Приходь
Календар
Грудень 2016
П В С Ч П С Н
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 
Спілкуйся
Опитування

Мій улюблений формат заходів у Книгарнях "Є"

Дивитися результати

Завантаження ... Завантаження ...

Оберегти творчу свободу людини

Дністровий Анатолій

УТ.: Пане Мирославе, почну з провокативного. Французький соціолог Жіль Кепель у своїй книзі «Реванш Бога» (La Revanche de Diue) доходить до цікавих висновків: занепад усталених істин, пов’язаний із досягненням науки і техніки, виснаження ідеологій – усе це призвело до того, що знову потужним та актуальним став «релігійний запит» сучасного суспільства. Як філософ, чи погоджуєтеся Ви з таким оптимізмом? А як адміністратор (віце-ректор УКУ), що Ви робите, щоб таке пророцтво пана Кепеля здійснилося?

– Справді, вістки про те, що «Бог умер», виявилися надто передчасними – натомість умерли ті ідеології, які це пророкували. Наука також щоразу натикається на «межові» ситуації, які заводять атеїстів у виразний глухий кут. Популярна колись фраза: «Бога в небі нема – космонавти в цьому переконалися» сьогодні може викликати лише посмішку. Отже, «блудний син» людської цивілізації уже завагався і, в принципі, щораз більше готовий повернути назад до отчого дому. Проте це лише половина проблеми. Інша проблема в тому, що сам «батько» (релігійний дискурс) ще не готовий його прийняти. Дуже часто релігійні чинники обертаються до людей своєю допросвітницькою стороною, яка пов’язана з гординею єдиноправильності, зверхністю обраності, насильством примусового навернення, агресією релігійних упереджень. Це відлякує тих, що вагається, і знову заштовхує їх у безбожництво.

У цьому й полягає виклик, що його ми в Українському Католицькому Університеті намагаємося належно прийняти. Ми хотіли б, щоб наші випускники навчилися зберігати світоглядну рівновагу за допомогою двох крил – розумуй віри. Це непросто, коли йдеться про молодече сприйняття світу, але, як засвідчує досвід, водночас і не безнадійно. Ми засіюємо те, що проростає трохи згодом.

УТ.: Отже місією, наприклад, Українського Католицького Університету можна вважати вироблення своєрідного ціннісно-смислового консенсусу між сучасними світоглядними інноваціями та смислами, сформованими ще у Святому Письмі?

– У світоглядному плані нам важливо, щоб наші випускники вчилися мати справу з обома життєвими правдами. З одного боку, вони мають шанувати множинність наукових і світоглядних концепцій, виробляти своє ставлення до кожної з них. Ось чому, скажімо, у нашій бібліотеці можна знайти не лише греко-католицьку чи римо-католицьку літературу, а й православні та протестантські матеріали. Ми не індоктринуємо своїх студентів – ми навчаємо їх мислити.

Разом із тим, ми хотіли б, щоб студенти бачили, які загрози несе з собою абсолютний релятивізм – мовляв, усі світоглядні позиції однаково допустимі й однаково неправдиві. І що вірити в наявність абсолютної Істини начебто смішно. Насправді абсолютна Істина – це лише одне з імен Бога, про які ми дізнаємося з Біблії. І «вмирає» Він лише в одному випадку: коли живу віру перетворюють у мертвотну ідеологію (часом навіть під голосними церковними назвами).

УТ.: Тобто, чи можна сказати так, що релігія (в нашому випадку – християнство) задля своєї життєздатності повинна завжди переживати трансформації, реформи, інновації, словом йти нога в ногу зі своєю сучасністю?

– Своїм переліченням Ви просто описали динамічну суть християнства. Своєю гріховністю людина обплутує християнство, як морські водорості – днище корабля. І християнство давно б уже занепало, якби не Євангеліє. Минає час, і живе Боже Слово, яке проповідується щодня, творить в людській спільноті чудо, бо врешті-решт очищає її від скверни. І хоч ентропії підвладно все, навіть думки й вірування людини, Творцем історії є не вона, а Бог – отой негентропійний Цар Всесвіту – який долає дух смерті і справді здійснює акт воскресіння, бо відновлює праведну чистоту сутностей.

УТ.: 13 вересня в Києві на засіданні Українського ПЕН-клубу Вас було обрано Президентом і Ви змінили пана Євгена Сверстюка. Як би Ви коротко, але за напрямками, охарактеризували основні завдання, що стоять перед нашим ПЕН-ом на теперішньому етапі, зважаючи на вкрай складну суспільно-політичну ситуацію в Україні?

– Потреба в діяльності ПЕНу в Україні знову актуалізується, бо державна влада за нинішнього Президента обіцяє «навести порядок» шляхом виразного згортання свободи своїх громадян. Люди слова, для яких свобода є «хлібом насущним», стають першими жертвами такої політики. Міжнародна організація ПЕН (за англійською абревіатурою – Поети, Есеїсти, Романісти) є правозахисною організацією, покликаною оберегти творчий пошук вільних і відповідальних людей. Краще, звичайно, було б бути «безробітними», але, боюсь, нинішня влада таки підкине нам чимало праці.

Отож, правозахисна складова українського ПЕНу буде суттєвою, але не єдиною. Після певного періоду належної реорганізації ми хотіли б діяти різнобічно й не бути надто «рефлекторними», реагуючи лише на негативні кроки влади. Оберегти творчу свободу людини означає не лише захистити її від тоталітарних чи авторитарних переслідувань, а й сприяти творенню в суспільстві культури толерантності й діалогу. Тому нам треба бути шукати можливості для того, щоб оберегти добре ім’я і спадщину тих письменників, що вже відійшли, а також підсилювати творчий діалог і співпрацю між тими людьми писемного слова, які живуть в Україні сьогодні. А якщо згадати Шевченкове: «Я на сторожі коло їх поставлю Слово», то мені б хотілося, щоб український ПЕН стояв на сторожі безпеки сторожів – а значить і безпеки простої людини.

УТ.: Втім, чимало людей нарікають на те, що в теперішніх умовах будь-які громадські організації не є ефективними в плані впливу на соціум чи владу. Чи нема у Вас остраху, що така доля спіткає і ПЕН-клуб?

Ясна річ, ми не спокушатимемося надмірними амбіціями. Марно сподіватися також, що будь-яка громадська (зокрема правозахисна) організація може замінити собою суд та інші державні органи. Голос правозахисту – це больовий синдром, який свідчить про негаразди в суспільному організмі, і глупою є та влада, яка глушить той синдром «знеболювальними» каральними заходами. Але сигнальний синдром не може вилікувати суспільство – ліки випускає фірма під назвою «Демократія».

УТ.: Одного разу Ви сказали, що для Вас першочерговою основою для консенсусу є примирення чи зближення сучасних і традиційних дискурсів. Що, на Вашу думку, загрожує такому зближенню в Україні?

Модернізм (лібералізм) як «вічний двигун» пошуку перебуває в діалектичному зв’язку та протистоянні з традиціоналізмом (консерватизмом) як «оберегом цінностей». І одне, і друге є важливим для здорового розвитку суспільства, проте може бути шкідливим, якщо вироджується у свої недіалогічні крайнощі й починає претендувати на нічим не обмежену монополію. Тому йдеться не стільки про те, щоби зближувати обидві «тези», а щоб зберігати їхню спроможність до діалогу і не допускати глухоти монопольних претензій.

УТ.: Існує чимало прикладів того, як нова влада у своїх діях «згортає» демократію в Україні. Можна згадати ексцеси СБУ проти істориків і окремих міжнародних організацій, не кажучи вже про нерадянську та реваншистську діяльність Дмитра Табачника на посаді міністра освіти й науки. З якою метою «закривають» нашу країну від усього цивілізованого, демократичного світу?

Як на мене, сьогодні в Україні реалізується давня мрія некоронованого царя Росії Владіміра Путіна «задушити гідру кольорових революцій». Надто вже загрозливою для нього була творча свобода Майдану. У результаті в нашій державі має встановитися той самий режим «керованої демократії», від якого страждають усі волелюбні росіяни. Солідаризуючись із ними у їхній боротьбі, я не можу змиритися з нинішніми процесами в Україні й засуджую українську владу, що вона заради своїх меркантильних інтересів торгує майбутнім усього народу. Моє завдання як громадянина – солідарно з іншими громадянами України – не допустити остаточної реалізації згаданої мрії, яка набирає вже цілком реальних обрисів. І я вірю в те, що «ідею Києва» – ідею людинолюбної ненасильницької моделі суспільного устрою для слов’ян – зламати не вдасться.

Біографічна нота:

Мирослав Маринович– український правозахисник, публіцист, релігієзнавець, філософ, президент українського ПЕН-клубу. Ставши одним із 10 членів-засновників Української Гельсінкської Групи (1976), відбув 10-літнє ув’язнення у брежнєвських таборах і на засланні. Після звільнення став організатором амністійного руху в Україні (1991). Нині він проректор Українського Католицького Університету і президент Інституту релігії та суспільства УКУ. Маринович — лауреат премії журналу «Сучасність» за публіцистику (1993), нагороди ім. Зеєва Жаботинського за міжнаціональне порозуміння і премій імені Валерія Марченка (1995) та Василя Стуса (2009); кавалер орденів Капітули “Ї” “За інтелектуальну відвагу” (2004), «За мужність» І ступеня (2006), Ордену Свободи (2008); нагороджений також Кавалерським хрестом державного ордена Республіки Польща «За заслуги» (2006).

http://ut.net.ua/online/218/0/184/

Додати відгук

Spam protection by WP Captcha-Free

Читай
Книгарня рекомендує
ТОП
Розгорнути
Мережа книгарень «Є»