Приходь
Календар
Грудень 2016
П В С Ч П С Н
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 
Спілкуйся
Опитування

Мій улюблений формат заходів у Книгарнях "Є"

Дивитися результати

Завантаження ... Завантаження ...

Тамара Гундорова: Ворошиловград і порожнеча

Як я вже писала у «Симптоматиці “хворого тіла”» (Критика, 2010, ч.7–8), сучасній українській літературі бракує інакших героїв, аніж колишній філолог, нарцисичний, у міру інтелігентний, трохи авантюрний, але, по суті, легко прочитуваний і досить банальний. Молодіжна проза вже має свого типового персонажа – лузера. Жадан створює ще один його різновид – образ мігранта, включеного у загальний процес переселення народів і переміщення осіб.

Новий роман Сергія Жадана «Ворошиловград» – якраз про це. При цьому міграція набуває глибини і внутрішньої суперечності, оскільки приходить усвідомлення, що це рух між своїм і чужим, таким самим і іншим, минулим і сучасним. І де те місце, яке займає мігрант, і що лишається йому з минулого, коли він у дорозі? Есей «Immigrant Song», опублікований уже після виходу роману «Ворошиловград» у 9-10 числі «Критики», є ключовим для розуміння самого роману. Фактично, це автокоментар до роману.

Про що мова в есеї? Про те, як перехрещуються персональна біографія самого Жадана і європейська біо-гео-графія, і про те, що міграція – це не лише забуття і втрата себе, адже в мігранта завжди є щось своє – наприклад, пам’ять про свій дім, про свій ландшафт і про своє дитинство. Фактично, Жадан констатує, що весь теперішній світ мігрує. Повсюдна, масова міграція з України, що активно розпочалася десь у 80-ті, «не припинялася, здається, ніколи. Іноді я думаю, – пише Жадан, – що емігрували всі й завжди. Емігрували друзі та однокласники. Емігрували комуністи та дисиденти. Емігрували вчителі та безробітні, емігрували чоловіки й жінки(…)» (Критика, 2010, Ч.9-10, с.35).

Однак ці міркування насправді стосуються не лише емігрантів з України. Рухається, переселяється, переміщується увесь світ, навіть у межах однієї країни, і це створює нову географію і породжує нову літературу. Роман Жадана оповідає про транзитну Україну – ту, що переходить від радянського минулого до ринкового суспільства, від моноетнічної вкоріненості до транснаціональних міграцій і полікультурних спільнот. Україна також стає країною переселень, місцем зустрічі Заходу і Сходу. А ще український автор розгортає свій міф про Слобожанщину і про пам’ять та «своє місце» у післяпостмодерному транзитному світі. Прикметно, що це своє місце – пагорб із заправкою, за якого так тримається Герман, головний персонаж у «Ворошиловграді», нагадує про той пагорб, із яким поріднився Василь Дідух у «Камінному хресті» Василя Стефаника, – мабуть, першому в українській літературі творі, присвяченому еміграції.

На відміну від модерністської української прози, що особливо зав’язана на темі грунтівства й угрунтування, перспектива, з якої розгортається дія у романі Жадана, пов’язана з викоріненням. Ворошиловград – це топос, чи міцепростір, у якому живе посттоталітарна людина, викорінена зі свого грунту і зависла у повітрі. Його важко назвати грунтом чи містом, фактично, це «територія» – темна діра, в яку витягується минуле, але в якій також народжується майбутнє. Тут злиті час і простір. Цей топос можна б порівняти з якоюсь кастанедівською порожнечею, однак Жадан намагається надати цій «території» цілком конкретного соціального і локального слобожанського колориту, хоча й називає її часто «порожнечею». Він також накреслює досить чіткі кордони цієї «території», постійно граючись у географію: північ, південь, далекі Карпати, близький Донбас.

Тут, у цьому часопросторі, стирається пам’ять дитинства, втрачаються улюблені речі, руйнуються звичні ландшафти, забуваються старі друзі. Натомість – через випробування духу і тіла – тут народжується якесь нове «я», котре відчуває спорідненість з іншими, подібними до себе. Приблизно таке повторне повернення до свого міста, а потім остаточне прощання з ним переживає персонаж Жадана, тридцятитрилітній Герман, такий собі нічим не примітний молодий чоловік із нічим не примітною професією колишнього історика, а нині експерта. Він повертається до свого міста для того, щоб назавжди залишити це місто, друзів, родичів, коханих, переживши буття-у-транзиті.

Про відсутнього
Таке буття схоже на війну, оскільки так само, як і на війні, транзитна людина перебуває у процесі зміни свого місцеперебування і часотривання. У «Ворошиловграді» й справді постійно тривають якісь війни. Війни з газовиками, кукурудзяниками, авіаторами, фермерами, комерсантами. Тут у моді чомусь військовий одяг: бундесверівська куртка, есесівський кашкет, танкістські штани, камуфляжна майка, кітель британського пожежника, німецький пасок, на якому написано «З нами Бог», німецький військовий піджак, британський кітель, важкі солдатські черевики. Одне слово, на війні як на війні. Персонажі також нагадують братів по зброї – головний персонаж не один раз задумується над тим, що «все вирішиться тоді, коли поруч із тобою стоятимуть брати по зброї» (с.108).

Хто ці брати? Безперечно одне: це братство не органічне, кровне – адже рідний брат Германа зник, поїхав десь до Амстердама, залишивши свій бізнес – малоприбуткову заправку – Германові, молодшому братові. Нове братство – соціально, культурно і національно різнобарвне. Тут і колишні братові знайомі, напівкримінальна шпана, і колишній наркоман, а нині пресвітер, і колишній історик, а нині сторож аеродрома, і цигани. До речі, загадкові, навіть містичні персонажі — як-от старший брат, котрі ніколи не беруть участі у дії, але закручують її, – у Жадана не дивина. Вони не з’являються жодного разу персонально на сторінках твору, хоча про них весь час говорять інші персонажі. У «Депеш мод» міфічною постаттю є вітчим, який помирає; це, власне, про його смерть мають повідомити друзі прибраному сину. У «Ворошиловграді» такою відсутньою постаттю є старший брат.

Є спокуса розглядати ці постаті як посттоталітарні алегорії, і тоді смерть вітчима асоціюється з розпадом Радянського Союзу, а від’їзд старшого брата – з утратою російського впливу. Безперечне одне, відсутній – риторична і сюжетна фігура, що вказує на умовність самої реальності та існування передісторії – якогось іншого світу поза тим, що розгортається перед очима читача. Відсутній також нагадує якихось античних богів, долю чи фатум, що штовхає героїв до дії, і загалом – породжує цей окремий випадковий і водночас доконечний факт життя.

Причому, важливо пам’ятати, що саме цей відсутній є чи не основним смисловим центром твору, оскільки у романі все співвідноситься з цією особою відсутнього брата. Про нього увесь час згадується, через нього знайомляться, ним бороняться. Колись той брат «вкопався в пагорби і відстрілювався навсібіч, не бажаючи поступатись своєю територією». Він готовий до останнього чіплятись «за порожню землю», між тим коли молодший брат, Герман, «легко поступався порожнечею, намагаючись її позбутись» (с.89). Однак порожнеча затягує Германа, змушуючи і його відповідати за свою територію.

Про нереальність
Роман Жадана навряд чи варто сприймати як роман реалістичний, чи соцреалістичний, як говориться у анотації, незважаючи на скрайню реальність та брутальність усього зображуваного. Поза конкретикою фізичного у ньому постійно присутня ірреальність метафізичного. Брат Юрій у романі Жадана такий же неприсутній і нереальний, як і Ворошиловград, про який доводилося оповідати у школі на уроках німецької мови, вигадуючи життя за картинками, наприклад, картинками міста, якого ніколи не бачив. «Мені показують картину і просять розповісти, що я на ній бачу. А я, Оль, не люблю розповідати про те, чого не знаю», – зізнається Герман ( с.183).

В есеї «Immigrant song» Жадан також багато говорить про вигадану реальність і про кліше, які цю незнану реальність формують. Такими кліше є і уявлення про Захід, і уявлення про наше минуле, зокрема й радянське минуле, і про Донбас та Донецьк, який з волі не лише політиків, а й українських інтелектуалів, перетворений нині на такий собі заповідник  «чужого».

Жадан говорить у своєму романі про те, що ми всі живемо у світі вигаданих реальностей та кліше, між тим,- коли справжнім є лише те, що обираєш для себе ти і що є твоєю реальністю. Революційність Жадана насамперед у тому, що він не закликає відмовитися від свого минулого, забути і викреслити його з пам’яті, навіть якщо воно було вигадане й нереальне. Адже і те минуле життя, і ті туристичні картинки з різних міст, якими люди обмінювалися між собою у радянські часи і які створювали певні стереотипні уявлення про чужі міста і чужі країни, були частиною персонального світу, досвідом, який лишається назавжди у валізах пам’яті. Тому й говорить Ольга у романі Жадана, що ті картинки «і є моє минуле. Щось таке, що в мене відібрали і примушують про нього забути. А я не забуваю, тому що це, насправді, частина мене» (с.433).

Врешті-решт, це твердження досить сміливе, як на наші часи. Фактично, Жадан пропонує інакшу парадигму прощання з тоталітарним минулим, аніж просто розрив і забуття. Критики говорять при цьому про ностальгію за минулим, в анотації натякається на меланхолію за минулим. Однак це зовсім не ностальгійне повернення до оселі минулого, з тим, щоб знайти в ній компенсацію сьогоднішньої бездомності. Це також не меланхолія, породжена втратою минулого, котра породжує стан ресентименту, образи і недовіри. Швидше можна говорити, що Жадан закликає жити у параметрах відповідальності і пам’яті про минуле. Ці тези він буде не лише розгортати сюжетно, але наприкінці твору дидактично, настирливо й відкрито проговорювати у монологах і діалогах різних персонажів. Саме тут стає зрозуміло, наскільки дидактичним є цей роман Жадана.

Ми всі живемо переважно в категоріях альтернативної щодо радянського минулого історії, а коли говорити Жадановими характеристиками, то в порожнечі нереальності. Адже квінтесенцією радянського життя, як і того ж Ворошиловграда, говорить автор, є нереальність, імітація: «взагалі нічого з того, що тобі показують, немає, а отже й розповідати немає про що» (с.184). Якщо немає чого оповідати про радянське минуле, бо воно нереальне, то навіщо говорити про нього? І де те місце автора, з якого можна говорити? Жадан вирішує говорити із самої нереальності, з порожнечі, з тим, щоб, оповідаючи про нереальність, відвоювати право буття для реальності. Така собі негативна діалектика.

Розпад СРСР
Жадан досить детально змальовує біографію покоління 1990-х. Але це не самоціль автора, а лише ілюстрація значно глобальнішої теми – розпаду СРСР. Власне, його й цікавить передусім біо- і топо-графія загибелі союзу, і недаремно у вагончику Кочі, його охайному прихистку, мапа Радянського Союзу постає у вигляді колажу «етикеток з-під алкоголю та політичних листівок, фото з журналів мод і чорно-білих порнокарток, футбольних календариків і чийогось водійського посвідчення» (с.42). Усі ці атрибути пізньорадянського побуту поєднані одним спільним тлом – «глиняно-салатовим наповненням» – картою Радянського Союзу. Це географічна мапа, добре відома всім, хто навчався у радянській школі, оскільки вона висіла чи не у кожному класі.

Оце спільне тло – радянські часи – і поєднує головних персонажів «Ворошиловграда». Зрештою, про це говорить і сама назва «Ворошиловград» як назва міста, яке нині не існує, а існувало в досить специфічному місці і у хронологічно точний відрізок часу. Жадан уперто намагається зафіксувати радянське минуле – він зумисне вдається до культурних і соціологічних описів предметів і реалій того минулого. Він діє, немов той колишній інкасатор Федір Михайлович, який перетворює свою квартиру на антикварний склад, де зберігає речі, дотичні до минулого. До речі, грайливо називаючи інкасатора Достоєвським, Жадан натякає на певний код, який буде розгорнений у творі. Якщо дошукуватися цієї закодованості, то з Достоєвським частково споріднює «Ворошиловград» саме соціологічна основа, Зокрема – фейлетонність, якою послуговувався російський письменник, майже по-журналістськи фіксуючи реальність у її свіжих і типових слідах. Жадан також намагається типізувати – він прагне подати минуле своїх компаньйонів Льоліка і Боріка як соціальну картинку, малює щось подібне до соціального портрету певного класу – малих бізнесменів (так званих експертів), вдаючись до переліку їхніх речей – «чорний фольксваген, перекуплений у партнерів, костюми зі стоку, черевики з минулорічної колекції, годинники з розпродажу, запальнички, подаровані колегами на свята, сонцезахисні окуляри, придбані в супермаркетах: надійні недорогі речі, не надто вживані, не надто яскраві, нічого зайвого, нічого особливого» (с.17). Жадан також досить розлого переповідає історії Шури Травмованого і Кочі, описує передісторії появи газовиків, фермерів, бандитів, веде до санаторію, піонертабору, на похорон, знайомить із комерсантами. Усе це має задати соціальну типологію нашого часу, що є транзитним і де важливо бодай зафіксувати достеменні деталі, аби зловити дух часу.

Про футбол
Герман, ім’я якого нагадує про радянського космонавта Титова, і сам втілює ідею міграції. Колись він залишив своє містечко, учився, жив у гуртожитку в Харкові, тепер живе у чужому помешканні, яке винаймає, серед чужих меблів, і працює «незалежним експертом» у якійсь молодіжній організації, що відмиває гроші. Раннім ранком його піднімає дзвінок, який з’єднує Германа з минулим і з рідними (дзвінок давнього товариша і компаньйона його брата). Брат тримав заправку десь у тому місці, звідки походить Герман, а тепер він зникає – поїхав чи то в Берлін чи то в Амстердам. Германові 33 роки, і як би написав він у своєму резюме, самопредставляючись, «я давно і щасливо жив сам, з батьками бачився рідко, з братом підтримував нормальні стосунки. Мав нікому не потрібну освіту. Працював невідомо ким. Грошей мені вистачало саме на те, до чого я звик. Новим звичкам з’являтися було пізно. Мене все влаштовувало. Тим, що мене не влаштовувало, я не користувався» (с.14).

Мабуть Герман, як і інший персонаж, прозваний Ернстом Тельманом, чиє радянське дитинство живилося романтичною вірою, зокрема в героїв-авіаторів (та й імена їм давали, як у космонавтів), міг би також визнати себе лузером. Правда, Ернст лишається вірним своїй мрії і нагадує Дон Кіхота, змагаючись із кукурудзяниками-бізнесменами, які хочуть знищити колишній аеродром. «Згадай, Германе, – говорить він, – ми ж усі в дитинстві хотіли стати авіаторами, хотіли літати, дістатися неба!» (…) і що сталось із нашими мріями: Хто відібрав у нас наші квитки на небеса? Чому нас загнали на ці задвірки, я тебе питаю?» (с.141-142). Цілком згідно з логікою ринкового суспільства героєм нового часу стає кукурудзник – фермер, котрий не проти засадити весь асфальт.

Проти кукурудзників-бізнесменів повстають нові друзі – колишня футбольна команда, а також цигани і баптисти. Фактично, зміст конфлікту між футболістами і кукурузниками вписується у протест проти приватної власності. Ліві, антибуржуазні гасла – речі, зрештою, не нові для Жадана. Тож у «Ворошиловграді» зустрічаємося з боротьбою влади землі і влади капіталу, оскільки, як говорить один із новочасних бізнесменів, «проблема в тому, що ви недооцінюєте можливості капіталу. Думаєте, якщо ви тут виросли, це автоматично дає вам право лишатись тут і надалі» (с.301).

Таким чином, Жадан не відходить від проголошеної ним колись поетизації війни і відбудови. Мілітарність є однією з провідних тем «Ворошиловграда». Мілітарність стверджується не лише війнами, а й спортом. Футбол – це команда і друзі, і тому гра Германа проти газовиків стає прелюдією до оборони аеродрому. Адже вона нагадує про «домашню перемогу над Ворошиловградом» (с.81) у 1990-х. Соціальне середовище тих часів об’єднує саме футбол, тут сходяться у своїх симпатіях «рекетири і кооператори, футболісти й шпана з нового району», тут складається команда. На футбол переносяться ідеологічні конфлікти, політичні гасла, оскільки футбол – це поле свободи, емоцій і бажань радянської людини.

У цьому плані роман Жадана нагадує жорстку повість Драгослава Михаїловича «Коли цвіли гарбузи», де бокс і хуліганство змальовуються як амбівалентні замінники влади і сексу. Спорт стає замінником влади, він дає насолоду самореалізації, а товаришування, поєднане з насильством, виступає прообразом братства. Взагалі, балканський комплекс, який поєднує в одній амальгамі насильство, поліетнічність, втрату батьківщини, бізнес, смерть, циганів, секс, еміграцію, набуває форми окремого жанру в сучасній культурі й перекочовує (немалою мірою завдяки впливу Еміра Кустуріци) в українську літературу, зокрема і у твори Жадана.

Складовою цього комплексу є і тема еміграції. У повісті Михаїловича колишній боксер, нині імігрант у Швеції, не перестає марити про Югославію, і навіть бензин на австрійському кордоні, яким він намащує лице, руки, волосся, пахне для нього Югославією. «І з часом те, що ти поїхав, – зізнається він, – перестане тобі боліти так, як на початку, але гнітити – не припиняє». Єдиною надією на повернення є для Любо, колишнього «Чемпіона», сподівання на якусь бодай «малу, розумну війну», «бо якби дійшло до того, тоді мене точно покличуть» додому. «Мала» війна покликала додому і Германа, героя «Ворошиловграда».

Євразійський ренесанс
У Жадана тема міграції, закономірно, відлунює азіатським ренесансом Миколи Хвильового. Про зумисність уведення цієї теми свідчать багато речей: і травестія святого Різдва, і замовляння Сивіли, і карта Євразії, яку бачить Герман, і яка тягнеться зі Сходу, «від Тибету та прикордонних із Китаєм областей, від Великої стіни та Межиріччя» на Захід (с.311). Уся сучасна еклектика цих нових переселень маркується у Жадана тим, як невимушено поєднуються між собою прадавні імена (Сивіла) і звичаї з майкою від Дольче й Габана та адідасівською вітрівкою і китайськими пледами. Сновидіння Германа, яким деякі критики не можуть знайти пояснення, про дивних людей, чоловіків із довгим зачесаним обличчям, жінок, які несуть дітей, про незвичних істот із покрученими тілами, з двома головами на плечах, про худобу і пастухів натякають вже на перших сторінках роману про цю глобальну для твору тему євразійського переселення народів. Пізніше Герман і сам потрапляє у табір для переселенців (монголи, тибетці, африканці), які втікають на захід. Зрештою, увагою до «чужинців», наприклад, циган, позначений увесь роман. Чужинці загалом обтічно-узагальнено називаються «монголо-татарами» (цілком у згоді з минулими радянськими штампами). З чужинцями асоціюється і поява на теренах Слобожанщини газовиків, яких оповідач у романі Жадана недвозначно асоціює з якимись монголо-татарами, хоча приходять вони десь із Карпат.

Звичайно ж, ситуація транзитності пов’язана з війною, прикордонням і порожнечею. Ернест говорить про збентеження, породжене степом, що його мусять пережити європейці, потрапивши в безмежну порожнечу східного прикордоння. Ця територія прикордоння – безформенна порожнеча, де можна втратити себе. Ось ця порожнеча – то метафізична, то фізична – і стає об’єктом аналізу в романі. Порожнеча фемінізується і перетворюється для тих, хто тут живе, на тіло вітчизни – вона вбирає в себе воду, наповнену світлом траву, грунти, озера, небеса, газові родовища — все, що золотими жилами проступає на шкірі вітчизни (с.191). Власне отілеснюючись, вростаючи у свою землю, своє місто і своє місце, повертаючись і вступаючи вдруге в ріку власного життя, Герман відчуває, як порожнеча стає життєдайною і життєтворчою. При цьому Ворошиловград – колишнє радянське місто-фантом перетворюється на ново віднайдене небесне місто – небесний Єрусалим, що проступає десь на півдні, «по той бік ранкової порожнечі» (с.191).

Текст у тексті – «Історія і занепад джазу в Донецькому басейні», котра закінчується спірічуелзом, написаним Глорією Абрамз, не лише розгортає тему міграції між Сходом і Заходом, а й поєднує увесь простір та омовляє основні ідеї роману. Очевидно, цей вставний текст – ігровий і несподіваний, нічим не виправданий з боку логіки реальності, є елементом тієї ірреальної, метафізичної реальності, яку послідовно вибудовує Жадан. Ця ірреальність то проступає в галюцинаціях, на взір таємничих людей, що піднімалися у тумані на пагорб, то фіксується фотокартками Тамари, то розсіюється у степу, як ті монголо-татари, переселенці з юртами, схожими на туристичні намети, які мандрують у невідомому напрямку з непевною метою під прапорами Євросоюзу, то проявляє себе футбольною грою з газовиками, у якій беруть участь тепер уже мертві члени футбольної команди. Вставний текст про джаз – також із тієї ірреальності, про яку співається у спірічуелзі. Вона пояснює водну символіку, розсипану по цілому твору, центральною серед яких є пам’ять життя: «ми пов’язані цими ріками, що протекли крізь наше минуле», «ми згадуємо наші міста й плачемо за ними», «стоячи серед теплих хвиль, ми співаємо вслід життю, що витікає крізь пальці».

Слобожанський міф
Новий роман Сергія Жадана «Ворошиловград» неприховано, починаючи вже з назви, демонструє свою слобожанськість. Колись про свою «територію» писав Андрухович, називаючи постмодерну Галичину «нікому-не-належним міжцивілізаційним, а й понадцивілізаційним простором, центральною дірою в Європі» («Час і місце, або Моя остання територія»). Тепер про свою останню «територію» пише Жадан і творить щось на зразок слобожанського міфу. Осердям такого міфу є порожнеча, обрамлена брамами небесного Ворошиловграда.

Концентрацією такого місця-як-порожнечі є Ворошиловград, центральний топонім роману. Ворошиловград існує як певний симулякр – назва його не має ніякого коріння, вона випадкова, вона легко прикладається і легко відкидається. Місто двічі перейменовувалося на Ворошиловград (1935 і 1970 рік) і двічі позбавлялося цього імені (1958 і 1990). Колись у листопаді 1935 року ім’я радянського командарма приклали до славного міста Луганська, символічно перетворивши це за походженням імперське місто на місто радянське. Адже з часу свого заснування місто розбудовується як імперське. Офіційно місто затверджене 3 вересня 1882 р. наказом російського імператора. А виникло воно на основі поселення Луганськ, що з’явилося навколо чавуноливарного заводу, заснованого за наказом Катерини ІІ у 1795 році. Від самого початку це було місто переселенців – сюди привезено майстрів і робітників із внутрішніх районів Росії, селян із Ярославської губернії, інженерів – з Англії. Тут, у порожнечі, символізованій Ворошиловградом у романі Жадана, відбувається постійна міграція народів.

Саме місто належить не так фізиці, як метафізиці. Жадан відкривається як лірик, широко оповідаючи про пейзажі, пагорб, місто внизу, поля, тумани... Правда, буває, що все це завмирає, наче в акваріумі чи у підводному царстві, натякаючи на нереальність наркотичних видінь або ж на ріку життя, що невпинно тече порожнечею навколо Ворошиловграда. І тоді маємо настирливі порівняння з водою, водяними пасмами, рікою. Так метафізична реальність пронизує фізику, і врешті-решт Ворошиловград асоціюється з вічним містом – місцем пам’яті, що належить тобі, твоєму тілу.

Роман Жадана «Ворошиловград» читається переважно на рівні фізики, з особливим смакуванням окремими цитатами. Він увесь пронизаний своєрідними крилатими висловами, багатозначними й ефектними. Однак, як на мене, не варто занадто довіряти їм – це гачки, на які автор ловить наївних читачів. Та є у ньому ще один, глибший, метафізичний текст про Україну у транзиті, – як на мене, він найцікавіший.

http://litakcent.com/2011/02/08/voroshylovhrad-i-porozhnecha.html

Додати відгук

Spam protection by WP Captcha-Free

Читай
Книгарня рекомендує
ТОП
Розгорнути
Мережа книгарень «Є»