Приходь
Календар
Грудень 2016
П В С Ч П С Н
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 
Спілкуйся
Опитування

Мій улюблений формат заходів у Книгарнях "Є"

Дивитися результати

Завантаження ... Завантаження ...

І один у полі воїн

Раз на рік ми отримуємо хороший роман. Один. Не більше. Звичайно, не без винятків: тут і провальний 2013 – з «Фрау» Сняданко і «Далеким простором» Мельника, і суперечливий 2011 – з «Хроносом» Антиповича, і майже завалений 2008 – з «Шахматами для дибілів» Бриниха. Вони, щоправда, дещо компенсуються 2010 роком, коли наявні були навіть два хороші романи: «Ворошиловград» Жадана і «Музей покинутих секретів» Забужко, та останній таки належить року попередньому, чим його і виправдовує. Але факт на лице: віддавна – ну, скажімо, від 2003-го, коли «12 обручами» символічно завершився дванадцятилітній період умовного розквіту вітчизняного письменства – серйозний привід для радості в царині сучасної неперекладної прози у нас один на рік. Так сталося і в цей раз: Софія Андрухович порятувала і закріпила тенденцію, випустивши на початку осені роман «Фелікс Австрія».

Чого лукавити: з його виходом українська література отримала ще один знаковий, може, навіть, першокласний текст, і соромитись визнавати це, принципово не хвалити заслуги роману через паскудне загальне тло і можливість видатись тим, хто чіпляється хоч за щось, аби порадіти – ущербно і паршиво. Тим паче, «Фелікс Австрія» хочеться і слід хвалити не через його осібність і одиничність у «звітному періоді» – бо що ж, мовляв, нам взагалі тоді хвалити, як не це?? – а в силу – так, так – об’єктивних чеснот.

Зовнішньо все виглядає наступним чином. Маємо історію, що розгортається протягом одного – 1900-го – року в австро-угорському Станиславові, майбутньому Франківську: служниця-русинка-українка Стефанія Чорненько, від імені якої і ведеться оповідь, з дитинства перебуває в родині своєї господині – що з нею її пов’язують геть неоднозначні і хворобливі стосунки – Аделі, батько якої колись давно, коли трагічно загинула і матір Стефи, і його дружина (різні жінки), взяв дівчинку до себе. Все життя вона прислужувала, аж доки це стало її долею і над-метою. В рік, про який оповідається, в сім’ї Аделі і її чоловіка Петра, українця-скульптора, раптово з’являється маленький хлопчик (у майбутньому – Фелікс), який має надзвичайні здібності до малювання і гімнастичних кульбітів і який, радше за все, пов’язаний з ілюзіоністською трупою, що саме гастролює в місті. Несподівано з минулого виринає Йосиф – колишній обдарований учень батька Аделі, професора Анґера, а нині священик, який у молодості був начебто страшенно закоханий у Стефу. На тлі таких змін у давно зцементованому життєвому укладі й розгортається історія служіння, що лише на позір видається оповіддю про невроз, який у відповідних умовах переростає в істерію з неуникною катастрофою в кінці.

Першим, що з порогу кидається у вічі, є якась надмірна солодкавість тексту, щось кавово-винничуківське, щось міфічно-галичанське. Широким добродушним жестом на огляд виставляється все те, що було «нарите», знайдене під час роботи над романом: назви вулиць і крамниць, побутові характерні дрібниці, етнографічні дещиці, переліки продуктів і страв, одне слово – ті деталі, в яких, як відомо, і криється бог. І які легко перетворюються на товар широкого попиту. Проте оця путівниковість, екзотичність на продаж у якийсь момент тихцем відходить убік, хоч нікуди і не зникає, звільняючи місце на авансцені для чогось зовсім іншого, перетворюючись на потужний контрапункт і необхідне тло великої драми. Роман як путівник, як «смачний» коментар до подорожі – це тут найпростіший рівень, ним навіть і топтатися довго не вдасться, почне набридати. Щоб щось зрозуміти і «причаститися» задумом сповна, слід піднятися вище, на інші поверхи або – зануритись глибше, зійти до темних вікових підмурків чи то імперії, чи то людської душі. Затрачати такі романні зусилля на демонстрацію прекрасного Станіславова 1900 року взірця, робити хай і кольорову, але все ж постановочну фотографію-зліпок, було би несерйозно і нерозважливо. Звісно, нам дуже цікаво про все це дізнатися – міське життя,щоденні звички, атмосферу, geniusloci – але якби йшлося лише про це, то й писати про роман Андрухович було би необов’язково. Але ж ні.

Зазначений 1900-й рік важливий тут і своїм статусом перехідного, символічного, тим, що він є вступом до ХХ століття, але й тим, що він – лише один із, нічого надто особливого в історичній перспективі за цей час не відбувається. Та це якраз і характерно: фактична звичайність цього особливого з погляду календаря року нині видається не менш красномовно-зловісною, ніж атмосфера, приміром, 1913-го, який безпосередньо передував катастрофі. Злам століть відбуває себе в «Фелікс Австрія» весело пританцьовуючи, мугикаючи під ніс легковажні пісеньки й святкуючи парадами ювілей імператора. Але тінь інших парадів, які за якихось тридцять років пройдуть на цих самих вулицях, ледь помітно вже ковзає: у 1900-му помирає Фрідріх Ніцше і народжуються Мартін Борман і Генріх Гіммлер.

У сухому залишку«Фелікс Австрія» не про дивного хлопчика і навіть не про служницю Стефу і її стосунки з господинею (і точно не про загадкових закомплексованих «русинів» – тут узагалі про національне напрочуд мало, маємо справу з міфом про Галчину як ідеальний meltingpot, хоча українці в сумі й не дуже, врешті, симпатичні. Що характерно). Це про оту «вічну і непорушну» імперію, яка на позір лише вкладає шлюби і не воює, а насправді – гниє, хоч пахне ще добре, і заражає людей вірусами не менш смертоносними, ніж війна. Неврози однієї служниці, яка своїм персональним служінням немов тримає – і унаочнює – всю Австро-Угорщину і непохитність ладу, це інша сторона отого «шлюбо-вкладання», його темний бік, виворіт. Це підсвідоме імперії, яка понад усе хоче здаватись радісною і щасливою.

Тому – так, «Фелікс Австрія» саме про це: про розпад, про цивілізаційні сутінки, якщо хочете –про початок «антропологічної революції», коли старий лад – багатокомпонентний, складно вмотивований – ось-ось знесуть сили невідворотні в своїй стихійності і простіші в своїй потужності. Тому й руйнівні. Але тому в 20 столітті і перспективні, бо ж довгоочікуване оновлення можливе лише через катастрофу. Недарма «Фелікс» так співзвучно з «феніксом»: тут вже є запах попелу, але відродженням і не пахне. Все довкола стрімко пояснюється, наука править бал, уже є фотопластикуми і безліч інших вау-винаходів. Але легше від того не стає, якраз навпаки: суть і призначення людини незрозумілі, а яскравість гасових ламп лише болючіше підкреслює морок у душах. Звідси ще глибші метафізичні безодні, які розверзаються під ногами: ми вчимося вигадливіше вбивати одне одного, але ж – убивати.

Загалом, той самий Фелікс, диво-хлопчик із трупи Торна, може бути цілком прийнятною метафорою Австро-Угорщини: від унікальності, незвичайності і талановитості до вгодованості і майже-посередності – саме така траєкторія «розвитку» їх і поєднує. Хоча, звичайно, побачити за опуклими образами Софії Андрухович лише сліди великих і неповоротких ідей – просто злочинно. Різноманітних омажів, веселих підморгувань, серйозних парафразів і інтерпретаційно плідних алюзій у «Фелікс Австрія» повно, і це зайвий раз підтверджує високий клас тексту. Той самий Фелікс, який залазить у найнеймовірніші місця і ховається, наче тарган, у всіх щілинах, разом із легковажно-деспотичною Аделею є шанобливим поклоном у бік великого єресіарха тих країв, Бруно Шульца. Не менше тут слідів Захер-Мазоха й Йозефа Рота.

Очевидно, ще одним ґрунтом, на якому проростає роман Андрухович, є традиція «високої» вітчизняної жіночої літератури на чолі з Кобилянською: звісно, мова не так про «Землю», як про «Меланхолійний вальс». І тут прізвище Стефи – Чорненько – чи не найочевидніший маячок: листування чорненького і біленького «хтосів» – Коблилянської й Українки відповідно – з легкої руки Соломії Павличко стало відомим далеко за межами суто філологічних кіл.

Проте, з погляду впливів, не менш важливою за класичну літературу в романі, що оповідає історію одного служіння, виявляється і література сучасна. І не так, скажімо, американська, де був інститут рабства, а не прислужування, а таки англійська, де й понині аналіз такої соціальної практики й психологічного явища займає чимале місце: від Фаулза, Мак’юена і Мердок до Спарк, Етвуд і Ісіґуро – чого лишень вартий букерівський роман останнього, «Залишок дня». Софія звідусіль бере найпотрібніше – і це виявляється вкрай вдалою стратегією.

Багатьом роман може видатись злегка наївно психоаналітичним, мовляв, так писали у 1980-их, так написано, приміром, «Білий готель» Томаса (хоча й наявність наївного психоаналітичного роману – через величезну кількість білих плям у нашій літературі – вже було би перемогою). Але це теж радше ілюзія, одна з можливостей прочитання: бо край і час, які – за влучним спостереженням самої письменниці – подарували світові психоаналіз, важко мислити без оцієї складової. Це як із ренуарівськими жінками: спочатку виникло вчення, а потім вже неможливо стало оповідати про той «кінець прекрасної епохи» через інші колізії. Направду, у цьому цілком можна побачити і тиху іронію письменниці, яка немов навмисно залучає такі сюжетотворчі мотиви, навмисно множить ці фройдиські переноси, контр-переноси, витіснення, прориви підсвідомого і таке інше. Матеріал все це провокував сам, Андрухович не сильно пручалась, але наївності в цьому нема – психологізм тут акцентований, але геть не поверховий.

Очевидно, вони, ці канонічні психоаналітичні кластери, допомагають зробити всю історію, але не вони її доконечна суть. Врешті, все одно важливіше, як це зроблено, а не що нам розказали. Бо нам розказали історію одного неврозу, що переріс у справдешню істерію і логічно призвів до біди; й історію занепаду одної імперії, яка, намагаючись молодитись, ці неврози заганяла глибоко в себе, ще більше провокуючи загальну хворобливість атмосфери і прискорюючи власний фінал. Добре, але не ох і ах.

Але цю історію розказали нам майстерно, професійно, з душею і не одним другим дном – до ремісничо-технічної сторони тут навіть за великого бажання придертися важко: майже ідеальне почуття ритму і наступне прискорення, відсутність зайвих сюжетних ліній і продуманість-«настояність» (бо Софія дійсно довго виношувала роман) тих, що є, їхня ненав’язлива заримованість між собою. Є тут і нарочита, але оплачена великими зусиллями, легкість подачі, і абсолютно архетиповий фінал – руйнування дому, кінець як Кінець, – і фінальна фраза-пуант, яка намертво закриває роман. Щоправда, залишається одна шпарка, свербляче питання, що може перетворитися на воронку, що засмоктуючи в себе, пускає все шкереберть: а що ми, власне, читали?

Якщо щоденник – бо розділи відповідають одному дню – то хто пише останній розділ і ці останні слова? Якщо це був внутрішній монолог невротичної Стефи, то чому ми маємо йому вірити до кінця, і де гарантії, що це все – не вигадка хворобливої уяви, танатичні фантазії фройдиського штибу, які мучать нещасну дівчину? Раптом – пускаємось ми інтерпретаційного берега – добра половина колізій «Фелікс Австрія» – це фантазми Стефиної свідомості, прорив символічної внутрішньої біографії й компенсація потреби і в Дитині, і в Чоловікові? Раптом справжнім все є лише до першого Стефиного нападу, після якого щось всередині неї невідворотно змінюється?

Роман Андрухович не так стилізація чи ретро-роман, як текст, що дихає великими легенями модернізму (прибрати дещо тут, переакцентувати там – і ми мали би майже класичну експресіоністичну річ ) але знає, як все склалося і після нього. І це точно не масова література – через позірну легкість викладу така думка зринула не в одній світлій голові. Сильна «скандально-реалістична» (Матіос, Дашвар) історія тут і близько не ночувала, чіпляти широкого читача в «Фелікс Австрія» просто нічим: ані тобі довгоочікуваного лесбійства, ані повноцінного вбивства – натомість неспішна, «старомодна» (а насправді дуже нині модна, ревізіоністська) оповідь. От і згадуваний вже «Залишок дня» Ісіґуро, попри Букера, чималу популярність у певних колах і прекрасну екранізацію, всенародним текстом геть не став, а «5о відтінкам сірого» – які теж, в принципі, про специфічне служіння і супутні речі – це вдалося. А роман Софії таки ближчий до першого, ніж до другого.

Хоч бажання кричати «як сильно і страшно пише ця дівчина!» не виникає, але і сили, і страху тут вистачає: читач дуже скоро усвідомлює, що кремовим присмаком це обмежитися не може, але на які береги письменниця врешті виведе свій ошатний човен і чи не виявиться він дірявою неповороткою баржею, а чи навіть моторошним галеоном – незрозуміло досить довго. І нагнітання отакого нерозуміння в купі зі страхом, що – не дай боже – письменниця виверне в бік чогось прісно-магічно-реалістичного, має свій ефект. Відчутно традиційний фінал невимовно тішить і здається єдиноправильним, жодних неспівпадінь між очікуванням і результатом нема: було би значно гірше, якби замість неуникної катастрофи нам знову підсунули щось у дусі «Непростих». Оце була би прикрість. Те, що багато можливостей до сюжетно-стилістичних викрутасів тут не використано, є, без перебільшення, чеснотою: якби риби полетіли, приводів захоплюватися «Феліксом Австрія» було би значно менше.

Софія Андрухович, поміж всім іншим, написала також і дуже «неполіткоректний» роман: у часи, коли за короткий історичний проміжок велика кількість людей розпрощалася з такою кількістю затишних і комфортних міфів і перебуває в активному пошуку інших, авторка прямо перед наші очі руйнує ще один – потужний, продуктивний і, як здавалося, непохитний. Так, австро-угорський міф тут відверто продається, він робить весь роман, він його кров і плоть. Але ж і демонтується він з не меншою завзятістю, ніж ідеалізується, ось в чому штука.

Як часто пишуть на обкладинках не найгірших книжок: це той випадок, коли роман міг бути і на 200 сторінок більшим. Бо і Петро, певно, щось таке відчуває до Стефи як до частини особистості своєї дружини, і можна було би про це подумати; і Йосиф, який в епоху, коли от-от все пояснять, обирає шлях священика, а не науковця, є ну дуже плідним персонажем; і Аделя могла би з часом заграти іншими барвами. Та існування цих можливостей видається не менш цінним за їхню реалізацію, чесне слово.

Може, за декілька років, коли всі події останнього часу з відтяжкою спрацюють «у головах», ми таки отримаємо 5-7 хороших романів одномоментно, хтозна. Але й сьогодні маємо привід для радості. Хай ця радість і зі сльозами на очах, в яких читається єдине питання: ну чому, ну чому це не наш середній рівень?? Попри всі можливі відповіді, може, й тому, що це не середній рівень в принципі.

Так, у нас усе кепсько з літературою, але раз на рік можемо дозволити собі потішитись. І слава богу, і давайте так робити.

Автор - .

Джерело: ЛітАкцент

Додати відгук

Spam protection by WP Captcha-Free

Читай
Книгарня рекомендує
ТОП
Розгорнути
Мережа книгарень «Є»