Приходь
Календар
Грудень 2016
П В С Ч П С Н
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 
Спілкуйся
Опитування

Мій улюблений формат заходів у Книгарнях "Є"

Дивитися результати

Завантаження ... Завантаження ...

Іван Андрусяк: «Хлопчача» насолода

Пригодницько-історичну прозу Володимира Рутківського я насамперед сприймаю як дуже класний «хлопчачий» текст, який відкриває переживання такої ж глибини й інтенсивності, як, скажімо, романи Жуля Верна. Принаймні світ тут так само відкривається широко розплющеними від захвату й цікавості очима (не перед – а саме очима) заскоченого, заінтриґованого підлітка. Таке вміння автора не підлаштовуватися під свого читача (то ознака попси), а буквально перевтілюватися в нього є, як на мене, ознакою «найвищого письменницького пілотажу». Сповна виказує його Володимир Рутківський і в новому романі «Сині Води», який двома томами – «Князь бродників» і «Стріли впритул» – побачив світ у київському видавництві «Темпора».

Тут одразу ж варто звернути увагу на вельми цікавий, як на мене, прийом (теж до певної міри «жульвернівський»): попри те, що нібито ж у романі є головний герой, князь Дмитро Боброк, насправді ця його роль у розвитку тексту лише формальна. Ба більше: його образ трохи ідеалізований, а трохи й відчужений – причому обидві ці нібито «полярні» характеристики взаємопов’язані й взаємозалежні, а часом здається, що вони навіть переходять одна в одну. Читач, занурюючись у текст, не мислить як князь Боброк, а сприймає його мислення як інше – цікаве, але не сповна збагненне. Утім, паралельно виводиться ціла низка персонажів «першого ряду», які так само діють упродовж усього тексту – джура князя Петрик, кмітливий і мисливий хлопчик Тимко, княжий вивідник Медовуха, староста Коцюба, – і їхні образи виписані так само в розвитку й чи не детальніше, ніж образ Боброка. Зрештою, не менш цікаві й характеристичні також персонажі «другого ряду» – козак Василь і його друг Ахмет, князь Ольгерд, темник Мамай, татарський хлопчик Зейнула, козак-господар Берендей, бродник-«бандит» Барило, кобзар-вивідник Іван… У плині оповіді мислення кожного з них виводиться на перший план лише в певний момент, відтак плавно й непомітно «поступаючись місцем» іншому –  і це не справляє враження ані «строкатості», ані штучності. Завдяки чому? Гадаю, саме завдяки авторовому вмінню перевтілитися в читача і дивитися на світ його очима, – у висліді виходить так, що всі події зображуються крізь призму мислення самого читача, який виявляється в такий спосіб немов сам «утягнутим» у сюжет, «присутнім» на місці всіх ключових подій і наче сам «зв’язує» ці події в єдину цілість. У такий спосіб маємо своєрідного «читача-героя»! Оскільки ж цей читач, як передбачається, має бути передовсім віку Петрика й Тимка, то зрозумілою стає і ота «подвійність» у сприйнятті Боброка – він-бо для читача «герой» (тут не в значенні «герой роману», а власне герой), а природа героїзму таємнича, вона викликає і принадність, і острах…

Почерез це ми виходимо на другий рівень сприйняття тексту – на перший погляд, умовно кажучи, «виховний». Попри весь скепсис, який закономірно викликає в притомної людини такий термін, насправді йдеться про дуже важливі для дитячої літератури речі: «читач-герой» (тут уже в сенсі «герой роману») природно перепроживає всі описані в тексті події, пропускає їх через власні емоції, «приміряє себе» до різних персонажів – і в його душі, без сумніву, «відкладаються» якісь власні висновки, власні переконання, які йому не нав’язуються, а до набуття яких автор його напрочуд майстерно «підводить». Найперше це, без сумніву, свідома національна самоідентифікація і не «барабанний», а живий, природний патріотизм. Проте, на відміну від «барабанних» зразків української пригодницько-історичної прози (того ж, скажімо, Андрія Чайківського – щоб не шукати «ближче»), цей патріотизм у Рутківського неодмінно йде рука-об-руку з глибокою, щирою і природною приязню й повагою до іншої нації, зокрема й «ворожої». Письменник дуже хвацько показує це «порубіжне притирання» народів на прикладі дружби Василя й Ахмета, – а сцена в розпал кулачних змагань між українцями й татарами, коли обидва «свати» солодко чаркуються осторонь, відтак же «дух бою» мимоволі втягує їх у бійку, після якої вони й далі братаються і чаркуються, є в цьому сенсі напрочуд прикметною (я вже не кажу про те, що це чи не «найреготливіша» сцена з усіх, які мені лише доводилося надибувати в сучасній нашій прозі).

Втім, у «Синіх Водах» є й значно глибші на доказ цього сюжети: скажімо, історія дружби українського хлопчика Тимка і татарського хлопчика Зейнули – це взагалі пісня (не лише в переносному, а й у прямому значенні – з піснею, в якій оспівується ця дружба, йде в татарський степ сліпий кобзар-вивідник Іван)! А яка прониклива й художньо переконлива історія «міжнаціонального порозуміння» Тимка і Зейнули! Даруйте за довгу цитату – але вона того варта:

«– Та… – зніяковів Тимко. Врешті зважився. – Слухай, Зейнуло, а що у вас кричать, коли б’ються на шаблях?
Зейнула знизав плечима, тоді заходився крутити в руках стрілу. Схоже, відповідати йому не хотілося. Зрештою запитав:
– А ти не образишся, коли скажу?
– Та чого там! Просто цікаво.
Зейнула зітхнув.
– Ну, дивись… У нас кричать: «Я тобі, уруська собако, відрубаю твою свинячу голову!» Тільки не сердься, добре? Сам же напросився.
– Та чого б я сердився? – відказав Тимко й раптом засміявся. – Тільки чому це моя голова водночас і собача, і свиняча?
– Ти диви! – здивувався Зейнула. – Я й не помітив… А у вас, Тимку, як кричать?
– Та… нецікаво.
– Ні, Тимку, це нечесно. Я ж тобі сказав…
– Ну, коли хочеш знати, то в нас кричать: «Я тебе, татарська пико, на капусту посічу!»
Тепер засміявся Зейнула.
– А навіщо сікти? Хіба ж не досить одного удару? А то поки будеш сікти, то й сам без голови залишишся.
– Ти диви! – здивувався Тимко. – А я якось і не задумувався».

Очевидно, що ця не раз і не двічі наголошувана автором міжнаціональна коректність і схильність до порозуміння має, насамперед, виховну місію, а іноді навіть видається, що й сучасну, радше нам, аніж героям роману природу. Ба більше: подекуди вона переходить навіть рамці історичної (про це далі) й психологічної достовірності, – скажімо, сцені, коли в розпал битви на Синіх Водах Ахмет зі словами «мене послали наші» знаходить на бойовищі свого «свата» Василя, я не вірю…

Проте сама ця місія видається мені напрочуд важливою і слушною, оскільки йдеться про текст, звернений, насамперед, до дитячої авдиторії, і автор мусить відчувати відповідальність за те, які саме ідеї і в якій формі він «вкладає» в голови юних читачів. Володимир Рутківський – відповідальний автор, і те, як він художньо розв’язує ці складні проблеми і до яких морально-етичних висновків підводить юного читача, як на мене, є взірцем для сучасного дитячого письменника. А що в «дорослій» історичній прозі ці речі вочевидь можуть бути розв’язані й дещо інакше – це зовсім інша річ. Тому що там інша міра відповідальності…

Це ж стосується, скажімо й проблеми «моря крові», без якого не обійтися в роботі з історичними батальними сюжетами. В Рутківського, ясна річ, кров ллється щедро – але це радше «казкова» кров, позбавлена будь-яких натуралістичних рис; на ній, умовно кажучи, «камера не фіксується» і жорстокість зі сторінок тексту не вихлюпує. Психологічно автор прописує батальні сцени так, що читач-підліток сприймає їх хоч і напрочуд емоційно – але це емоції пригоди, а не жаху. Виходить щось на зразок напрочуд захопливої шахової партії, у якій доводиться іноді задля перемоги жертвувати слоном, скажімо, чи конем, але ж це не означає, що цього коня чи слона ти більше ніколи не зможеш поставити на дошку, – в тебе неодмінно буде з ним, тепер пожертвуваним, іще не одна партія. Книжку з улюбленими героями, хоч і загиблими наприкінці, також можна перечитувати не раз і не двічі…

Власне кажучи, тут – якщо глянути на комплекс проблем, які не просто порушуються, а цікаво й художньо переконливо розв’язуються в тексті, – насамперед ідеться про гуманістичний дискурс письма Рутківського, який мені бачиться ключовим у його творчості.

Ну і, нарешті, ще один рівень прочитання «Синіх Вод», про який неодмінно слід повести мову, – історичний. Логічно запитати: чому аж наприкінці? Чи не занадто це «далеко» я для роману з історичним підложжям?

Справді, роман написано на матеріалі реальних історичних подій із царини українсько-литовсько-татарських взаємин у XIV столітті; в тексті діє низка реальних історичних персонажів – князь Дмитро Боброк, великий князь Ольгерд, київський князь Володимир, темник Золотої Орди Мамай, хан Котлабуга та ін. Зрештою, йдеться про напрочуд цікаву й важливу, хоч досі й мало вивчену сторінку з вітчизняної історії – битву на річці Сині Води, що відбулася, як вважають історики, в період між 24 вересня – 25 грудня 1362 року. Однак про сам перебіг битви історикам відомо дуже мало – а мені тим паче, тому я не можу оцінювати історичну автентичність сюжетів, вочевидь, значною мірою придуманих самим автором на основі тих куцих відомостей, що до нас дійшли. Зрештою, Володимир Рутківський в інтерв’ю «ЛітАкценту» (http://litakcent.com/2011/07/26/15394/) й сам наголошував на тому, що особлива роль у цих подіях князя Боброка, виведена в романі, є художнім вимислом. Загалом, це цілком нормальна річ у художній літературі, ба більше: як на мене, дуже відрадно те, що наше письменство – хай поки що й в особі самого лише Рутківського, та хтось же мусить починати! – нарешті звернуло увагу на вкрай цікаві спільні сторінки литовсько-білорусько-української історії й намагається художньо їх прописати. Це, зрештою, і в геополітичному сенсі дуже актуально.

Проте є один напрочуд суттєвий, як на мене, момент: незважаючи на все це, ба навіть на те, що автор не обмежується в тексті описом битви та її передумов, а подає, причому в цікавому й доступному для юного читача викладі, доволі широку історичну панораму, на тлі якої відбувалася битва, – а все ж історія тут не головне, вона – лише засіб, «тло» для розмови про становлення людини в надзвичайних обставинах. Так само як прийом, використаний для зацікавлення юного читача такою розмовою, – це пригода, авантюра. Тому я не певен, що ми маємо справу власне з «історичним романом», як зазначено в книжці (не знаю, про авторське визначення йдеться, чи про видавниче), – це радше дуже класний пригодницький текст, у якому художнє над історичним виразно домінує. Зрештою, таке визначення якщо не внеможливить, то принаймні суттєво пом’якшить цілком імовірні закиди щодо того, що княжа Україна «доби Боброка» в Рутківського дуже мало чим відрізняється від козацької України «доби джур козака Швайки» – хіба лише тим, що герої «Синіх Вод», на відміну від героїв «джурської» трилогії, не використовують вогнепальної зброї, а от побут, звичаї й мова (включно з улюбленим прислів’ям «устигнеш з козами на торг», яке автор однаково щедро вкладає в уста і українців, і татар) зовсім не змінилися…

Отож, найцікавіший, як на мене, рівень прочитання «Синіх Вод» – таки не історичний, а психологічний, гуманістичний, «становленнєвий». Саме він, насамперед, виказує, що Володимир Рутківський – об’єктивно один із найпотужніших сучасних українських письменників, а його книжки – велика насолода не лише для юного, а й для цілком дорослого читача, який не втратив здатності дивуватися, переживати, мріяти, любити…

І останнє: я свідомий того, що згадка наприпочатку про Жуля Верна може когось подивувати. Тому не можу не завважити, що я дуже далекий від того, аби чіпляти Володимирові Рутківському ярлика на кшталт «український Жуль Верн». Насправді ж ця згадка для мене зовсім не випадкова – але винятково суб’єктивна. Просто у віці Петрика й Тимка я зачитувався саме його романами – а в українській літературі схожі враження мав хіба від Миколи Трублаїні. І так вийшло, що я й тепер іноді залюбки перечитую «Таємничий острів» чи «Дітей капітана Ґранта», при цьому немовби «повертаючись» у дитинство й наново відчуваючи ту неповторну, напрочуд хвилюючу гаму «хлопчачих» переживань, яку відчував тоді. Відтоді, звісно, дуже багато різного перечиталося й пережилось – але таке гостре, таке яскраве відчуття «повернення в дитинство» мені зміг подарувати ще раз лише Рутківський. Не лише «Синіми Водами» – але й ними теж. Тому для мене творчість Володимира Рутківського – велика «хлопчача» насолода! Така солодка й хвилююча, що залишається лише побажати всім «хлопчакам», незалежно від віку, неодмінно її відчути.

Пригодницько-історичну прозу Володимира Рутківського я насамперед сприймаю як дуже класний «хлопчачий» текст, який відкриває переживання такої ж глибини й інтенсивності, як, скажімо, романи Жуля Верна. Принаймні світ тут так само відкривається широко розплющеними від захвату й цікавості очима (не перед – а саме очима) заскоченого, заінтриґованого підлітка. Таке вміння автора не підлаштовуватися під свого читача (то ознака попси), а буквально перевтілюватися в нього є, як на мене, ознакою «найвищого письменницького пілотажу». Сповна виказує його Володимир Рутківський і в новому романі «Сині Води», який двома томами – «Князь бродників» і «Стріли впритул» – побачив світ у київському видавництві «Темпора».

Тут одразу ж варто звернути увагу на вельми цікавий, як на мене, прийом (теж до певної міри «жульвернівський»): попри те, що нібито ж у романі є головний герой, князь Дмитро Боброк, насправді ця його роль у розвитку тексту лише формальна. Ба більше: його образ трохи ідеалізований, а трохи й відчужений – причому обидві ці нібито «полярні» характеристики взаємопов’язані й взаємозалежні, а часом здається, що вони навіть переходять одна в одну. Читач, занурюючись у текст, не мислить як князь Боброк, а сприймає його мислення як інше – цікаве, але не сповна збагненне. Утім, паралельно виводиться ціла низка персонажів «першого ряду», які так само діють упродовж усього тексту – джура князя Петрик, кмітливий і мисливий хлопчик Тимко, княжий вивідник Медовуха, староста Коцюба, – і їхні образи виписані так само в розвитку й чи не детальніше, ніж образ Боброка. Зрештою, не менш цікаві й характеристичні також персонажі «другого ряду» – козак Василь і його друг Ахмет, князь Ольгерд, темник Мамай, татарський хлопчик Зейнула, козак-господар Берендей, бродник-«бандит» Барило, кобзар-вивідник Іван… У плині оповіді мислення кожного з них виводиться на перший план лише в певний момент, відтак плавно й непомітно «поступаючись місцем» іншому – і це не справляє враження ані «строкатості», ані штучності. Завдяки чому? Гадаю, саме завдяки авторовому вмінню перевтілитися в читача і дивитися на світ його очима, – у висліді виходить так, що всі події зображуються крізь призму мислення самого читача, який виявляється в такий спосіб немов сам «утягнутим» у сюжет, «присутнім» на місці всіх ключових подій і наче сам «зв’язує» ці події в єдину цілість. У такий спосіб маємо своєрідного «читача-героя»! Оскільки ж цей читач, як передбачається, має бути передовсім віку Петрика й Тимка, то зрозумілою стає і ота «подвійність» у сприйнятті Боброка – він-бо для читача «герой» (тут не в значенні «герой роману», а власне герой), а природа героїзму таємнича, вона викликає і принадність, і острах…

Почерез це ми виходимо на другий рівень сприйняття тексту – на перший погляд, умовно кажучи, «виховний». Попри весь скепсис, який закономірно викликає в притомної людини такий термін, насправді йдеться про дуже важливі для дитячої літератури речі: «читач-герой» (тут уже в сенсі «герой роману») природно перепроживає всі описані в тексті події, пропускає їх через власні емоції, «приміряє себе» до різних персонажів – і в його душі, без сумніву, «відкладаються» якісь власні висновки, власні переконання, які йому не нав’язуються, а до набуття яких автор його напрочуд майстерно «підводить». Найперше це, без сумніву, свідома національна самоідентифікація і не «барабанний», а живий, природний патріотизм. Проте, на відміну від «барабанних» зразків української пригодницько-історичної прози (того ж, скажімо, Андрія Чайківського – щоб не шукати «ближче»), цей патріотизм у Рутківського неодмінно йде рука-об-руку з глибокою, щирою і природною приязню й повагою до іншої нації, зокрема й «ворожої». Письменник дуже хвацько показує це «порубіжне притирання» народів на прикладі дружби Василя й Ахмета, – а сцена в розпал кулачних змагань між українцями й татарами, коли обидва «свати» солодко чаркуються осторонь, відтак же «дух бою» мимоволі втягує їх у бійку, після якої вони й далі братаються і чаркуються, є в цьому сенсі напрочуд прикметною (я вже не кажу про те, що це чи не «найреготливіша» сцена з усіх, які мені лише доводилося надибувати в сучасній нашій прозі).

Втім, у «Синіх Водах» є й значно глибші на доказ цього сюжети: скажімо, історія дружби українського хлопчика Тимка і татарського хлопчика Зейнули – це взагалі пісня (не лише в переносному, а й у прямому значенні – з піснею, в якій оспівується ця дружба, йде в татарський степ сліпий кобзар-вивідник Іван)! А яка прониклива й художньо переконлива історія «міжнаціонального порозуміння» Тимка і Зейнули! Даруйте за довгу цитату – але вона того варта:
Володимир Рутківський. Сині Води. Князь бродників (Книга перша). — Київ: Темпора (Прудкий равлик), 2011

Володимир Рутківський. Сині Води. Князь бродників (Книга перша). — Київ: Темпора (Прудкий равлик), 2011

«– Та… – зніяковів Тимко. Врешті зважився. – Слухай, Зейнуло, а що у вас кричать, коли б’ються на шаблях?
Зейнула знизав плечима, тоді заходився крутити в руках стрілу. Схоже, відповідати йому не хотілося. Зрештою запитав:
– А ти не образишся, коли скажу?
– Та чого там! Просто цікаво.
Зейнула зітхнув.
– Ну, дивись… У нас кричать: «Я тобі, уруська собако, відрубаю твою свинячу голову!» Тільки не сердься, добре? Сам же напросився.
– Та чого б я сердився? – відказав Тимко й раптом засміявся. – Тільки чому це моя голова водночас і собача, і свиняча?
– Ти диви! – здивувався Зейнула. – Я й не помітив… А у вас, Тимку, як кричать?
– Та… нецікаво.
– Ні, Тимку, це нечесно. Я ж тобі сказав…
– Ну, коли хочеш знати, то в нас кричать: «Я тебе, татарська пико, на капусту посічу!»
Тепер засміявся Зейнула.
– А навіщо сікти? Хіба ж не досить одного удару? А то поки будеш сікти, то й сам без голови залишишся.
– Ти диви! – здивувався Тимко. – А я якось і не задумувався».

Очевидно, що ця не раз і не двічі наголошувана автором міжнаціональна коректність і схильність до порозуміння має, насамперед, виховну місію, а іноді навіть видається, що й сучасну, радше нам, аніж героям роману природу. Ба більше: подекуди вона переходить навіть рамці історичної (про це далі) й психологічної достовірності, – скажімо, сцені, коли в розпал битви на Синіх Водах Ахмет зі словами «мене послали наші» знаходить на бойовищі свого «свата» Василя, я не вірю…

Проте сама ця місія видається мені напрочуд важливою і слушною, оскільки йдеться про текст, звернений, насамперед, до дитячої авдиторії, і автор мусить відчувати відповідальність за те, які саме ідеї і в якій формі він «вкладає» в голови юних читачів. Володимир Рутківський – відповідальний автор, і те, як він художньо розв’язує ці складні проблеми і до яких морально-етичних висновків підводить юного читача, як на мене, є взірцем для сучасного дитячого письменника. А що в «дорослій» історичній прозі ці речі вочевидь можуть бути розв’язані й дещо інакше – це зовсім інша річ. Тому що там інша міра відповідальності…

Це ж стосується, скажімо й проблеми «моря крові», без якого не обійтися в роботі з історичними батальними сюжетами. В Рутківського, ясна річ, кров ллється щедро – але це радше «казкова» кров, позбавлена будь-яких натуралістичних рис; на ній, умовно кажучи, «камера не фіксується» і жорстокість зі сторінок тексту не вихлюпує. Психологічно автор прописує батальні сцени так, що читач-підліток сприймає їх хоч і напрочуд емоційно – але це емоції пригоди, а не жаху. Виходить щось на зразок напрочуд захопливої шахової партії, у якій доводиться іноді задля перемоги жертвувати слоном, скажімо, чи конем, але ж це не означає, що цього коня чи слона ти більше ніколи не зможеш поставити на дошку, – в тебе неодмінно буде з ним, тепер пожертвуваним, іще не одна партія. Книжку з улюбленими героями, хоч і загиблими наприкінці, також можна перечитувати не раз і не двічі…

Власне кажучи, тут – якщо глянути на комплекс проблем, які не просто порушуються, а цікаво й художньо переконливо розв’язуються в тексті, – насамперед ідеться про гуманістичний дискурс письма Рутківського, який мені бачиться ключовим у його творчості.

Ну і, нарешті, ще один рівень прочитання «Синіх Вод», про який неодмінно слід повести мову, – історичний. Логічно запитати: чому аж наприкінці? Чи не занадто це «далеко» я для роману з історичним підложжям?

Справді, роман написано на матеріалі реальних історичних подій із царини українсько-литовсько-татарських взаємин у XIV столітті; в тексті діє низка реальних історичних персонажів – князь Дмитро Боброк, великий князь Ольгерд, київський князь Володимир, темник Золотої Орди Мамай, хан Котлабуга та ін. Зрештою, йдеться про напрочуд цікаву й важливу, хоч досі й мало вивчену сторінку з вітчизняної історії – битву на річці Сині Води, що відбулася, як вважають історики, в період між 24 вересня – 25 грудня 1362 року. Однак про сам перебіг битви історикам відомо дуже мало – а мені тим паче, тому я не можу оцінювати історичну автентичність сюжетів, вочевидь, значною мірою придуманих самим автором на основі тих куцих відомостей, що до нас дійшли. Зрештою, Володимир Рутківський в інтерв’ю «ЛітАкценту» (http://litakcent.com/2011/07/26/15394/) й сам наголошував на тому, що особлива роль у цих подіях князя Боброка, виведена в романі, є художнім вимислом. Загалом, це цілком нормальна річ у художній літературі, ба більше: як на мене, дуже відрадно те, що наше письменство – хай поки що й в особі самого лише Рутківського, та хтось же мусить починати! – нарешті звернуло увагу на вкрай цікаві спільні сторінки литовсько-білорусько-української історії й намагається художньо їх прописати. Це, зрештою, і в геополітичному сенсі дуже актуально.

Проте є один напрочуд суттєвий, як на мене, момент: незважаючи на все це, ба навіть на те, що автор не обмежується в тексті описом битви та її передумов, а подає, причому в цікавому й доступному для юного читача викладі, доволі широку історичну панораму, на тлі якої відбувалася битва, – а все ж історія тут не головне, вона – лише засіб, «тло» для розмови про становлення людини в надзвичайних обставинах. Так само як прийом, використаний для зацікавлення юного читача такою розмовою, – це пригода, авантюра. Тому я не певен, що ми маємо справу власне з «історичним романом», як зазначено в книжці (не знаю, про авторське визначення йдеться, чи про видавниче), – це радше дуже класний пригодницький текст, у якому художнє над історичним виразно домінує. Зрештою, таке визначення якщо не внеможливить, то принаймні суттєво пом’якшить цілком імовірні закиди щодо того, що княжа Україна «доби Боброка» в Рутківського дуже мало чим відрізняється від козацької України «доби джур козака Швайки» – хіба лише тим, що герої «Синіх Вод», на відміну від героїв «джурської» трилогії, не використовують вогнепальної зброї, а от побут, звичаї й мова (включно з улюбленим прислів’ям «устигнеш з козами на торг», яке автор однаково щедро вкладає в уста і українців, і татар) зовсім не змінилися…

Отож, найцікавіший, як на мене, рівень прочитання «Синіх Вод» – таки не історичний, а психологічний, гуманістичний, «становленнєвий». Саме він, насамперед, виказує, що Володимир Рутківський – об’єктивно один із найпотужніших сучасних українських письменників, а його книжки – велика насолода не лише для юного, а й для цілком дорослого читача, який не втратив здатності дивуватися, переживати, мріяти, любити…
Володимир Рутківський. Сині Води. Стріли впритул (Книга друга). — Київ: Темпора (Прудкий равлик), 2011

Володимир Рутківський. Сині Води. Стріли впритул (Книга друга). — Київ: Темпора (Прудкий равлик), 2011

І останнє: я свідомий того, що згадка наприпочатку про Жуля Верна може когось подивувати. Тому не можу не завважити, що я дуже далекий від того, аби чіпляти Володимирові Рутківському ярлика на кшталт «український Жуль Верн». Насправді ж ця згадка для мене зовсім не випадкова – але винятково суб’єктивна. Просто у віці Петрика й Тимка я зачитувався саме його романами – а в українській літературі схожі враження мав хіба від Миколи Трублаїні. І так вийшло, що я й тепер іноді залюбки перечитую «Таємничий острів» чи «Дітей капітана Ґранта», при цьому немовби «повертаючись» у дитинство й наново відчуваючи ту неповторну, напрочуд хвилюючу гаму «хлопчачих» переживань, яку відчував тоді. Відтоді, звісно, дуже багато різного перечиталося й пережилось – але таке гостре, таке яскраве відчуття «повернення в дитинство» мені зміг подарувати ще раз лише Рутківський. Не лише «Синіми Водами» – але й ними теж. Тому для мене творчість Володимира Рутківського – велика «хлопчача» насолода! Така солодка й хвилююча, що залишається лише побажати всім «хлопчакам», незалежно від віку, неодмінно її відчути.

Джерело: ЛітАкцент

Додати відгук

Spam protection by WP Captcha-Free

Читай
Книгарня рекомендує
ТОП
Розгорнути
Мережа книгарень «Є»