Приходь
Календар
Грудень 2016
П В С Ч П С Н
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 
Спілкуйся
Опитування

Мій улюблений формат заходів у Книгарнях "Є"

Дивитися результати

Завантаження ... Завантаження ...

Ольга Купріян: Така «штука» любов

Наталка Сняданко. Гербарій коханців. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2011

У цій книжці є дві цілковито зайві речі: анотація та обкладинка. Та про обидві я ліпше промовчу, залишивши їх на розсуд читачів: зрештою, це зовсім не моя справа – критикувати такі речі. До того ж, сам текст – «Гербарій коханців» Наталки Сняданко – куди цікавіший привід для розмови, аніж обкладинки й анотації.
А попри це, у новій книжці Сняданко, слід визнати, немає майже нічого зайвого. І навіть у вихідних даних «Гербарію коханців» відсутнє непотрібне в цьому випадку жанрове визначення – «роман» (абощо). І то, як на мене, слушно, адже й за жанром ця книга – не інакше як «гербарій», у якому, за спостереженням Іздрика, «кожен експонат може видаватися і першим, і останнім». Я би ще додала – із такого роду «гербаріїв», що їх свого часу писав Мілорад Павич; адже кожен із персонажів авторки – цілком самостійний, і подеколи в читача виникає досить-таки наївне здивування: а, власне, яким чином усі вони між собою пов’язані? І, може, як і у випадку з «Хозарським словником» Павича, доведеться повсякчас гортати сторінки то туди, то сюди, аби нарешті збагнути, яким чином перетинаються сюжетні лінії, – справді-бо, як прожилки на сухому листі, – протагоністки Ірини, невдалого подружжя Ореста й Олени, їхніх синів Степана й Петра і головне – «непересічної» тети Амалії, про яку так натхненно повідомляє та сама абсолютно «зайва» анотація?
Натомість є дві інші речі, зовсім незайві. Є слова і коханці. До того ж, я зовсім невипадково поставила «слова» перед «коханцями». Бачте, самі слова (а точніше – їхні сполучення, поєднання в речення, абзаци, розділи й книгу) в якомусь сенсі тут також є «коханцями»: принаймні те, як чуттєво й незрідка музикально письменниця нанизує їх одне на одне, видається куди важливішим за ті, без сумніву, поетично виписані сцени в ліжку, що їх раз у раз знову ж таки – нанизує – авторка. І навіть речення, яким відкривається нова книжка Наталки Сняданко, – «Дев’ять з половиною кроків потрібно зробити по коридору від дверей кімнати до ванної» – як на мене, додає текстові ледь іронічного виміру, оскільки вже першою фразою мимохіть змушує пригадати «класику жанру» в еротиці – знятий 1986-го кінофільм «Дев’ять з половиною тижнів». Тож у цьому ледь іронічному освітленні, схоже, не слід сприймати аж так буквально гарем тети Амалії, вродливої галицької емансипантки початку ХХ ст. (до слова, хронологічно – сучасниці Ольги Кобилянської), жінки, в образі якої виразно вгадуються пародійні нотки – стосовно Роксолани, (це зауважує в передмові Іздрик), славнозвісної теорії про українських амазонок (о, так, тета Амалія не мала однієї груді, до того ж, від народження), Жорж Санд і Коко Шанель, і навіть – припускаю – тітки Клави із «Сестер Річинських» Ірини Вільде. Відповідно, її (тети Амалії) гарем – також свого роду пародія на ідилічне співжиття в сексуально вільній комуні, де двоє кохаються тільки тоді, коли хочуть, і з тим, із ким хочуть. І де всі, як і сама тета, мають певну тілесну ваду. У такому гаремі вільне тілесне кохання стає засобом ближчого пізнання людини, пристосування одне до одного і – як наслідок – повної соціальної ідилії в комуні. Недаремно, вивчаючи сексуальні звички й уподобання того чи іншого полюбовника, аналізуючи їх у своєму щоденнику (власне, «Горіховому гербарії коханців»), тета Амалія глибоко пізнає «душі» кожного зі своїх любасів.
Отак тілесне кохання природно стає якнайкращим способом доглибного пізнання одне одного (пригадується, дуже схоже мислив англієць Д.Г.Лоуренс у «Коханці леді Чаттерлі»). У свою чергу, таке ідеальне взаєморозуміння між персонажами «сучасного» гарему (а ним у багатьох випадках правує свого роду «дзеркальне відображення» тети Амалії – Ірина) з певних причин стає абсолютно неможливим. А все через те, що чи не кожен із явлених у тексті коханців намагається так чи інакше «приручити» й «прив’язати» до себе партнера, нав’язати йому чи їй свої стандарти й погляди на життя, урешті, змусивши того чи ту тікати.
Свобода – ось те, чого ніяк не годні дати одне одному «сучасні» коханці з «Гербарію», адже саме свобода – той компонент, що зробив гарем, а відтак і жіночий бордель тети Амалії свого роду унікальними спільнотами. (І не дивно, що «ідеальним» коханцем – ба навіть більше – другом для Ірини став Степан, – єдиний, хто розумів минущість кохання / закоханості й тому, на відміну від решти, вмів «відпускати» коханих).
Зрештою, штучність (у розумінні «штуки» як мистецтва) тексту загалом і любові в ньому підкреслюють дібрані для «гербарію» персонажі. Чи не кожен із них так чи інакше пов’язаний із мистецтвом. Скажімо, тета Амалія літературно поповнює свої «горіхові щоденники»; один із найдотепніше виписаних образів – батько Олени, Лесь Петрович, – є натхненним іконописцем; сама Олена має талант до гончарства; її чоловік Орест – художник-ілюстратор дитячих книжок; їхній старший син Степан – геніальний музикант; Ірина працює зі Словом як перекладач; а вдвох із Орестом вони, як наголошено, є ледь не «книжними маніяками» (обоє незмірно захоплені книгами, більше того, зустрічатися вони стали завдяки тому, що в один і той самий день мали з собою одну й ту саму книжку). Саме такий ретельний і невипадковий добір «експонатів» для гербарію і дозволив мені на початку поставити слова перед коханцями, штуку-мистецтво – перед обкладинкою й анотацією, що роблять виразний акцент зовсім не на «гербарії», як того вимагає текст Сняданко, а на «коханцях» – слові, яке й у назві твору, як зізналася в одному з інтерв’ю сама письменниця, опинилося мало не випадково. Одначе я обіцяла не торкатися цієї теми, тож мушу своєї обіцянки чемно дотриматися й хіба наостанок процитувати чотири останні слова з передмови Іздрика: «Такий гербарій варто читати».
Далебі, варто.

http://litakcent.com/2011/04/14/taka-shtuka-ljubov/

Один відгук

  1. Вікторія

    О, побачила, що тут уже пишуть про цю книгу і вирішила спопіювати свій коментар до анонсів подій :

    Купила цю книжку і прочитала половину. З усіх книжок, які я прочитала останнім часом, ця — найнудніша. Особливо мене обурило, що назва значно цікавіша за вміст — це нечесний піар-хід. Було б назвати книгу «сухі монотонні описи», щоб не вводити в оману читачів. Гербарій без коханців. Де ж тут пристрасті та коханці? Крім того постійно виникає відчуття дежа «лю», що я схоже вже десь читала тільки цікавіше.

    «Сміливими» погляди авторки є хіба що для наших патріархально-відсталих літераторів, для яких слово «фемінізм» — це шокуючий апогей гендерних новацій.

    Не знаю, може для людини, яка не виїздила далі Чопу, сентенції книги і є «відважними», але у тої ж пані Забужко давно вже зламані стереотипи, над якими тільки починає замислюватися молода авторка. Не кажучи вже, що до рівня Забужко тут як до неба рачки. Тож піар за рахунок пані Оксани теж нечесний. Я чекала, що тут справді молодий геній рівня Забужко, або хоча б Дереша.

    Ще незрозуміло навіщо в книзі згадується Київський патріархат у негативних асоціаціях? Це що — публіцистика?

    Словом, я розчарована і розгублена. Такий привабливий піар...а читати нудно, нецікаво, нічого нового. Читайте Андруховича, Забужко, Іздрика, Винничука, Шкляра, Дереша, Ульяненка, Логінову, Винокурову-Садиченко — оце дійсно свіжий подих.

    ПС. може критикам і варто почитувати такі книжки, щодо читачів — маю сумнів.

Додати відгук

Spam protection by WP Captcha-Free

Читай
Книгарня рекомендує
ТОП
Розгорнути
Мережа книгарень «Є»