у знущальному сенсі, який вклав би в такий хід Майк Йогансен, а в цілком серйозному. Водночас, названі автори, як і багато хто з представників nature writing, усвідомлюють, що людина не може знайти іншого мірила для речей, окрім себе самої. Тому вони надзвичайно уважні до своїх рідних ландшафтів і тих, що стали рідними, адже ці ландшафти, як вважає, наприклад, Тарас Прохасько, вже самі по собі є історіями й диктують спосіб мислення. Особливе ставлення й настрої, навіяні цими каталогами місць і предметів, допомагають читачам опинитися серед них, відчути загальні речі індивідуально. Тобто опис одного сонячного дня в Україні виявляється кращим від опису якоїсь цілої абстрактної України.

Відповідно, характер текстів про довкілля є особливим. Вони або мають ритми, уподібнені до природних (наприклад, дорога до Городниці й назад у «1000 місць і слів» чи музичний плин фрагментів в “Adamo et Diana” Олега Лишеги), або підкреслено фрагментарні, уривчасті, позбавлені ритму, зумисне енциклопедичні (такі фрагменти є навіть у «Непростих» – безсумнівно художній прозі). Нерідко вони насичені біологічними чи мистецькими реаліями, дуже конкретними й чуттєвими, описаними вкрай стисло й іноді сухо. Так Тарас Прохасько розповідає про жабку з відтятою головою («декапітовану»), що рефлекторно обіймає щось перед собою, і далі говорить про ностальгію; Олег Лишега порівнює архетипи з гілками й листям, «прирученню» природи надає вигляду глечиків у вогні. Нерідко хід думки автора дуже довільний, у певних місцях висловлювання зумисне перервані, а «Балачки з Прохаськом» по суті своїй (транскрипт аудіозапису) є ілюстрацією до ідеї Олега Лишеги про розмову як стихію.

Ще досить молоде поняття «письма про природу» вже зазнало активної й часто слушної критики, як і література, означена цим поняттям. Одна з головних претензій до неї – серйозність, навіть певний дидактизм: цього не доведеться шукати надто довго ні в Генрі Торо, ні в українських письменників. А втім, деколи їм усе-таки не чужа самоіронія. Наприклад, Тарас Прохасько нібито цілком серйозно закликає вивчати вірусологію як науку про світ майбутнього. Уважні читачі також зможуть натрапити в оповідці Володимира Діброви «Лишега» на розвінчання «міфу про Олега Лишегу» – трепетного поета природи, який купається в озері взимку і спілкується з рибами, а також ходить по жаринах, але… нюанс у тому, що міф цей авторові оповідання по телефону допомагає створювати сам Олег Лишега, захоплено вигадуючи все нові й нові пригоди Олега Лишеги.

Питання творчості для письма про природу і важливе, й суперечливе. Літературу, що виростає з уваги людини до живого (та й неживого) довкілля, часто описують як процес споглядання і переживання, не так створення, як відтворення, відображення. Джойс Керол Оутс палко розкритикувала «письмо про природу» в есе «Проти природи» саме за цю «другорядність», за намагання презентувати свої враження про природу замість самої природи. Виходить, що це письмо не тільки антропоцентричне (а отже, не належить природі), а ще й не сповна належить до літератури: це часто есеїстичні твори, яким, на думку деяких авторів, бракує оригінальності, цілісності, словесної витонченості, сюжетності і взагалі «людської» проблематики.

«Казати чи мовчати» – важливе питання, і Тарас Прохасько не дає на нього однозначної відповіді. Ба більше, «БотакЄ» він називає НЕлітературою і пояснює: «Ціле літо я не хотів хотіти написати про кілька дерев, які визначали мої напрями, ритми, наміри, бажання, рухи, погляди впродовж літа. Мені не буде добре, якщо вони стануть моїми». Олега Лишегу так само бентежить те, що творчість є своєрідним «прирученням» природи, пересуванням асфальтованою дорогою. Поет зізнається: «Знаю, як можна писати… Але я зараз можу відмовитися від цього знання. І це буде теж мій вибір». Це скромне письмо, свідоме того, що всі нові технічні засоби людини, зокрема і в поетичній техніці, походять від червоної вохри, і є сенс вчитися найпростіших речей. Також і того, що наша взаємодія зі світом (а отже, й література) – не більше, ніж дотик, який вражає і швидко минає, і неусталеність цього дотику треба вміти передати. Саме таким є задум Тараса Прохаська про книгу «Життя з псом» (чи «Люна») – не роздуми від імені пса і те, як воно – ним бути, але «найпростіші речі», події співжиття. Можливо, це випадок, коли література наближається до межі, за якою їй можна тільки розчинитися. Розчинитися так, як тане сніг разом із написами на ньому, – а отже, ніколи не безслідно.

Джерело: ЛітАкцент

Додати відгук

Spam protection by WP Captcha-Free

Читай
Книгарня рекомендує
ТОП
Розгорнути
Мережа книгарень «Є»