Приходь
Календар
Грудень 2016
П В С Ч П С Н
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 
Спілкуйся
Опитування

Мій улюблений формат заходів у Книгарнях "Є"

Дивитися результати

Завантаження ... Завантаження ...

Уявні подорожі в минуле

Книжка Андрія Содомори «Сльози речей» вийшла у серії «Приватна колекція», яку готує для літературної агенції «Піраміда» Василь Ґабор (Андрій Содомора. Сльози речей: Новели, образки, медитації. – Львів: ЛА «Піраміда», 2010). Не зайвим буде хоча б трохи відхилити завісу з редакційної лабораторії В. Ґабора. Як редактор-видавець Ґабор сам обирає авторів для «Приватної колекції», а не чекає, коли автори оберуть його. Далі йде співтворчість автора, редактора і художника-макетувальника, яким найчастіше у «Приватній колекції» виступає Андрій Кісь. У випадку зі «Сльозами речей» мені достеменно відомо, що ідея зібрати під однією обкладинкою саме «львівську» прозу А. Содомори належить Ґаборові і що майже половину текстів Андрій Олександрович написав саме для цієї книги, а решта, з якими читач мав змогу ознайомитися переважно у книзі «Сивий вітер» (Львів: Літопис, 2002), перероблено автором. Редактор, який придумав концепцію книги, потім потерпав від того, що автор, може, аж занадто тією концепцією перейнявся і, пишучи нове й переробляючи старе, ніяк не міг поставити остаточну крапку в комп’ютерному наборі. Та й художник не відразу знайшов ключ до Содомориного Львова. Довелося зазирнути з фотоапаратом і в супроводі письменника не в одну браму і не в один під’їзд середмістя. Світлини з брамами запрошують читача ступити крок горизонтальною віссю львівського лабіринту, а світлини зі сходовими колодязями і спіралями – вознестися чи поринути вздовж вертикалі. Можна зустріти на світлинах А. Кіся і облущені стіни внутрішніх львівських двориків, і закриті або розчахнуті двері й вікна, і білизну, яка сохне на мотузках на тлі квадрата неба, і скульптури святих, і голубів, і людей, і дерева, і тіні – святих, голубів, людей, дерев… На другій сторінці вміщено світлину, на якій бачимо самого Андрія Содомору на тлі старого занедбаного особняка, над входом до якого можна розрізнити будинковий номер – 2. Та відчитати з номерної таблички назву вулиці непросто. Підказкою для нишпорки-читача слугує «Зміст», де на третій знизу позиції знайдемо назву «Гайдамацька, 2».

Колись мені вдалося намовити Андрія Олександровича показати бодай частинку «свого» Львова. І ми потрапили на вулицю Гайдамацьку, що біля церкви св. Параскеви П’ятниці. У цю дільницю Львова я заходжу вкрай рідко. Саме звідси, з кам’яниці № 2 на вулиці Гайдамацькій починається Львів Андрія Олександровича. Я не певен, що звернув би увагу на той цегляний будиночок, якби проходив біля нього сам-один. Хоча, можливо, саме темна австрійська цегла, рівно викладена і не поштукатурена, і привабила б мене: у Львові такі особняки – рідкість. Я вирішив би, що будинок або давно вже не має господарів, або ті господарі погано за ним доглядають. Вхідні двері розхилені – заходь, кому не ліньки, одне з вікон без шибки, подвір’я заросло всім, що випадково засіялося, огорожа поржавіла. А колись же, як мені розповів Андрій Олександрович, це була плебанія, оселя священика. Саме тут, на другому поверсі, наприкінці далеких уже 40-х років минулого століття винаймали невеличку кімнатку (покоїк) старші сестри Андрія Содомори. Батьки вирішили, що Андрієві корисно буде повчитися якийсь час у львівській школі, і свій п’ятий клас одинадцятирічний мешканець села Вирів, що на Львівщині, перебув у Львові, а точніше, у щільному просторі, населеному безліччю людей, наповненому шумами і звуками авт, трамваїв і навіть возів, – між Гайдамацькою, 2 і Бічною Савіної (нині К. Скидана), де знаходилася школа. З того навчального року письменникові майже не запам’яталися шкільні реалії, крім, може, здивування вчительки української мови, яка перепитала Андрія, записуючи до класного журналу адреси учнів: «Гайдамацька?.. Є така вулиця?..» Зате малий простір кам’яниці на Гайдамацькій і її мешканців пам’ять малого Андрійка зафіксувала так докладно, що і теперішній сивоголовий Андрій Олександрович чує під рукою полущену від спеки фарбу на підвіконні, з якого хлопцем він оглядав незвичну для сільської дитини руханку міської вулиці («Гайдамацька, 2»). Властивість пам’яті незалежно від людини відкладати у свої потаємні сховки щось із пережитого і відкидати, затирати інше, теж пережите, – одна з найбільш інтригуючих тем записаних медитацій А. Содомори. Запам’ятовуються не лише певні ситуації і люди, запам’ятовується стан природи і настрій, викликаний цим станом, енергія доторків, запахи, звуки, мелодії і навіть тиша. І затираються цілі місяці нудотного шкільного часу, напучування вчителів, сторінки підручників з обов’язковим для засвоєння «знанням». Пам’ять – багатоступенева субстанція, зіткана з безлічі розгалужень, ще й досі не досліджена. Ясно лише те, що в процесі виринання спогадів багато важить асоціативність. Для інтелектуала прочитані, а тим більше перекладені з мови на мову ним самим тексти асоціативно поєднуються з пережиттями, тому майже в кожній прозовій речі А. Содомори читач може розраховувати на зустріч із цитатами, подекуди аж надто численними. Навіть назва книги – цитатна. «Сльози речей» запозичені з 462-го вірша першої книги «Енеїди» Верґілія. У перекладі А. Содомори цей рядок звучить так: «Є таки сльози речей, і що смертне – торкається серця». У перекладі Михайла Білика так: «Вміють тут плакать над горем, бідою журитись людською» (Вергілій. Енеїда. – К.: Дніпро, 1972). Ось такі дві неподібні версії латинських слів, які Верґілій вкладає в уста Енея, коли той розглядає настінні фрески у храмі Юнони, зведеному за наказом цариці Дідони. Еней розпізнай на фресках епізоди Троянської війни, безпосереднім учасником якої був і він, і його воїни-блукальці, – і розчулюється. Версія М. Білика – це уникнення метафори, якої не зрозумів перекладач. В есеї про Гавриїла Костельника «Драбинка» А. Содомора з’ясовує своє розуміння цього тропу: «Не знаю, чи є десь у філософських творах о. Костельника згадка про знаменитий гекзаметр із Верґілієвої «Енеїди» (462-й з першої книги): у дивовижний спосіб передчуваючи нинішні міркування щодо тієї енергії (вони мали б об’єднати зусилля філософів, психологів і фізиків), поет назвав її «сльозами речей» (lacrimae rerum): «Є таки сльози речей, і що смертне – торкається серця»… Справді: саме сльоза унаочнює невидиме – ту таємничу енергію, внутрішній поштовх, доторк, що його називаємо зворушенням…» (С. 134). Земні речі, в найширшому розумінні цього слова, – від предметів побуту до величних будівель, від найменшої стеблинки до ліроподібного ясена біля будинку Соломії Крушельницької у Львові – огортаються людською співприсутністю, наповнюються додатковою енергією і, майже як люди, зворушуються своєю проминальністю. Таке тлумачення метафори «сльози речей» випливає з роздумів А. Содомори. Хоча я не певен, що Еней розчулився у храмі Юнони саме від фактури, речевості настінних розписів. Еней побачив зображеною у чужому місті історію загибелі свого рідного міста. Розпис, настінні картини – бездушні речі – його зворушили, бо раптом промовили до його серця. Річ промовила до серця людини – оце і є сльози речей. Еней вперше бачить фрески, ті розписи – новина для нього, а не щось добре знане і суб’єктизоване. Та погоджуюсь із А. Содоморою, що до серця радше промовляють, сказати б, приручені речі, ті, з якими звикся, зжився, з якими пов’язано спогади про дорогих людей і важливі події. Та й ці речі виходять з ужитку і потрапляють, якщо й не на звалище, то в хатні сховки, на горище, де про них потрохи забувають: «Товстим шаром – пласт на пластові – лежало там усе, що, набувшись у людських руках, наслужившись людині, врешті вийшло з ужитку. Візьме господар чи господиня таку річ, яка лиш на заваді, щоб викинути на сміття, а по хвилині, завагавшись («Ану ж іще знадобиться комусь…»), подасться з нею на стрих…

Андрій Содомора. Сльози речей: Новели, образки, медитації. – Львів: ЛА «Піраміда», 2010

Насправді ж не такі-от практичні міркування вирішують долю речей: якось рука не піднімається пожбурити кудись на вітер те, що так довго товаришувало нам у праці й відпочинку, у радості й горі, у будні й свята». («Сова», с. 85–86).

У цьому оповіданні застосовано улюблений прийом Содомори-прозаїка: уявна подорож у минуле, викликання з глибин пам’яті бодай тіней тих речей і локальних часопросторів, яких уже ніде нема. Давно вже немає тих непосортованих зужитих речей на стриху, немає того стриху над батьківською хатою і того хлопчика нема, який перелякався, наштовхнувшись на мертву сову на стриху. Та, виявляється, подумки, уявно туди можна знову і знову заходити і переживати давній переляк. Сова аж ніяк не була прирученою, та спогад про мертву сову на стриху запав у пам’ять, «приручився». У «Сльозах речей» – багато таких «приручених» спогадів. Ними можуть бути і випадково побачені, колись підглянуті ситуації, як, наприклад, у шкіці «Кімната без тіней». Ними можуть бути персонажі з минулого, з якими автора так чи так в’язала доля. Пан Дучак з оповідання «Фотель пана Дучака» – людина-тінь, людина зі світу тіней в прямому і переносному значенні цього словосполучення. Дія оповідання розгортається у 60-х роках минулого століття, коли у Львові було ще досить польськомовних мешканців. Один із них – старенький пан Дучак, в якого автор винаймав кімнатку, колишній театральний тапіцер, той, хто оббивав матерією стільці, крісла і фотелі для вистав, а тепер самотній пенсіонер, вдівець-дивак, збирач поламаних ляльок. До нього зрідка приходять не менш дивакуваті відвідувачі, та він, здається, не надто розрізняє, що діється насправді, а що йому лише мариться. Незважаючи на старість, самотність і глухоту, його психічне життя доволі насичене. Щовечора у кімнаті пана Дучака відбувається незвичайне дійство, незмірно цікавіше, ніж вистави, у яких брали участь оббиті ним крісла і фотелі. Це дійство гри світла і тіней, що їх відкидають на стіни його ляльки, коли вуличну сутінь пронизують фари випадкової машини. Пан Дучак поринає у спогади, і вони реальніші за те, що довкола нього. Найдорожчий спогад – знайомство у поминальний день на цвинтарі з дівчиною, яка потім стала його дружиною. До речі, в кількох оповіданнях А. Содомори описано, як непросто познайомитися чоловікові з жінкою на міських вулицях, навіть тоді, коли випадає нагода («Рукавичка», «Сивий вітер»). Знайомство може зруйнувати ауру таємничості, неословленості, настроєвості. Знайомство чоловіка з жінкою, як свідчать латиномовні «Хроніки» Зіморовича, може призвести до нечестивого кохання, як це сталося з львів’янами Івашком і Зосею, засудженими до спалення на вогнищі. Їх спалили влітку 1518 року, а через дев’ять років, так наче помста за страчених, місто охопила пожежа. «У пожежі, що спалахнула тієї ж таки літньої пори 1527 року, на дев’ятий рік спалення Зосі й Івашка, вигорів, свідчать «Хроніки», увесь Львів, загинуло чимало люду: вітер, дуючи то в один, то в інший бік, наче справді пильнував того, щоб усе місто стало суцільним згарищем» («Praesens historicum», с. 82). Та цитований есей – не так про трагічну любовну історію, як про львівську літню спеку і пов’язану з нею історичну асоціацію.

Меланхолія і сум з приводу минущих дорогих речей зрівноважуються у прозі А. Содомори увагою до того, на що інші прозаїки не часто зважають: не до яскравого, а до притлумленого, сірого; не до героїв, а до диваків; не до загального плану, а до деталі; не до опису, а до настрою; не до злагодженої гри інструментів у симфонічному оркестрі, а до їх настроювання перед грою, коли кожен інструмент визвучує сам себе без диригентського нагляду. Письменник наполягає на праві кожного бути самим собою. Як прозаїка його не цікавлять незвичайні сюжети, які інтригують не надто вибагливих читачів. Його цікавлять несподівані ракурси, невидимі порухи душі, стан «поміж» – напівтони, неословлювальне і неперекладне.

Серед неословлюваних речей – і космічні безміри, з яких усі земні великі й малі речі здаються нічим. Там час тече не за земним хронометром. Це поєднання у прозово-поетичному світі А. Содомори бездонного мовчазного космосу і вітрячка в руці чоловіка на ім’я Ладзьо («Вітряк») – дивовижне. Колись на Замарстинові, одній з околиць Львова, пасажири рейсового автобуса бачили дивака, який ловив вітер своїм саморобним вітрячком. Ладзьо тихо зник в один з пізніх вітряних днів осені, зник з львівської вулиці, щоб згодом несподівано для себе самого виринути на сторінках вишуканої львівської прози.

І таке вряди-годи трапляється з минущими земними речами та істотами.

Додати відгук

Spam protection by WP Captcha-Free

Читай
Книгарня рекомендує
ТОП
Розгорнути
Мережа книгарень «Є»