Приходь
Календар
Грудень 2016
П В С Ч П С Н
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 
Спілкуйся
Опитування

Мій улюблений формат заходів у Книгарнях "Є"

Дивитися результати

Завантаження ... Завантаження ...

Петро Кралюк: Про користі та некорисність «списування» Сковороди

Останнім часом Сковороди в Україні «стало багато». І це загалом добре. За бажання у цьому можна побачити вияв національного самоусвідомлення. Адже для українців Сковорода одна з першорядних фігур національного пантеону – найвидатніший український філософ. Його іменем навіть Інститут філософії нашої Академії наук нарекли.

Гіперканонізація
Однак, попри існування культу Сковороди, наша держава-Ненька за двадцятиліття свого існування так і не спромоглася профінансувати укладення, редагування, коментування і видання повного зібрання творів філософа. За радянських часів такі речі робилися, а за часів незалежності – зась. Правда, ж виділяються гроші (та й немалі) на видання «потрібних» видань, у тім числі й сучасних нібито класиків.

Правда, є ще українська діаспора в США, Канаді, інших країнах Заходу. Ось завдяки фінансам канадських українців і з’явилася повна академічна збірка творів Сковороди (сталося це аж на двадцятому році нашої незалежності). Скажете: ненормальна ситуація. Але чи багато в нашій теперішній Неньці є нормального?

Отже, кілька слів про цю академічну збірку. За те, що вона побачила світ, слід подякувати Леоніду Ушкалову, який був керівником проекту, його синові Олександру, на плечі якого лягла марудна технічна робота, а також Олегу Марченку, який підготував примітки й коментарі, Марії Кашубі та Любові Пащиній, які опрацьовували латинські й грецькі тексти філософа. Нація, котра себе хоч трохи поважає, повинна мати повні видання творів своїх класиків. У певному сенсі – це індикатор національної зрілості.

Шкода, звісно, що збірка вийшла «смішним» накладом – 500 примірників. Та це претензії не до укладачів. І не до «діаспорян», які профінансували проект. А до наших чиновників від культури, які не розуміють значущості цієї праці. Можна було хоча б замовити книгу для бібліотек. Однак тішить те, що робота є доступною в Інтернеті й усі охочі можуть із нею працювати.

Григорій Сковорода. Повна академічна збірка творів / За редакцією проф. Леоніда Ушкалова. – Харків: Майдан, 2010Григорій Сковорода. Повна академічна збірка творів / За редакцією проф. Леоніда Ушкалова. – Харків: Майдан, 2010

Збірка, без сумніву, сприятиме збереженню культу Сковороди. Правда, виникає чимало питань щодо «змістовного наповнення» цього культу. Дозволю собі звернутися до об’ємної статті Л.Ушкалова «Григорій Сковорода», яка є своєрідною передмовою до збірки. Здавалося, доктору філологічних наук, яким є її автор, годилося б закцентувати увагу на аспектах філологічних. Однак бачимо інше. Переважно увага концентрується на моментах філософських. Правда, серед українських філологів останнім часом стала модною філософія, точніше використання філософських термінів та концептів. Власне, поганого тут нічого немає – аби робилося це коректно і зі знанням справи. На жаль, останнього часто якраз і бракує.

Можна закрити очі на окремі «філософські вільності» в зазначеній статті – наприклад, коли Філон Олександрійський трактується як філософ-неоплатонік, або коли автор використовує такий термін, як філософсько-богословські ідеї Сковороди. За часів «мандрівного філософа» і в європейських університетах, і в Києво-Могилянській академії, де навчався Сковорода, чітко розрізнялися філософія й теологія. Зрештою, Сковорода не мав богословської освіти, оскільки так і не закінчив академічний курс теології. Тому вести мову про його богословські погляди годилося б обережно.

Вражає заключний акорд, чи то висновки, зроблені в статті Л.Ушкалова: «На сьогодні світ сприймає Сковороду як одного з найглибших новочасних поетів-містиків, фундатора української «філософії серця», мислителя, що вторував питомо східнослов’янську стежину осягнення реальності, або навіть як найбільшого після перших отців Церкви християнського філософа». Тут що не твердження, то запитання. Про який можна говорити 10-ї, дуже популярної пісні «Саду божественних пісень» («Всякому городу нрав і права») глибинний містицизм? Чи, приміром, 12-ї («Не пойду в город богатий»)? Чи 13-ї («Ах поля!)? Звісно, є в «Саду» й пісні містичного характеру. Але це, радше, популярний виклад ідей християнського неоплатонізму – і тільки. Або в чому полягало «фундування» Сковородою «філософії серця»? У тому, що він іноді згадував у своїх творах про серце чи сердечність. Але така «філософія» була задовго до Сковороди – ще з біблійних часів! Чи що таке «питомо східнослов’янська стежина осягнення реальності»? І, зрештою, чого вартує твердження про Сковороду як «найбільшого після перших отців Церкви християнського філософа». Невже перед ним не було західноєвропейської схоластики із Томою Аквінським, Дунсом Скотом, Уїльямом Оккамом?.. А була ж іще неосхоластика, яка культивувалася в стінах Києво-Могилянки. Та й в Україні поле християнського філософування небідним було – Василь Суразький, Кирило Транквіліон-Ставровецький, богослови Могилянського кола, Інокентій Гізель, Лазар Баранович, Адам Зернікау (Чернігівський), Стефан Яворський, Феофан Прокопович… Можна було б назвати ще не одне ім’я. Як християнські філософи вони не поступалися Сковороді, а то й перевершували його.

Але ж так хочеться зробити зі Сковороди унікальну фігуру.

Деканонізація?
Правда, поряд із гіперканонізацією Сковороди ми маємо і його деканонізацію. Кажу про роман В.Єшкілєва «Усі кути Трикутника», на який з’явилася вельми критична рецензія П.Білоуса на сайті «ЛітАкцент». Рецензент вважає, що в романі практично немає Сковороди, а є така собі постмодерністська гра, у якій фігурують сумнівні речі – масонство, гомосексуальність і т.п. Тобто роман компрометує Сковороду, деканонізує його. Частково можу погодитися з шановним рецензентом: Сковороди у романі зовсім небагато, більше авторського «Я».

Володимир Єшкілєв. Усі кути Трикутника: Апокриф мандрів Григорія Сковороди. – К.: ВЦ «Академія», 2012Володимир Єшкілєв. Усі кути Трикутника: Апокриф мандрів Григорія Сковороди. – К.: ВЦ «Академія», 2012

Єшкілєв творить «свого Сковороду». Зрештою, має на те право. Бо ж хіба він перший чи останній це робить? Щоправда, творіння це химерне. Автор пише такий собі «апокриф мандрів», використовуючи «білу пляму» в біографії Сковороди – його роботу в т.зв. Токайській комісії Федора Вишневського.

Про цю роботу знаємо лише (!) з біографії Сковороди, написаної його учнем Михайлом Ковалинським. Там сказано таке: «Від двора відправлений був до Угорщини в Токайські сади генерал-майор Вишневський, який для греко-російської церкви, що знаходилася там, хотів мати церковників, які здатні до служби і співів. Сковорода, відомий знанням музики, голосом, бажанням бути в чужих краях, розумінням деяких мов, був позитивно представлений Вишневському і взятий ним під опіку.

Подорожуючи з цим генералом, мав він можливість з дозволу та при допомозі його поїхати з Угорщини до Відня, Офена, Презбурга та до інших навколишніх міст, де, виявляючи допитливість, намагався знайомитися передусім з людьми вченими…»

Ця коротенька нотатка в літературі, у тім числі науковій, обросла численними домислами й міфами. Ніби це була «освітня мандрівка» майбутнього філософа, ніби він побував у Галлє, де познайомився з німецькими містиками і т.п. Хоча у Ковалинського чітко означена географія Сковородинських мандрів – Угорщина, Відень, Буда й Братислава (Офен і Презбург, – то, відповідно, німецькі назви цих міст). Там також дається зрозуміти, що це не були освітні мандри, хоча Сковорода знайомився з ученими людьми. До речі, після закордону майбутній філософ повернувся навчатися до Києво-Могилянської академії. Після справжніх освітніх мандрівок Європою ніхто такого не робив.

Оскільки вчені мужі дозволяють собі вольності зі Сковородинськими мандрами, то чому має церемонитись письменник Єшкілєв. Ось він і закидає бідного філософа до Львова, веде дорогами держави Габсбургів аж до Трієста, посилає у Венецію, Опілля… А в дорозі, як і годиться, Сковорода зустрічає мандрівних акторів, повій, збоченців, масонів, шпигунів. Та й сам Сковорода трохи шпигун, трохи масон, а ще в ньому живе біс нетрадиційної сексуальної орієнтації. До речі, про шпигунство. Токайська комісія Вишневського займалася не лише заготівлею вин для російського імператорського столу, а й збиранням інформації, тобто шпигувала.

Шукати в романі Єшкілєва якихось реалій біографії Сковороди не варто. Письменнику, очевидно, важливо було передати Сковородинський дух – принаймні так, як він його зрозумів. Філософ у творі постає не як віртуальний содоміт, шпигун чи масон (хоча всього цього трохи в творі є). Він постає як адепт ісихазму. Інакше кажучи – як правильний православний містик. У романі навіть ісихастські практики описуються.

Більше того – містична справа Сковороди живе й перемагає. У творі відбувається своєрідна «інкарнація» мандрівного філософа, дух якого вселяється в нашого сучасника, сковородинознавця Павла Вигилярного. Саме ця «інкарнація» і є своєрідним гепі ендом твору.

Одне слово, здавалося, твір починається із деканонізації Сковороди, а закінчується канонізацією – не згірш, як в Ушкалова. І тут, і там Сковорода – великий містик. І, звісно, наша гордість.

Деструктив і конструктив
Насправді, Сковороду десь так літ сто п’ятдесят тому деканонізував… І хто б ви думали? Тарас Григорович Шевченко, назвавши твори мандрівного філософа безтолковими, а їхнього автора ідіотом. Не вірите? Почитайте уважно повість «Близнюки».

Скажете: Шевченко був неправий, не розбирався у питаннях філософських. Якби то! Знав він і античну філософію, і просвітницьку, і польський месіанізм, і гегельянців читав. А твори Сковороди ще у роки молодії переписував. Тому до цієї характеристики варто прислухатися.

Так, вона різка, навіть дуже. Але не безпідставна.

Шевченко розумів деструктивність Сковородинівської філософії. Адже у час Просвітництва апелювати до християнського неоплатонізму, як це робив Сковорода, означало збиватися на манівці, іти в нікуди, сиріч «втікати від світу». Однак не буду зараз займатися розбором філософії Сковороди. Це окрема тема, що потребує серйозної розмови.

Зазначу лише таке. Про Сковороду українцям створили гарний міф. Переконали їх в тому, що це їхній «найбільший» і чи не єдиний філософ. Хто і для чого це зробив – теж окрема розмова. Головне, що міф продовжує активно культивуватися.

Просто треба зрозуміти: Сковорода, попри свою оригінальність, далеко не найкращий і не «найбільший» філософ, якого породила земля українська. Були великі і до, і після нього. Просто через своє лінивство ми не хочемо знати про них. Що, приміром, знаємо про філософські розділи знаменитого «Треносу» Мелетія Смотрицького? А чи багато нам відомо про філософську думку в Києво-Могилянці або в Чернігівському Атенеї? І чи багато знають, що в Сковороди були сучасники, вихідці з України, котрі прославилися як філософи в різних народів. Це Гуго Коллонтай, один із найвидатніших представників польського Просвітництва, Василь Довгович, греко-католицький священик із Закарпаття, котрий став, завдячуючи своїм філософським творам, членом-кореспондентом Угорської академії наук (до речі, Довгович був відомий і як чудовий поет), Аккірмані – один з найвидатніших філософів мусульманського світу у посткласичний період. Звісно, можна закинути цим мислителям, що вони представляли чужі культури. Але ж і Сковорода значною мірою представляв російську імперську культуру.

Отож, може, пора перестати зациклюватися на культі Сковороди, а спробувати «розкрити очі» й побачити те, що до сьогодні погано бачилося або не бачилося взагалі?

Джерело: <a href="http://litakcent.com/2012/04/02/pro-korysti-ta-nekorysnist-spysuvannja-skovorody/">ЛітАкцент</a>

Додати відгук

Spam protection by WP Captcha-Free

Читай
Книгарня рекомендує
ТОП
Розгорнути
Мережа книгарень «Є»