Приходь
Календар
Грудень 2016
П В С Ч П С Н
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 
Спілкуйся
Опитування

Мій улюблений формат заходів у Книгарнях "Є"

Дивитися результати

Завантаження ... Завантаження ...

Угорщина очима польського журналіста

Кшиштоф Варґа. Гуляш із турула / Пер. з угор. О. Белея. – Київ: Темпора, 2010

Предметом журналістики є сучасність, тому вона (журналістика) швидко старіє. Мало що з журналістики має шанс проскочити в класику. Для того потрібні спеціальні якості – погляд на події з певної метапозиції, яка надає сучасності значення вічності. Але справа в тому, що журналіст завжди перебуває в полоні цієї ж самої сучасності, не може вирватися з поля її тяжіння. Він – збирач емпіричних даних, тому йому важко піднестися над зібраними фактами до рівня узагальнюючої концепції.

Але певні поривання в цьому напрямку все ж робляться. Вони переважно виявляються не на газетних сторінках, а в книжковій журналістиці; щонайменше в журнальній. Зазвичай, це книжки есеїв і різного роду нарисів (подорожніх, проблемних, портретних, історичних). У нашій бідній країні до видання таких книжок справа доходить рідко. Книжкова журналістика доступна тільки видатним письменникам сучасності, які працюють в есеїстиці. Як на приклади, можна послатися на книжки «Хроніки від Фортінбраса» Оксани Забужко і «Диявол ховається в сирі» Юрія Андруховича. Серед власне журналістської братії на маленьке диво, яким є власна книжка, складена з газетних публікацій, здобувся тільки Віталій Портников, який у книзі «Богородиця в синагозі» об’єднав авторські колонки, що друкувалися в «Дзеркалі тижня» у 2000–2006 роках.

У багатих (чи багатших) країнах видання книжок журналістів – звичайна справа, прохідний момент. Американський «новий журналізм» і виріс з тієї ідеї, що журналіст може бути письменником, використовувати всі його літературні прийоми, вони відрізняються не за технікою письма, а за його предметом; журналіст – це письменник, який працює в галузі нон-фікшн; по-українськи найкраще сказати: без вигадки (без фікції), тобто все, ним описане, – документальна дійсність, достовірні події.

Книжки журналістів не прийнято перекладати. Знову з тієї ж причини: кому може бути цікава емпірична сучасність чужої країни? Але на ситуацію істотним чином впливають читачі: раптом з’ясовується, що журналістська книжка користується величезним попитом. Тоді в сусідів виникає спокуса: якщо ми видамо таку книжку, то, можливо, вона й у нас буде гарно продаватися й стане прибутковим проектом. Так зі статусом класичних надбань сучасності в Україні з’являються перекладні журналістські книжки. Вони передусім дають уявлення, чим живе зарубіжна журналістика.

Книжка польського журналіста, редактора відділу культури «Газети виборчої», Кшиштофа Варґи (нар. 1968) «Гуляш із турула» вийшла в Польщі 2008 року і 2010-го перекладена в Україні. Думаю, що причиною появи цієї книжки в українському культурному просторі стала та обставина, яка висвітлена в анотації: «У 2009 році книга есе „Гуляш із турула” здобула приз глядацьких симпатій на найпрестижнішому польському літературному конкурсі „Nike”». Залишімо на боці, які там глядацькі (а не читацькі) симпатії визначаються на польському літературному конкурсі, але ясно, що книжка поцінована, здається, не фахівцями, а саме споживачами.

Це подорожні нариси, в яких автор розповідає про Угорщину. До неї він має особливий сентимент – його рід походить з Угорщини. У Комаромі, місті на кордоні зі Словаччиною, що тягнеться вздовж Дунаю, у березні 1921 року народився його батько. Про історію свого роду автор не розповідає спеціально в якомусь одному місці, але розкидає відомості з цієї теми по всій книзі.

Трагедійне для всього світу ХХ століття залишило і в історії його роду численні таємниці, які й досі не до кінця розгадані. Автор не квапиться нам про них розповісти, але принагідно згадує то про той, то про інший випадок. Якщо говорити про всю книжку в цілому, то її головною рисою і є принагідність як художній прийом. Автор ні про що не говорить спеціально, а про все принагідно.

Турул, який потрапив у заголовок книжки, – міфічний угорський птах, своєрідний символ Угорщини. Журналістові він нагадує щось середнє між орлом і гусаком. Але з якого часу походить цей символ, що насправді означає, ми, як читачі, так і не дізнаємося; автор перевів очі на щось інше і почав нам розповідати вже про це інше. Його подорожні нариси – це потік свідомості, побудований на засадах асоціативного з’єднання матеріалу. Прийом, слід сказати, цілком постмодерний, хоча сама постмодерність, швидше за все, стала породженням журналістики. Кліпова свідомість заполонила світ. В її основі – наявність у розпорядженні людини величезної кількості інформаційних джерел (радіостанцій, телевізійних каналів, Інтернет-ресурсів), до яких вона прагне звернутися одночасно з метою найповнішого інформування. Вона переключається з однієї радіостанції на іншу, з одного телевізійного каналу на інший, з одного інтернет-порталу на інший. Як наслідок вона отримує інформаційну мозаїку, яку її свідомість не може скласти в єдине ціле. Світ перед нею постає як шматкоподібний, невпорядкований хаос, позбавлений лінійних сюжетів. На цих засадах збудована й книжка «Гуляш із турула» Кшиштофа  Варґи.

Щоб показати це, для прикладу розгорну книжку навмання. Ось автор відкриває важливу тему: «Я люблю угорські матюки – це невід’ємна складова щоденної мови, і тут немає нічого дивного, от тільки їх вимовляють, як правило, без агресії» (с. 116). Здавалося б, кілька тем намічено в цьому одному реченні: тема мови та її засміченості матюками; тема відсутності здивування, буденність у матюканні для угорців; парадоксальна тема відсутності агресії при матюканні; парадоксальна, тому що лається людина в стані емоційного збудження, прагнучи захиститися від якихось життєвих явищ. Можна думати, що в наступному викладі автор розвине зачеплені теми, пояснить парадокс. Але це не так. У наступному абзаці він відкриває нову тему: «Я вибирає шафку із написом: «Геці ціґань, гозо» тобто «Обкінчаний цигане, геть додому!» Гаразд, але куди саме?» (с. 116). Ви налаштовуєтесь на хвилю іншої теми – циганської присутності в угорському світі. Дарма. Наступний абзац уводить нову тему: «У старому Будапешті мені найбільше подобається Тобан, оскільки його вже нема» (с. 116). Тобан – це був сербський квартал у столиці Угорщини, тому його й немає більше. Але й тема сербів покинута. Наступний абзац починається словами: «Будапешт – це місто минулого, що розквітло сто років тому, розпускаючи найпрекрасніші квіти на межі ХІХ та ХХ століть» (с. 117).

У такий спосіб збудована вся книга.

Який же образ Угорщини постає з неї?

Що таке турул, ми вже знаємо. Але чому ж він нагадує авторові не тільки орла, але й гусака? Бо здається таким вгодованим, що не здатен і підлетіти. Угорщина – це країна, яка любить смачно попоїсти. Що найбільше згадують, чуючи про про Угорщину? Так, угорську кухню, з її надзвичайно міцними приправами. Відомий угорський перець. Відомі угорські вина. Заголовки розділів Кшиштоф Варґа будує, використовуючи назви угорських страв: «Паприка із Кадара», «Печеня з Горті», «Суп із Ракоші», «Смалець із Кошута», «Котлета з Арпада». Які ж можуть бути після цього здивування, що й загальна назва для книжки – «Гуляш із  турула»?

Угорщина – країна ностальгії за минулим, вічної інерції. У минулому вона любить не тільки свої перемоги (їх якраз було дуже мало), а й свої  поразки.

Чому Угорщина не соромиться поразок? Тому що вони закладали підґрунтя для розв’язання в майбутньому кризових ситуацій. Угорщина – це країна повстань. Можливо, правильніше сказати: придушених повстань. За допомогою російської зброї була придушена в Угорщині Весна народів – велика європейська революція 1848–1849 років. Але через двадцять років Австрія була змушена змінити свій державний лад й перетворилася на Австро-Угорщину, визнавши право угорців на державне будівництво. Російські війська жорстоко придушили повстання 1956 року, але через тридцять років сама Російська імперія (під назвою Радянський Союз) захиталася і впала, як Колос на глиняних ногах. Угорщина знову здобула незалежність, а відтак і антисоціалістичне повстання не минуло марно. Отже, Угорщина – це країна, яка, й програвши, перемагає, домагається  свого.

Коли угорські вчені стали шукати первісну батьківщину угорців, тобто ту, яка в них існувала до зайняття батьківщини в Панонії, то опинилися в Тибеті. Їх пошуки сягнули такої давнини, що не сприймалися всерйоз. Хто ж може поважно сприймати легенди й міфи? Угорці не перестали відчувати себе прибульцями в Європу. А Європа ще й досі пам’ятає приказки, у яких ім’ям угорців страхали своїх дітей представники інших народів. Але це становище породжує в угорців відчуття власної ексклюзивності. Як написав про це Кшиштоф Варґа, «угорці мають хронічне відчуття власної винятковості» (с. 73).

Зовсім ненав’язливо у цій історичній ретроспективі автор торкається соціалістичного минулого. Власне, для нього це минуле не стільки соціалістичне, як тоталітарне. «Кадаризм (від імені комуністичного вождя Яноша Кадара) убивав тихо, мов чад, – ніби мимохідь відзначив він. – Масово не переслідували, бо й не було вже кого – після 1956 року угорці втратили хіть до антикомуністичних витівок» (с. 73). Кадаризм будувався на неписаному суспільному договорі: Кадар давав громадянам жити, а ті не «пхалися до державних справ» своєї Народної республіки. Але сказати, що ця тема виведена на приоритетну позицію, було б перебільшенням. Перед прірвою вічності, з якої виникає мадярська історія, – це невеликий фрагмент у житті угорської нації.

Ностальгія ж мешканців країни пов’язана з уявленнями про Велику Угорщину – держави, до якої належали сьогоднішні Хорватія, Словаччина, Сербія, Румунія. Нагадаю принагідно, що й українське Закарпаття в часи Австро-Угорщини належало саме до Угорського королівства у складі цієї клаптикової імперії. Хотілося б уникнути іронії, бо та імперія управлялася Францем Йосипом настільки мудро, що проіснувала під його скіпетром небачений відрізок часу – цілих сімдесят років (1848–1918); я не знаю іншого такого прикладу. В Угорщині ще й досі можна почути приказку: «Обшматована Угорщина – горе-край, ціла Угорщина – держава-рай». Але чи тільки Угорщина переживає ностальгію з приводу свого минулого? Хіба сусідня Польща легко прощалася з українськими землями? Хіба Михайло Драгоманов ще в праці «Історична Польща і великоруська демократія» (1882–1883) не довів на засадах залізної логіки того, що імперії стануть вільними тільки тоді, коли припинять існувати в своїх історичних межах і повернуться у природні етнічні кордони?

Автор, звичайно ж, на боці незалежних народів, самостійних держав. Історія довела, що кожний народ, незалежно від його кількісного складу, має право на свою національну державу. Це його дім, та «своя хата», про яку говорив наш Тарас Шевченко, пояснюючи, що тільки в ній може панувати «своя правда і сила, і воля». Кшиштоф Варґа іронізує над імперською ностальгією угорців. Ось він розповідає про магазин «Турул», який нагадує йому едем, до котрого потраплятимуть справжні угорці. Далі запрацював традиційний механізм прийому принагідництва. Цю крамницю він знайшов за допомогою інтернет-сторінки (подана адреса); це портал злопам’ятних націоналістів, які подають лінки на магазини, де можна знайти «копії праугорських луків та колчанів, реконструйоване спорядження азіатських вершників, хутряні шапки та бубни» (с. 91). Далі автор іронізує: «Можливо, якщо добре пошукати, то можна знайти довгі, повислі чорні вуса, косі очі та широкі скули» (с. 91). На його думку, саме так виглядали угорські воїни у 896 році, коли прийшли в Панонію займати батьківщину.

Зрештою, книжка звільняє від ідеалізації цього історичного минулого, учить жити в сучасності, цінувати сусідні народи й не вбачати в них Ворога чи Чужинця, а бачити Іншого, сусіда, який так само, як і ти, живе в «своїй хаті», де він господар. Книжка «Гуляш із турула» наближує до нас Угорщину, переміщує її з простору «Чужого», «Іншого» в простір «Свого». І от цим загальнолюдським демократизмом ця книжка дорога кожному європейцю, вкладається в його свідомість, незважаючи на відсутність у ній наскрізного сюжету, мозаїчну асоціативну композицію, постмодерну кліпову оптику.

?Ігор Михайлин, ЛітАкцент, http://litakcent.com/2010/11/09/uhorschyna-ochyma-polskoho-zhurnalista.html

Додати відгук

Spam protection by WP Captcha-Free

Читай
Книгарня рекомендує
ТОП
Розгорнути
Мережа книгарень «Є»