Приходь
Календар
Грудень 2016
П В С Ч П С Н
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 
Спілкуйся
Опитування

Мій улюблений формат заходів у Книгарнях "Є"

Дивитися результати

Завантаження ... Завантаження ...

Сергій Іванюк: Цитати з “…нон ґрати”

Підзаголовок у книжці обіцяє інтригу: “Нариси про Нью-Йоркську групу, модернізм та ідентичність”. Читач мимоволі пов’язує три предмети дослідження, сподіваючись прочитати про модерність Нью-Йоркської групи та її пошуки ідентичності. Або щось такого. І… тут його й беруть!

Бо книжка просто складається зі статей, написаних в еміграції впродовж кількох років. Серед них є тематично різні – одні про Нью-Йоркську групу, інші про модернізм в українській літературі, ще інші – про пошуки українською літературою національної ідентичності. І все. Ніякого зв’язку одне з одним. Це як на коробці з тортом: сметана, цукор, лимонна есенція, дріжджі, борошно, яйця. Кому ж спаде на думку шукати зв’язок між інґредієнтами – яєчне борошно, наприклад! Тобто насправді це не заголовок, а перелік інґредієнтів. Зрозуміло?

Тут дуже важливо, щоб було зрозуміло. Бо інакше на Вас, шановний читачу, чекає серйозне розчарування. Це не торт, у якому все намішано. Це, якщо можна так висловитися, дезінтеґрований торт.

І насамперед спробуйте уважно прочитати Зміст. Тоді побачите, що книжка складається з двох частин. Перша з них присвячена історії виникнення й побутування Нью-Йоркської групи, а також поезії Василя Махна. Внутрішній зв’язок між цими частинами є, і Ви його неодмінно помітите, бо авторка не лише не приховує його, а намагається ствердити. А от у другій частині – вже про все інше: і про модернізм, і про фемінізм, і про ідентичність, і про феміно-ідентичність. Від Агатангела Кримського й до наших днів.

Одразу попереджаю, що розгляд творів континентальної української літератури здійснено майже винятково на проблемно-тематичному, описовому рівні. Власне філологічного аналізу – немає. Тому доцільно про цю частину в рецензії забути як про нецікаву (для дослідника) й зосередитися на частині першій – нью-йоркській.

Утім… Дещо й звідти варто процитувати, щоб не допускати голослівних звинувачень. Отже, переходимо до того, що обіцяли в заголовку цієї рецензії.

Ось, наприклад, як легко й наочно вирішуються тут проблеми поєднання (і взаємозалежності – на чому особливо наголошує авторка) двох дискурсів – феміністичного й національно-ідентичного. У такий, наприклад, спосіб: “…Її героїня – Марина, до речі – переконана феміністка, поставлена перед вибором, чи залишитися в Україні, чи виїхати за кордон, таки залишається вдома, хоча навчання в західній країні є доволі спокусливим. Однак гору бере її почуття належности до своєї країни, особливо в період становлення нової державної дійсности” (с.258).

Або ще виразніше: “Тут героїня Олеся, студентка університету, покидає рідний Львів і їде працювати нянею в одну німецьку сім’ю. Сняданко, подібно як Пиркало, не без гумору та іронії змальовує стосунки героїні Олесі з чоловіками різних етнічностей (росіянином, німцем і італійцем), щоб урешті одружити її з українцем у Львові після всіх европейських мандрів. Тут питання національної ідентичности навмисно вплетено в статеві стосунки з чужинцями, начебто письменниця хотіла наголосити, що існує серйозна кореляція між етнічністю і тим, як людина переживає тілесну насолоду”. Шкода, що замість італійця не афро-американець, бо можна було б проблематику роману розширити й до расових ідентичностей.

Узагалі, проблема національної ідентичності проходить через другу половину книжки червоною стрічкою. При тому ця проблема з проблемою гендерної ідентичності пов’язана тією ж стрічкою нерозривно. Бо без одного не буває іншого – в цьому авторка й намагаєтсья нас переконати. І подекуди так заплутує (і проблему, і читача), що доводиться робити над собою відчайдушні зусилля… Ну, і так далі.

“Ось так Таран розкриває і водночас деконструює тенденцію чоловіків трактувати жіноче тіло як об’єкт. Однак це не означає, що вона відкидає можливість діялогу між статями” (260-261). Оце вже конструктивно. Бо мені це читання літературознавства почало затьмарювати світ. А тут, слава Богу, просвіток: все ж таки з нами, чоловіками, ще є про що поговорити! От тільки не зрозумів, кому дякувати: Людмилі Таран чи Марії Ревакович.

Це не вибрані цитати. Це звичайний текст, який так і побудовано – з однієї книжки в другу, не встигнувши пояснити, про що йдеться. При тому авторка впевнена, що все вже сказано. Мені така побудова нагадала розповідь мого друга про одного його знайомого, який дуже сміявся, розповідаючи анекдоти: “От іде єврей – такий (хахаха) типовий єврей, знаєш, ну, з пейсами, в кепочці такій (заливистий регіт оповідача), а назустріч йому йде ще один єврей (гигиги) – теж такий типовий (регіт наростає), і теж із пейсами, в кєпочці (регіт уже неймовірний, потім раптово уривається)… Або ось іще один анекдот…”

Втім, повторюю, від цієї другої половини книжки нічого особливого й не очікувалося. Тут неозброєним оком видно, що для обсягу необхідно було скласти під обкладинку все (або майже все) написане.

А от перша половина – історія Нью-Йоркської групи не могла не зацікавити. Адже монографії про це яскраве поетичне явище українське літературознавство досі не запропонувало. А тут вочевидь присутнє цілеспрямоване заглиблення дослідниці, яка впродовж кількох років пише на одну тему, отже, знає творчість нью-йоркських українських поетів, любить її, має що сказати читачам.

І заради справедливості слід визнати, що в першій частині книжки є чимало цінного. Наприклад, аналіз тем вигнання, сексуальності, іспанських мотивів. Хоча з останніми й не все так добре, як хотілося б. Та й історичні нариси про створення групи, дискусію з представниками старшого покоління діаспорних українських письменників – усе це читати цікаво.

Але загального портрету групи Ви, читачу, тут так і не знайдете. Можливо, через те, що в книжці немає портретів членів групи. Щоправда, є аж дві статті про творчість Патриції Килини, але портретних розділів – ні про Тарнавського, ні про Бойчука, ні про Рубчака, ні про Віру Вовк… Як наслідок – знову ж таки перетікання думки від однієї постаті до другої, а далі до п’ятої. А зважаючи на таку кількість і якість зібраного матеріалу з теми, можна було б подбати про композицію його подання. А була б композиція, то й думка рухалася б стрункіше й доречніше. Можливо, це позбавило б текст і багатьох неузгоджень та провалів, яких і в першій частині книжки більше, ніж вона може витримати без шкоди для читача.

Скажімо, за відсутності бодай невеличких літературних портретів головних дійових осіб Нью-Йоркської групи, дивно виглядає наявність аж двох статей, присвячених творчості Патриції Килини. Перша з них дуже описово розповідає про англомовну лесбійську прозу Патриції Воррен, друга – про українську поезію Патриції Килини. Так сталося, що цілком неукраїнська американська жінка, вийшовши заміж за Юрія Тарнавського, вивчила українську мову й нею почала писати вірші, стала одним із членів Нью-Йоркської групи. Але після розлучення з українським поетом, подалася в англомовну прозу. На особливий успіх в американській літературі не спромоглася, але кілька романів усе ж вийшло друком.

Звісно, українською вони не перекладені. Тобто велику статтю присвячено книжкам, зацікавлення в яких є хіба що в самої Марії Ревакович. А вже після цього – пізнього – етапу творчого життя Воррен іде стаття про її ранній і справді неабиякий літературний успіх. Та й до Нью-Йоркської групи проза Воррен не має жодного стосунку. Чому не змінити черговість? Втім, можливо, авторка мала рацію. Бо 10-й розділ (про прозу) наганяє таку нудьгу, що якби він завершував історію письменниці, це була б іще печальніша повість, ніж та, про яку Шекспір писав, що сумніше вже не буває.

Композиція – страшна сила! Не надаси їй належної уваги, вона жорстоко помститься. Відсутність незацікавленого упорядника відчутна постійно. Як от повтори. Так розділи (нариси, статті?) 2 і 3 – тавтологічні принаймні за тематикою. Але є й суто фактичні й концептуальні повторення. Українською мовою це називається “товкти воду в ступі”.

І знову хочеться цитувати й цитувати.“І хоч Франція в ті часи експортувала філософію – екистенціялізм, то не Париж, а Нью-Йорк став новим мистецьким центром світу” (с.20). Авторка ніяк не доводить і навіть не ілюструє цього твердження, чим, безперечно, “опускає” читача: той змушений відчувати власне невігластво. Адже досі, на відміну від американців, які переконані, що й Ісус Христос говорив англійською, читач наївно вважав, що таким центром у другій половині ХХ століття все ж лишався Париж.

“Можна майже дійти висновку, що розпад ядра групи відбувся вздовж чоловічо-жіночого спектра” (с. 25). З антропологічної точки зору цей спектр іще якось можна якщо не прийняти, то принаймні зрозуміти: дуже чоловік – просто чоловік – ледь-ледь чоловік – невиразна жінка – просто жінка – дуже виразна жінка. А от уже з погляду геометрії, розпад уздовж цього спектру (до речі, саме так слід писати це слово в родовому відмінку, якщо, звичайно, це не суперечить діаспорним правописним нормам) – це щось загадкове. Ну, а зіставлення з фізикою тут варто сприймати як щось зовсім уже умовне, бо розпад ядра насправді дуже відрізняється від ситуації, коли семеро людей поступово вирішили більше не бути однією групою.

“На відміну від Шереха, Ігор Костецький охоче нав’язував контакт і співпрацю з Ньо-Йоркською групою. Це було легше бодай тому, що він сам був творчо активним…”  (с. 39) Бідний Юрій Володимирович! Знав би він, що за кілька років після смерті його буде категоризовано як особистість творчо пасивну!

“Андієвська не єдина в Нью-Йоркській групі, хто бавився з ігровим та його прихованими смислами” (с. 89). Попри всю еротичність фрази, в якій нібито все зрозуміло, цей таємничий “ігровий”, наділений прихованими смислами, бентежить фантазію.

“Наскільки мені відомо, жоден український поет чи група поетів так послідовно та цілеспрямовано не використовували іспанську тематику” (с. 110). Дуже важлива суб’єктивізація твердження: “Наскільки мені відомо”. Іспанська тема в українській поезії впродовж ХХ століття присутня так потужно й послідовно, що просто дивно: як таке може бути невідоме дослідниці української літератури.

“Мені здається, що хоча ці поети залишалися територіяльно на периферії, зате в естетичному аспекті для розвитку української літератури 1960-х років вони відіграли роль центру”. Дуже спірний висновок, що не є результатом аналізу. Зрозуміло, що Нью-Йоркську групу ми (і не лише М.Ревакович) шануємо. І значення її в історії української літератури, як здавалося, важко переоцінити. Виявилося – неважко. Треба просто написати, що саме вона була центром української літератури в 60-ті роки ХХ століття — й усе.

“Я доводжу, що Винниченко, попри гадану прихильність до жіночого питання (яке загалом посідало чільну позицію в українському ранньому модернізмі), наділяючи жіночих персонажів свободою в сексуальному виборі, у сфері логосу, тобто в сфері інтелектуального та раціонального, залишає перевагу за чоловічою статтю” (с. 11). Це “залишення переваги” мимохіть наводить на думку про гомосексуальність Винниченка. Чи, може, тут про інше?

До славнозвісної гомосексуальності в Ревакович узагалі якесь химерне ставлення, як і до лесбіянства. Взагалі у неї якось так виходить, що сексуальні девіації – основа модерністського світогляду. Як не може бути модернізму без одностатевого кохання, так і гомосексуальність немислима без модернізму. Через приховану педерастію головного героя дослідниця доводить модернізм Агатангела Кримського, з Патрицією Воррен (Килиною) тут у неї й сумнівів не виникає…

“Приязнь між Кобилянською і Лесею Українкою також набула зовсім іншого відтінку завдяки новим інтерпретаціям їхнього листування, які здійснили Соломія Павличко і Тамара Гундорова” (с. 220). Цей мотив неодноразово підкреслено в збірці М.Ревакович як символ феміністичного поступу й гендерного підрівняння. Мовляв, от і у нас є лесбійський дискурс у літературі – і давно. Але радянське літературознавство його злочинно не помічало, тож існувала гендерна нерівність, панувала патріархальна ідеологія. А тепер ми з нею успішно боремося шляхом постійного згадування такого епохального для літератури факту, як кохання між двома видатними українскими письменницями.Тож і з модернізмом у нас усе гаразд – він є, і цього факту тепер ніхто не спростує. Шкода тільки, що дослідниця не пішла глибше – в історію. Вона могла б дійти до могутніших висновків, і першою модерністкою в світовій літературі визнати Сапфо. А амазонки! Вони ж жили, кажуть, на території України! Ось де наше коріння вкорінилося! Одне слово, трохи недопрацьовано.

Та що там історія. Тут і теоретичні знахідки! “Топос місцезнаходження… особливо поширився серед західноукраїнських письменників” (с.302). Поширення топосу – це круто. Це, певна річ, нове слово в теорії літератури. А як втерла носа Жаданові та Ушкалову! Куди їм до Єшкілєва з Дерешем! У них “топос місцезнаходження” як був вузеньким, так і не розширився. Чи, може, тут знову про щось інше?

До речі, я справді не виключаю такої можливості. Приблизність мови, непевне вживання літературознавчих термінів, ризиковане експериментування з правописом – усе це часто шкодить авторці. От, скажімо, “мітологія”. Слово написане за правописом, прийнятим у діаспорі. Але ж книжка вийшла в Україні. Безперечно, не можна не зважати на те, що є видавництва (“Критика”, наприклад), які вважають сучасний правопис неправильним, а правопис 20-х років минулого століття – правильним, тож уперто тримаються деяких правил саме того, сторічної давнини зведення правил письма. ОК. Але тоді було б логічно дотримуватися всіх правил правопису, який самі для себе обрали, не зважаючи на читача, який виріс і навчився за сучасними правилами, декретованими в цій державі. Ні,  тут вживаються тільки деякі – “и” в закінченні родового відмінку (справедливости, незалежности тощо), згадана “мітологія”, “я” замість “а” (діяспора, соціялістичний тощо) та “є” замість “е” в деяких іншомовних словах, (проєкт) і… все. Ні кляси, ні лямпи, ні Еспанії. Зате – “европейський”. Звідки така вибірковість? Чому вже не перейти на той правопис? Думаю, тут є дві причини. По-перше, його ніхто до ладу не знає. По-друге, там виникають колізії. Спробуй-но уникнути звуку “ф” у назві рідної науки! Мимоволі нарвешся на анатомічний чи мілітарний присмак. Бо це тобі не “мітологія”, яку сучасний читач упізнає попри калічену літерацію. А “тілологія”? Чи, може, ліпше “тилологія”?

Тому краще писати так, як звикли читати люди середньої освіти в діаспорі (вибачте, діяспорі). Ухваливши для себе таке рішення, можна почуватися вільніше – і патріотом виглядаєш, і переживеш незабутнє звільнення, незалежність від чинних в Україні правил письма. Хочеться, наприклад, написати не “кав’ярня”, а “каварня”, не “митець”, а “мистець” – будь ласка. Це навіть круто!

От тільки це нагадує СТБ – такий телеканал, у якому новини йдуть нібито в правописі 20-х років минулого століття, а все інше – нібито сучасною українською мовою. Обидва типи мовлення – дуже далекі від справжніх правописів – як того, так і цього.

І все ж одну з основних ідей книжки мовні негаразди затьмарити не змогли. Відважна невимушеність, із якою М.Ревакович пише про себе в третій особі й зараховує себе до Нью-Йоркської групи, створює враження чогось постмодерного, коли автор із суб’єкта свідомості раптом перетворюється на об’єкт, при тому все ж залишаючись суб’єктом. Той факт, що за віком вона годиться семи членам групи (власне, тій спільноті, яку й прийнято називати “Нью-Йоркська група”) в дуже пізню дитину, її не бентежить. Це так, як критики часом вдаються до написання віршів. Пієтет перед поезією такий дужий, що прагнеться бути до неї причетним ще й інституційно.

Але ж треба, щоб помітили, отут і є ця своєрідна піарна сторінка в фейсбуці – критика. “Предтечею поновного відновлення діяльности групи можна вважати 1983 рік”, – пише Марія Ревакович-критик (с.63). Взагалі-то не можна вважати рік предтечею. Хіба що називатимемо десятиліття пророком, а неділю – сином Божим. Втім, тут ідеться про мову. Якщо ж говорити про символічний контекст, тоді все гаразд, бо після наведеної фрази про “поновне відновлення” (!) авторка перелічує публікації, що вийшли цього й наступних років, і завершує абзац тріумфальним: “А на сторінках “Сучасности” поетично дебютує Марія Ревакович” (c. 63). Є якась магія в цій архітектоніці, якщо зіставити перше й останнє слово абзацу!

Тут навіть останній розділ першої частини книжки має важливе значення. Адже Нью-Йоркська група образу Нью-Йорка не створила? Не створила. Отож бо, пише Ревакович. А Махно створив. Він, звісно, значно молодший. Він, звісно, приїхав до Америки вже після того, як відбувся “розпад ядра вздовж спектра”. Ну, то й що? Ми, молоді!..

І виникає перелік, ряд, послідовний ланцюжок прізвищ, у якому неважко знайти місце й своєму скромному імені. А далі вже можна й виразніше: “На відміну від старших колег, їхні твори радше органічно, ніж програмово, набувають універсального звучання” (с.70). За стилем це як у шкільній задачці: від чотирьох кілограмів картоплі відняти два кілограми яблук, скільки залишиться мандаринів? Ну, а якщо у шановного читача виникне запитання, про кого ж ця сентенція, в кого це “універсальне звучання”, то можете не сумніватися. Про себе талановиту, про себе, продовжувачку й правонаступницю! Не про себе одну, а про себе в переліку, в ряду з іншими. Але ж…

Виникає запитання: а може, нічого такого тут немає? Може, у них там в Америці – це нормально? Може, вони, американці,  не вбачають у цьому ніякого “морального релятивізму в етичній сфері” (с.107)?..

Був у нас у Києво-Могилянській Академії колись американський викладач, українець за походженням, але вже давно – там. Коли я його зустрічав в Америці, він вражав блиском – вишуканий і маловдягуваний костюм, метелик навіть у будні, капелюх неймовірної форми, лискуча шкіра черевиків… Коли ж професор приїхав до Києва, щось змінилося: він ходив у непрасованих штанцях місцевого виробництва, несвіжій гегемонській кепочці й черевиках з виразними дірками. Зрозуміло, що, остерігаючись криміналітету, професор косив під аборигена. І не помічав, як із нього насміхаються студенти й колеги-викладачі. Він був переконаний, що тут так можна. Тут можна те, чого не можна там.

Чому я про нього згадав у зв’язку з книжкою Марії Ревакович? Бог його знає.

Джерело: http://litakcent.com/2012/05/03/cytaty-z-non-graty/

Додати відгук

Spam protection by WP Captcha-Free

Читай
Книгарня рекомендує
ТОП
Розгорнути
Мережа книгарень «Є»