Приходь
Календар
Грудень 2016
П В С Ч П С Н
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 
Спілкуйся
Опитування

Мій улюблений формат заходів у Книгарнях "Є"

Дивитися результати

Завантаження ... Завантаження ...

Лівизна як «архітектурна прикраса» в творчості Сергія Жадана

Герої-анархісти (як свідомі, так і стихійні), ліва-фразеологія, усталені вислови зі світлого соціалістичного минулого в назвах, знаменитий „Лівий марш”, участь самого автора в „Маршах свободи” і його ж виступи за легалізацію легких наркотиків… У творчості й навколотворчому дискурсі Сергія Жадана більш ніж достатньо таких речей, через котрі його інколи трактують як „лівого письменника”, а тексти багато для кого набувають червоного відтінку. Цікаво спробувати розібратися: звідки це і для чого?

Мабуть, „найбільш лівою” книжкою Жадана можна вважати „Anarchy in the UKR”. А втім, і зібрання творів, надрукованих у видавництві „Фоліо”, та ранніх текстів, називається саме „Капітал” та містить на обкладинці комуністичну атрибутику, а інше „вибране” зветься „Цитатником”. В інтернеті вже можна побачити обкладинку нової книги Сергія – вона має назву „Ворошиловград”, шрифт на ній – з радянських шістдесятих, а на фотографії маємо задоволення спостерігати радянську бензозаправку. Правда, сам текст, частково вже публікований у „Кур’єрі Кривбасу”, особливих політично-світоглядних лівих настанов не містить, ну, хіба що традиційний дух стихійної свободи. Не надто багато таких речей і в поезії Жадана, хоча якщо покопатися на рівні інтенції, щось знайти цілком можна.

Наприклад, зворушливий вірш „Словники на службі церкви”, хай там як, містить певні атеїстичні (агностичні?), а під певним кутом зору й антиклерикальні засновки. Принаймні, читач із яскраво вираженими правими настроями цілком може потрактувати його саме так. Щось подібне можна сказати й про знамениту римовану історію Йохана з Амстердама, котрий приїхав по марихуану в Донбас і там загинув у снігах. За всіма нинішніми розкладами, тема й інтонація таких творів, попри те, що в них очевидно „йдеться про інше”, належить до умовного лівого спектру думок, поглядів й ідей. Наводити аналогічні приклади можна безконечно, зрештою, це вже неодноразово робилось у критиці, в тому числі й на „ЛітАкценті”, — до прикладу, в деяких текстах Роксани Харчук.
Сергій Жадан. Капітал. — Харків: Фоліо, 2006

Сергій Жадан. Капітал. — Харків: Фоліо, 2006

Що ж публічно говорить із цього приводу сам автор? Здається, в кожному інтерв’ю з Жаданом політична тема так чи інакше виникає (ще від часів „солдата президентської охорони”), і всі його заяви можна узагальнити так: „я письменник аполітичний”. При цьому, однак, не менш послідовно, хоч і „позапартійно”, декларуються симпатії до анархістів.

Першим очевидним трактуванням лівих „фішок” у творчості Сергія Жадана є їхня роль такої собі яскравої обгортки. Як відомо, ліві ідеї (часто з різною мірою вихолощеності) доволі популярні серед активної й мистецьки орієнтованої молоді Євросоюзу. Помітна, хоч і меншою мірою, така тенденція і в нас. Отже, текстуальні й візуальні образи лівих діячів (Мао, Махно, Брежнєв) більш або менш виразно сформульовані ідеї з умовно лівого арсеналу (вільне кохання й індивідуальна сексуальна свобода, етнічна і культурна толерантність, легалайз, самоврядність) та просто відповідна фразеологія запросто можуть виконувати рекламну функцію. А тривала і непроста історія, що стоїть за цими поняттями й людьми, автоматично додає своєрідної стильності, впізнаваності. Створює також зручну „пострадянську” форму. Інша вже річ, що така роль надалі затирає ліві політико-філософські концепції та лівий іконостас аж до цілковитого переходу в світ симулякрів, мальованих на футболках, рюкзаках і кедах.

Яскравість і широта смислових полів, пов’язаних із усім лівим, робить їх також вдячним матеріалом для деконструкцій, ігор і творення образів. Узяти хоч би пародійну брошуру від партії ПУК („Партія українських комуністів”) у „Депеш Мод”. Або підкреслене фотографічне сонячно-контрастне зображення радянського дитинства чи не в усіх творах Жадана.
Сергій Жадан. Гімн демократичної молоді. — Харків: Фоліо, 2006

Сергій Жадан. Гімн демократичної молоді. — Харків: Фоліо, 2006

Інакше кажучи, „політичні моменти” (цей вислів я взяв у лапки, бо поняття „лівизни” не обмежується сферою виключно політичною) в нашого молодого класика значною мірою є своєрідними „елементами оздоблення”, прикрасами, метафорами, а не чимось зі сфери реальної політики чи активної філософії.

Іще одна важлива тут річ – здоровий дух протиріччя, притаманний чи не кожній творчій людині. Попри згадані вище тенденції поширення елементів лівих поглядів у деяких середовищах молодої української інтелігенції, ці тренди меншою мірою стосуються письменницької тусівки. Зі зрозумілих причин, через потребу мовно-культурного самозахисту, ці кола традиційно більш схильні симпатизувати правим ідеям (звичайно ж, так само не надто послідовно). Можна припустити, що більш концентрованими були праві й національно-демократичні погляди того середовища, з яким Жадану доводилось мати справу в дев’яності та на початку двотисячних років. А відтак, „ліві марші” автоматично набувають також епатажного характеру. Для експерименту пропоную читачам спробувати сходити на якусь характерну „спілчансько-нацдемівську” зустріч, акцію чи вечір. Найбільш правильні речі там говоряться з таким нестримним пафосом і надривом, що просто автоматично виникає бажання якось цих людей подражнити.

Немає сумнівів, що саме залізобетонність і нудність значної частини української інтелігенції, базована багато в чому на правих поглядах (але могла би з таким же успіхом ґрунтуватись і на лівих), стала одним з каталізаторів використання Жаданом лівої риторики. Це нагадує мені, як на одну акцію проти міліцейського свавілля, побиття людей при затриманні, тортур і вбивств у відділках прийшов дядько у вишиванці й заношених брюках, з державним прапором, скляними очима і плакатом „Владу – нації!”. Він ходив серед людей і монотонно викрикував написане на плакаті гасло. Серед учасників акції були й ультраліві, й ультраправі, й помірковані люди, відповідно всі по-різному ставилися до формулювання „Владу – нації!”. Але в усіх без винятку недоречний і неадекватний дядько викликав лише сміх і жодного бажання солідаризуватися.
Сергій Жадан. Депеш Мод. — Харків: Фоліо, 2004

Сергій Жадан. Депеш Мод. — Харків: Фоліо, 2004

Інша справа, що ліві в Україні мали вже достатньо часу, аби дискредитувати себе в мільйон разів сильніше, ніж скромні праві інтелігенти, котрих так ніколи по-справжньому не допустили і не допустять до влади. Єдиним виходом із цього логічного парадоксу є дискурс „нових лівих”, котрі критично сприймають радянську спадщину й ніби не несуть за неї відповідальності. Саме елементи поглядів „нових лівих” імпліцитно й протиставляє Сергій Жадан ідеям „просвітянства” та естетиці „Степана Галябарди”.

Не забуваймо, зрештою: саме ліві практики в сьогоднішньому світі зазвичай більш асоціюється з поняттям якнайширшої свободи. Не в останню чергу через те, що відсутність найбільш радикальних і послідовних лівих при владі в основних країнах-ньюзмейкерах робить не таким очевидним їхній догматизм, обмеженість та сектантство (наявність останньої проблеми чимало лівих визнають публічно – приміром, про це йшлося на минулорічному київському фестивалі-симпозіумі „Революційні моменти”).

Чималу роль у „жадановій лівизні” відіграє потреба літературно „пережувати” історію і міфологію Східної України. І якщо Захід у літературі традиційно трактується як давній носій більш-менш правих ідеалів, у Центрі завжди панує центристський поміркований поліфонізм, то писати про Схід без бодай якогось примирення з махнами, артемами, щорсами й кошовими – неможливо. Звісно, кожен прозаїк і поет пише про що хоче та як хоче, але вся література не може проігнорувати того простого факту, що українці тривалі роки жили, інтегрувавшись у СРСР, що культура тих часів і досі лишається для них потужним чинником ідентичності й що дуже відчутна частина (а на Сході – відверта більшість) за СРСР ностальгує. Втім, „ностальгійні” моменти Жаданові вдається подати з пристойним рівнем відстороненості.
Сергій Жадан

Сергій Жадан

І, звичайно, одна з прихованих дій – адаптація самого звучання глобального „нового лівого” дискурсу до українських культурних, мовних та інших умов, його художня „українізація”.

Як можна підсумувати цей імпровізований огляд? Лише в один спосіб. У свою творчість Сергій Жадан справді доволі активно інкрустує елементи дискурсу й ідей „нових лівих”, образи відповідних історичних постатей, мотиви „остальгії”, використовуючи все це як метафори, маркери відносно ефектної стильності та рекламні прийоми. Втім, це не перетворює ані його поезію, ані прозу на справді політично заангажовану літературу, не витісняє зі сторінок любові, смерті, дружби, краєвидів та художньої майтерності. До того ж, Сергій Жадан не втрачає іронічного ставлення щодо політичних мотивів, із якими грається, та не забуває в кінці „Лівого маршу” зазначити: „і спробуй після цього всього не продатися”.

Отож, докори Жадану стосовно його „політичного обличчя” абсолютно недоречні. Його твори насправді нічого не пропагують, а лише несуть на собі слід певного авторського світовідчуття та відбивають певну частину реальності, на котру жаданові літературні попередники не надто звертали увагу.

Олег Коцарев

http://litakcent.com/2010/09/17/livyzna-jak-arhitekturna-prykrasa-v-tvorchosti-serhija-zhadana.html

Додати відгук

Spam protection by WP Captcha-Free

Читай
Книгарня рекомендує
ТОП
Розгорнути
Мережа книгарень «Є»