Приходь
Календар
Грудень 2016
П В С Ч П С Н
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 
Спілкуйся
Опитування

Мій улюблений формат заходів у Книгарнях "Є"

Дивитися результати

Завантаження ... Завантаження ...

Світлана Богдан: На перехресті поезії та публіцистики

Перехрестя здавна вважали небезпечним місцем – за народними віруваннями, там любить збиратися нечиста сила. Напевно, звідси і християнський звичай ставити на перехресті розп’яття або ж фігуру Божої Матері – для захисту. Чи існують перехрестя літературні і чи є вони так само небезпечними? Здається, нова поетична книга Ліни Костенко «Мадонна перехресть», присвячена її дочці Оксані Пахльовській, дає змогу поміркувати над цим питанням.

У «Мадонні перехресть», де надруковано нові і раніше не публіковані поезії різних років (датування під кожним текстом допомагає дослідити цей аспект), авторка і далі розробляє той тематично-проблемний блок, що окреслився у попередній збірці «Річка Геракліта». Це, крім пейзажної, філософської і любовної лірики, також екологічна проблематика (лісові пожежі, зникнення цілих видів тварин чи забруднення океанів) і тема Чорнобиля (додано вже й рефлексії над нещодавньою трагедією Фукусіми):
А потім, потім… Потім, як усі ми,
почула раптом дзвони Хіросіми.
А потім – дзвін Чорнобиля. І зону.
І серце дзвону в попелі руїн.
І Фукусіму, де вже й не до дзвону.
Який він буде, наш наступний дзвін?!

Романтична модель протистояння ліричного «я» і світу (де перше існує у затишному особистому просторі, а друге постає у демонічних барвах злоби і насильства) також не зазнала особливих змін порівняно з попередньою книжкою:
І діти виросли, вони уже не діти.
А я люблю зеленого слона.
Він гарний слон, у квіточки і в цятки.
Тут навіть є шовковий леопард.
А вже століття навіть не двадцяте,
ну, але то вже інший зоопарк.
Там все хтось в когось цілиться наосліп,
ніякі звірства вже не дивина.
Великий світ. І діти вже дорослі.
А я люблю зеленого слона.

Цей вірш про іграшкового слона доповнює зворушливе фото Ліни Василівни з тим-таки слоном. До речі, фотографії з сімейного альбому авторки (де вона і її рідні зафіксовані у різні роки життя) є дуже вдалим додатком до книжки, — вони створюють візуальний аспект отого затишного особистого світу, що протистоїть «хижій сучасності».

Що впадає в око після прочитання збірки, то це розвиток християнських мотивів, які у «Річці Геракліта» лише окреслилися. Вони присутні у низці текстів: зокрема, це мотив Великого Потопу:
На другий день Великого Потопу
ще півні кукурікали. Ще десь
урвала баба у городі кропу,
бо світ ще був затоплений не весь.

Раз у раз виринає образ хреста («В пам’яті сутуляться хрести», «Гілки кричали в небо, як хрести»). Проблему стосунків із Богом як абсолютною сутністю розроблено у поезії «Добре, що нічого ви не знаєте»:
Все це знає Той, хто нас придумав,
хто поклав життя на Терези,
у чиїх безмежних каракумах
Вічність грає в довгої лози.

Власне, й сама назва збірки відсилає до коду християнства, а образ «Мадонни Перехресть» з’являється в останньому тексті книжки, підсумовуючи її:
Машини, шини, стрес, експрес,
кермо, гальмо, впритул, з-за рогу!
Стоїть Мадонна Перехресть,
благословляючи дорогу.

Мотив дороги, поданий тут і розроблений також у передостанній поезії «Мені снилась дорога. Дорога – і все» (одній із найкращих у книзі за глибиною звучання), асоціюється з метафорою життєвого шляху, яку можна вважати наскрізною для збірки. Адже чим ця поезія може бути цікавою, зокрема, молодому читачеві, – як не тим, що перед нами – досвід людини, яка прожила життя, пройшла довгий життєвий шлях і має можливість підбивати  певні підсумки і робити висновки. Якими ж є ці висновки?
Не жарт, не шоу, не реприза,
не яв, не сон, не імпровіз.
Життя – це криза, криза, криза.
Життя – це криза, не круїз.

Невтішно? Саме так. Втіха – хіба що в ідеалізації минулого, в спогадах про щасливі дні, яким присвячено кілька текстів («Навшпиньки повертаюся в ті дні. / Вони, як сонце, сходять у мені»).

Водночас ліричне «я» намагається осмислити себе у космічному масштабі, визначити місце свого буття у вселенському просторі («Хто я? Стеблинка гравітаційного поля»), часом його точка спостереження – десь зовні щодо земного світу:
У анти-світі, там, де анти-я
на все дивлюся іншими очима,
мені моя малесенька Земля
всього лише у Космосі мачина.

Такі філософські пошуки є, безумовно, цікавими читачеві, як і певні культурологічні рефлексії, які завжди у Ліни Костенко були підґрунтям вдалих текстів («Біжутерія з магми», «Дон Піппо Лірозі», «Наомі Уемура», «Люди з Табулена»). Проте у книжці є чимало й такого, що неприємно вражає, а зокрема – ті гучні прямолінійні публіцистичні інтонації, які виносять вироки, гудять і викривають «бездушну» сучасність, протиставлену «духовному» минулому:
Жаби ганяють ряску над нуклідами.
О земле моя, земле, кому ти дорога?
Світ славен був Платонами, світ славен був Евклідами,
тепер все всім до лампочки, до фені, до фіґа.

«Отже, й мені, – мимохіть виникає міркування у читача, – й мені, на думку авторки, все «до фені»?» І стає прикро від усвідомлення, що тебе отак запросто зараховано до ганебної когорти «дофеністів» або ж ні за що ні про що названо «птицею какаду» («Мій обрій там, де вас немає. / Звідкіль прийшла, туди й піду. / Як плем’я інки, плем’я майя. / Прощайте, птиці какаду»). Усвідомлення власної непотрібності («навіщо вам мої слова?»), мотив нерозуміння поета народом («Живу, все життя не почута, / причетністю вбита до вас») веде до відмови від спроб зрозуміти сучасність («І чого б ото я ганялася за сучасністю? / Нехай вона мене дожене»), а врешті – навіть до певного схимництва, втечі від цивілізації («Не виходь сьогодні на вулицю – / там сьогодні інакша мода. / І завтра не виходь, / бо й завтра буде інакша»). Мотиви такої втечі відшукано і в сюжетах із минулого («Графиня Разумовська», «Гюґо в старому маяку»). Показовим у цьому аспекті є ось такий текст:
Подаруй мені, доле, у вікнах березу.
Хай спочине душа в оберегах беріз.
Я прийшла у цей світ, щоб пройти обережно,
не завдавши нікому ні смутку, ні сліз.
А натомість я мушу. Усе щось я мушу.
Бог посіяв мене у жорстокі ґрунти.
Тут не можна пройти, не поранивши душу.
Тут свобода не сходить, тут сходять хрести.

Ця поезія видалася мені знаковою для цілої збірки, адже, здається, наведені дві строфи символічно відбивають два напрями використання поетичного таланту, до яких вдається Ліна Костенко в останніх своїх книжках. Для мене як читача з цих текстів насправді постають два поетичні світи: перший – справжній, різнобарвний, глибокий, омовлений тихими щирими інтонаціями, такий, що зростає з інтимного переживання («За гріх щасливості в неслушний час…», «Нечутно ходить вітер по землі…»), з відтворення щасливої миті («Ліс був живий. Він не прощався…»), з філософської саморефлексії («…а може, я тінь мого слова…»). Другий – примітивніший, спрощений, чорно-білий, кричущо-войовничий, витворений лише з узятого на себе зобов’язання «судити всіх і вся» (яке є одначе обтяжливим, на що вказує зізнання «А натомість я мушу. Усе щось я мушу»), з місії судії і пророка, яка, як видається, є чужою цьому поетичному обдаруванню, тож такі вірші не так цікаво читати. Можливо, їх публіцистичні інтонації були б доречні, наприклад, у блозі на «Українській правді», але не в поетичній книжці, тим паче так гарно виданій і оформленій.

Власне, на перехресті цих двох струменів своєї поетичної творчості й стоїть наразі Ліна Костенко – на перехресті поезії і публіцистики, й уникнути його небезпек їй, на жаль, не завжди вдається. Однак постать Мадонни дає підстави вірити, що любов до світу є все-таки кращим стимулом для поетичної діяльності, ніж ненависть до нього.

http://litakcent.com/2011/11/21/na-perehresti-poeziji-ta-publicystyky/

Додати відгук

Spam protection by WP Captcha-Free

Читай
Книгарня рекомендує
ТОП
Розгорнути
Мережа книгарень «Є»