Приходь
Календар
Грудень 2016
П В С Ч П С Н
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 
Спілкуйся
Опитування

Мій улюблений формат заходів у Книгарнях "Є"

Дивитися результати

Завантаження ... Завантаження ...

Ще одна зустріч з невідомою: уривок із роману Ірен Неміровскі

Наприкінці минулого року у київській книгарні «Є» за сприяння Французького культурного центру відбулася зустріч українських шанувальників із Деніз Епштайн, дочкою відомої письменниці українсько-єврейського походження Ірен Неміровскі.

Нагадаємо, що нова хвиля популярності творчості французької письменниці розпочалася у 2004 році, коли її доньки оприлюднили рукопис останнього роману Неміровскі, над яким та працювала аж до своєї загибелі у німецькому концтаборі.

Деякі з творів Ірен Неміровскі перекладено російською (й у передмовах та рецензіях її називають, як заведено у цій традиції, росіянкою). Українською поки не опубліковано жодного перекладу.

Філолог Ірина Славінська досліджує творчість Ірен Неміровскі з літературознавчого погляду, а на дозвіллі перекладає її романи українською.

До Вашої уваги пропонуємо уривок з роману Ірен Неміровскі «Собаки та вовки», перекладений Іриною Славінською, а також синопсис роману.

Ірен Неміровскі. «Собаки і вовки» (1940)
Розділ 20 (уривок)
— Ну Гаррі, ви ж самі дурієте від живопису цієї дівчинки!..
— Не дурію. У неї порівну таланту й недолугості, хоча ця примарна дикість справді…
— Ну ось, бачите, ви це обожнюєте.
Він не відповів. Як пояснити забобонний щем споглядання її картин – щем, який з’являється, коли входиш у давно покинутий дім, де жили дорогі серцю, але вже мертві люди… Та й навіщо це взагалі пояснювати? Довелося поступитися, ввічливо запевнивши:
— Якщо на те ваша ласка – залюбки піду.
Чоловіки з червоними після дорогих вин обличчями та жінки з напудреними носиками вирушили до Адиної майстерні – адресу дав продавець книгарні.
Піднялися голими обшарпаними сходами. Подзвонили. Відчинила сама Ада. Вона здалася їм дуже молодою, майже дитиною. Враження посилювала коротка сукня. Цьому фасону вже кілька років – тоді було модно відкривати коліна. Побачивши гостей, Ада зашарілася. На очах виступили сльози – вона усвідомила всю недолугість власного вбрання. Відступила на кілька кроків назад. Гаррі помітив, що час від часу вона роззиралася навкруги з-під довгих вій – ніби просила допомоги у рідних стін.
«Бідна дитина», – подумав. Захотілося її заспокоїти. Він тихо сказав:
— Вибачте, що ми так несподівано увірвалися у майстерню, але цим людям захотілося висловити захоплення двома вашими картинами, котрі я нещодавно придбав. І мені також.
Вона подякувала. Голос спочатку тремтів, але вже в кінці короткого речення стало видно, що Ада заспокоїлася. Лоранс, котру спочатку хвилювання художниці так зворушило, миттєво стала холодно й навіть зверхньо поводитися. Ви тільки погляньте на самовпевненість цих дикуватих чужинців!.. Як нахабно тепер поводить себе це дівчисько!.. Один лиш Гаррі помітив, як дівчина поспіхом заховала руки за спиною – щоб інші не бачили тремтіння пальців. Легким рухом голови вона вказала на двері: «Можете увійти» – і знову почервоніла, помітивши, як гості розглядають бідні меблі.
Гості скупчилися довкола мольберта. Змішані почуття – цікавість, добрі наміри, бажання виділитися та розважитися – збуджували, зриваючи з їхніх губ голосні вигуки. Неначе в зоопарку біля клітки з рідкісною дикою твариною.
— Скільки вам років?
— Двадцять три.
— Така молода!.. Як вам вдається так малювати?
— Я багато працюю…
Це пояснення було занадто простим і не втамовувало типово людське прагнення побачити справжнє диво. Тому гості знов і знов вигукували:
— О, у вашому живописі стільки автентичного, химерного, дикунського! Це так мило!
Розглядаючи Аду в лорнет, якась дама задумливо сказала:
— Вам не здається, у ній є щось достоєвське?
— Ви родичка Гаррі Сіннера?
Гаррі та Ада обмінялись посмішками. Дівчина вийшла з кола, підійшла до Гаррі, тихо запитала:
— Ви мій двоюрідний брат Гаррі Сіннер?
— Так, ми вже колись бачилися. Тільки зараз це більше схоже на сон, аніж на спогад.
— Ви не пам’ятаєте Ізраеля Сіннера, котрий колись, ще там, займався рахунками вашого дідуся?
— Ні.
— Так само ви не пригадуєте маленьких дівчинку й хлопчика, котрі попросили притулку у вашому домі в день погрому? – вона заговорила тихіше й кілька разів озирнулася, неначе адепт невідомого культу, котрий виголошує фразу, зрозумілу тільки одній людині.
— Тепер пригадую, – знуджене й холодне обличчя Гаррі стало уважним, а жива міміка знову перетворила його на маленького хлопчика. Ада забула всю свою стриманість:
— Ви справді це пам’ятаєте?
— Так. Пам’ятаю хлопчика в розірваному одязі, дівчинку з величезними очима та кучмою чорного волосся. І як це я вас не впізнав одразу? Це ж один з найяскравіших спогадів мого дитинства – я досі бачу це в снах…
Ада відразу уявила, як Гаррі снить нею, лежачи поруч із дружиною в широкому французькому ліжку… Гостре відчуття щастя пронизувало її груди.
Він посміхнувся:
— Так, але цей сон зазвичай закінчується кошмаром. Ви входите, берете мене за руку й ведете бозна-куди…
Він сміявся. Тільки губи ледь тремтіли від хвилювання.
— Ви не сердитеся на мене?
— Ні, бо навіть уві сні я б не змогла завдати вам болю.
— А що сталося з маленьким хлопчиком?
— Я вийшла за нього заміж.
— Він був негарним… Його обличчя – з тих, що ніколи не забуваються.
— А ви пам’ятаєте, яке там було повітря? Вечори на березі річки? Вулиці вашого кварталу, де була сила-силенна лип – і навесні здавалося, що йдеш під куполом квітів, ступаючи по килиму з квітів. А літню пилюку?
— Крики старого ланця – продавця килимів.
— Стариганя, що ходив з дому в дім?
— Так. А ще – руде волосся дітей-акторобатів, які виступали під вікнами взимку. І божевільного колишнього соліста Опери. Він прикрашав себе мішурою, на голову одягав вінок із сухого листя та розмахував руками, уявляючи, що співає – але жоден звук не виходив з його горла.
— Пам’ятаю. Падав сніг, вітер розтріпував його бороду.
— І гувернантки казали неслухняним дітям, що віддадуть їх божевільному співакові.
Раптом Гаррі, охоплений дивним хвилюванням, запитав:
— Чому ви надіслали мені ту книгу? Навіщо це божевілля?
— Не знаю. Так мало бути.
— Божевілля! – повторив він.
Цього разу вона не злякається. Сумно й замислено глянула:
— Ви не зрозумієте, чим були для мене.
— Але ж це було… там… так давно…
— Так, але там… Те, що тоді сталося, важливіше, ніж ви думаєте. Це важливіше за все інше, важливіше за ваше нинішнє життя, за ваше весілля. Ми там народилися. Там наше коріння.
— Де? В Росії?
— Ні. Ще далі. Ще глибше.
— Це не конкретне місце на землі… Це особлива манера кохати, бажати… — прошепотів Гаррі.
— Про що ви найбільше мріяли?
— Про дівчину, на якій я одружився. А ви?
— Познайомитися з вами.
— Якщо це бажання було настільки ж палким і безнадійним, як мрія заволодіти Лоранс, то мені вас шкода, — тихо сказав він.
— Безнадійним? Справді? Але ж ви нею заволоділи.
— Так, — якось гірко сказав він, — Заволодів. Можна заволодіти відображенням чи тінню – але його неможливо торкнутися чи…
Він замовк. За мить заговорив знову:
— Але не слухайте мене. Я вимагаю неможливого. Насправді я щасливий.
До них вже підходили люди. Він швидко сказав:
— Мені хочеться допомогти вам, побачитися знову… Що я можу для вас зробити?
— Нічого, зовсім нічого, – різко відповіла Ада, – Достатньо вже того, що у вас є дві мої картини.
— Можливо, треба допомогти цьому хлопчику… вашому чоловіку?
Вона похитала головою:
— Ні.
Гості підходили все ближче. Ада мовчки відійшла.
Синопсис роману:
Аді десять років, вона з батьком мешкає в Києві. З дня на день має приїхати її тітонька з дітьми – щоб залишитися в Києві назавжди. Родина Ади, як і інші єврейські родини Києва, ще не знає, що ось-ось почнуться єврейські погроми.
Під час одного з погромів, тікаючи з центру міста, Ада та її двоюрідний брат Бен випадково опиняються на Липках – у фешенебельному кварталі, де живе вся тогочасна еліта Києва. В тому числі – родина Сіннер, далекі родичі Адиного батька. В пошуках притулку діти стукають до багатого будинку, де їх, хоч і з неохотою, але залишають на день, поки погром затихне. Так дівчинка познайомилася з Гаррі – єдиним сином у родині багатих Сіннерів. Спогад про нього вона збереже назавжди. Це її перше й останнє кохання, хоча зараз, у десять років, Ада цього ще не розуміє…
В пошуках кращої долі, тітонька з дітьми та Ада вирушають до Парижу. На жаль, мрії не справдилися. Ліля – двоюрідна сестра Ади – так і не стала актрисою, перетворившись на дешеву повійку, котра не ладна навіть знайти постійного багатого коханця. Тьотя Раїса змушена відкрити ательє дешевого одягу, а Бен та Ада працюють її підручними. Цілий день шиючи або розносячи замовлення, дівчина все одно знаходить час для заняття улюбленою справою, до якої має справжній хист – малюванням. Одного літнього вечора, задивившись на красивий будинок, Ада помічає Гаррі та знову усвідомлює всю глибину свого кохання до нього. Його родина теж переїхала в Париж. Повернувшись додому, Ада виявляє, що загубила на вулиці всі гроші, отримані за дороге замовлення. Тьотя Раїса виганяє її з дому. Тільки Бен залишається поруч з Адою – вони одружуються.
Гаррі теж має свою родину. Він попросив руки Лоранс – француженки-католички, доньки багатого банкіра. Її батьки проти, але після двох років умовлянь закохані одружуються. В день весілля Гаррі отримує загадковий пакунок із подарунком – дорогоцінною старовинною книгою, мрією його життя…
Минуло три роки. Доля знову зводить Гаррі та Аду – тепер у ролі коханців. Ада – талановитий художник, дружина Бена, але самотня, як у дитинстві. Гаррі – батько і чоловік, хоча подружнє життя не принесло очікуваного щастя. Гаррі починає процес розлучення з Лоранс, але доля знову робить крутий віраж – раптово він стає банкрутом. Єдине, що може врятувати – це заступництво тестя. Гаррі повертається до Лоранс. Вагітна Ада їде з країни, щоб більше ніколи не повертатися. Після народження дитини історія добігає кінця... чи тільки зупиняється перед черговим витком?
Жодного відтворення поданого тексту без письмового дозволу перекладачки не дозволено

Додати відгук

Spam protection by WP Captcha-Free

Читай
Книгарня рекомендує
ТОП
Розгорнути
Мережа книгарень «Є»