У п’єсі Вацлава Гавела «Аудієнція» її герой Славек вимагає від вантажника своєї броварні – переслідуваного владою письменника, – щоби той за нього щотижня писав сам на себе доноси. У реальному житті на це погоджувалися не всі, і чи не найвідомішим із тих незгодних став сам автор п’єси.

Книга Даніела Кайзера про Вацлава Гавела є вельми вдалим поєднанням класичного життєпису та інтелектуальної біографії. Серед «буржуазних задатків і цінностей», успадкованих Гавелом від предків і батьків, Кайзер відзначає насамперед почуття відповідальності та активність, а серед набутих рис його характеру – суперечливе сполучення гедонізму та зневаги до матеріального й засадничу недовіру до авторитетів і суспільних норм. Сам Гавел писав про себе як про перевесника «Beatles» і дитину 1960-х років, при цьому щиро зізнаючись у своїй «невиліковній слабкості до всього бунтарського», – тож недаремно, — вважає Кайзер, — одним із його однодумців був Андре Глюксман.

Для комуністичної влади родина Гавелів була втіленням класового ворога: батько Вацлава – будівничий і вільний муляр Вацлав-Марія, – успадкував від свого батька, теж Вацлава, перший та найбільший у Празі торгово-розважальний центр «Луцерна», мати Божена була дочкою письменника, посла, міністра й директора взуттєвих фабрик «Батя» Гуґо Вавречки, а дядько Мілош заснував знамениту кіностудію «Баррандов». На щастя, порівняно з СРСР соціалізм у Чехословаччині був майже веґетаріанським: конфіскувавши всі капітали, підприємства та нерухомість Гавелів та на деякий час ув’язнивши Вацлава-Марію і Мілоша, влада врешті-решт звільнила їх обох і дала родині відносний спокій.

Вацлав і його молодший брат Іван були балуваними дітьми. Кайзер наводить характерний випадок, коли семирічний Вацлав, прийшовши з матір’ю до знайомих, із цікавості повисував у чужому помешканні всі шухляди та повідкривав усі шафи, однак Божена «і бровою не повела». Не дивно, що коли через вісім років Вацлав почав віршувати, саме мати намалювала обкладинки всіх трьох його саморобних поетичних збірок.

З огляду на своє походження з родини «експлуататорів», — нагадує Кайзер, — Вацлав Гавел-молодший не мав шансів здобути вищу гуманітарну освіту, і хоча шість (!) разів успішно здавав вступні іспити, не був зарахований ні до університету, ні до академії. Відтак, він на два роки потрапив на «трудове перевиховання» до інженерно-саперної військової частини. Проте тодішня Чехословацька народна армія виявилася вельми кепським виправним закладом, оскільки саме там Вацлав Гавел разом із приятелем Карелом Бриндою написав і поставив свою першу п’єсу «Життя попереду». Офіцери Головного політичного управління побачили у п’єсі знущання з армії, тож автори були віддані під Великий трибунал – правду кажучи, без серйозних наслідків для обох.

Ще до армії Гавел відбув свій перший допит у Міністерстві Любові, з якого найбільше запам’ятав несподіваний зойк слідчого: «Пишеш лірику чи епіку?». А в червні 1965 року «безпекарі» вже так цікавилися Гавелом, що вдвох приїхали вербувати його просто вдома. Молодий драматург тоді насміявся зі своїх гостей у цивільному, заявивши їм на прощання, що «він дуже радий нашій зустрічі і сприймає її як натхнення для подальшої роботи в його літературній діяльності».

Трударі «органів» поквапилися зарахувати Гавела до катеґорії КА («кандидат на аґента»), однак уже через п’ять місяців збагнули свою помилку, перевели його до катеґорії «ворожа особа» та завели на нього справу оперативної розробки. Біля будинку драматурга чергували «топтуни», інші «фахівці» стежили за ним, перерізали дроти в його автомобілі, переглядали його пошту та прослуховували його телефон і помешкання (Кайзер рясно цитує донесення «стукачів» із Гавелової оперативної справи та документи з його слідчої справи, і ця гідна заздрості нинішня відкритість архівів держбезпеки ЧССР, серед іншого, пояснює, «чому у чехів вийшло»).

На всю тодішню Чехословаччину Гавел був дванадцятим «об’єктом» із мікрофоном у квартирі. І лише через чотири роки, чіпляючи нову люстру, він виявив у стелі своєї вітальні «жучка» завбільшки з коробочку від сірників, а тоді запросив фотографа та свідків-письменників, за актом здав знахідку міліціонерам та опублікував у газеті свою розповідь про цю пригоду.

Празьку весну Гавел зустрів уже відомим драматургом: його п’єси абсурду ставили театри 12 країн, і до 32 років він устиг відвідати з гастролями ФРН, США, Австрію та Францію – цілковито немислима річ для тодішніх, за визначенням Олександра Галича, «київських письменників»! Щоправда, на відміну від них, Гавел зі своїх мандрів ніколи не привозив подорожніх нотаток на кшталт «За синім морем ходить горе // Не для багатих – навпаки»…

Надвечір 20 серпня 1968 року Гавел із дружиною Олґою приїхали в гості до своїх друзів у містечку Ліберці у передгір’ях Судетів, неподалік кордону з Польщею. Серед ночі компанія почула гуркіт заліза та ревіння двигунів – то спускалися з гір танки країн Варшавського договору. Впродовж наступної доби в сутичках із окупантами в Ліберці загинули 9 осіб, а у Празі – 22. Натомість у Києві 1 вересня у школі біля Печерського мосту вчителька розповіла семикласникам про подвиг танкіста: щоби зупинити радянські танки, чеські «контрреволюціонери» вивели на гірську дорогу школярів, але він «не піддався на провокацію» та спрямував свій танк у прірву.
Вранці 21 серпня Гавел долучився до народного спротиву; виступав на телестудії на вершині сусідньої гори Єштед, писав заяви протесту проти вторгнення для Ліберецького радіо, будинок якого місцева будівельна фірма для захисту від радянських танків оточила кільцем із залізобетонних виробів. А наприкінці серпня перший секретар ЦК КПЧ Александер Дубчек повернувся з московського полону та закликав громадян не чинити опору, щоби не допустити подальшого кровопролиття.

Саме тоді в Ліберці започаткувалася тривала полеміка між антикомуністом Вацлавом Гавелом і комуністом Міланом Кундерою (Кайзер наголошує на завжди складних стосунках Гавела з комуністами-реформістами). Майбутній автор «Нестерпної легкості буття» дорікав Гавелові за те, що для нього соціалізм не є ідеалом і що він безпідставно оцінює його за тими самими критеріями, що й будь-який інший суспільний лад, – насамперед, за обсягом свободи.

Власне, правозахисна діяльність Вацлава Гавела розпочалася 17 березня 1976 року, коли міліція заарештувала 22 рок-музикантів, у т. ч. з гуртів «Plastic People of the Universe» та «DG 307» (майже синхронно влада в Києві почала переслідувати рок-групи через їхній «ідейно чужий» репертуар, а надто після того, як одна з них учинила «ідеологічну диверсію», виконавши в актовій залі Політехнічного інституту – страшно сказати! – композицію за Шевченковими «Гайдамаками»). Попри те, що Гавел не був завзятим прихильником рок-музики – Кайзер взагалі вважає його далеким від андеґраунду, – драматург разом із однодумцями надав цій справі великого розголосу у країні та за кордоном, аж до оприлюднення листа протесту від Генріха Бьолля. Тоді незгодні примусили комуністичний режим відступити та обмежитися ув’язненням лише сімох музик на терміни від восьми місяців до півтора року.

Саме участь у спротиві репресіям влади «Абсурдистану» щодо цілковито аполітичних «Пластиків» остаточно перетворила Гавела на дисидента. Згодом він пояснив цей перехід у своєму есеї «Сила безсилих»: «Більшість із проявів життя у правді буде звичайним спротивом маніпуляціям – ти просто випрямляєш спину і живеш більш гідно як особистість».

Остаточне оформлення дисидентського руху в Чехословаччині завершилося ухваленням Декларації «Хартії-77», осердям якої, за зразком англійської Великої Хартії Вольностей 1215 року, став перелік основних громадянських та особистих прав людини. Головним автором тексту був Гавел, перших підписантів назбиралося 242, а речниками «Хартії-77» були обрані філософ Ян Паточка, літературний критик Їржі Гаєк і драматург Вацлав Гавел. Кайзер відтворює складний шлях, яким Декларація була переправлена за кордон, задля публікації її водночас у Західній Німеччині, США, Великій Британії, Франції та Італії 7 січня 1977 року – рівно через місяць після Меморандуму № 1 Української Ґельсінкської Групи. Через 20 років білоруські опозиціонери виступили в Мінську зі своєю «Хартією-97» (14 грудня того ж року до неї приєдналися 11 київських інтелектуалів), а ще через 11 років китайський дисидент Лю Сяобо ініціював у Пекіні «Хартію-2008».

Уже через тиждень після публікації «Хартії-77» Гавел був уперше ув’язнений – на п’ять місяців; у січні 1978 року він відсидів шість тижнів, а у травні 1979-го суд засудив його на чотири з половиною роки позбавлення волі (той суддя невдовзі став міністром юстиції). У в’язниці Гавел вочевидь опинився у статусі «мункла», тобто «людини, призначеної до знищення» – так чехи називали політв’язнів, яких нацисти та комуністи збиралися ув’язнювати до смерті. Усвідомлюючи це, драматург усе-таки відхилив урядову пропозицію еміґрувати та відмовився просити помилування. Він ледь не помер у в’язниці від важкої пневмонії і врешті-решт, завдяки спільним зусиллям дружини Олґи, брата Івана, друзів родини та європейських політиків, був умовно-достроково звільнений.

Однак влада, здається, затялася витворити з Гавела мученика та героя опору і 16 січня 1989 року ув’язнила його вчетверте, цього разу на дев’ять місяців, однак уже через чотири місяця звільнила – Кайзер припускає, що у ЦК КПЧ просто не знали, що з ним робити. Комуністична преса таврувала драматурга як нащадка буржуа та ненависника соціалізму, а сам він почувався тим критичним інтелектуалом, що їх у своєму есеї «Відповідальність інтелектуалів» визначив як представників суспільного сумління.

Звісно, Гавел та його друзі працювали на руйнування соціалізму і відновлення нормального історичного розвитку Чехословаччини. Але влада й тут випередила їх, 17 листопада 1989 року спровокувавши вибух Оксамитової революції безглуздо жорстоким побиттям мирної студентської демонстрації (565 поранених). Тоді комуністичний режим справді почав валитися, отож, як зауважує Кайзер, навіть «офіцери Корпусу національної безпеки думали про завтрашній день». Натомість Гавел щосили намагався запобігти кровопролиттю й тому не гребував переговорами ні з партноменклатурою, ні з радянськими «товаришами» (у Чехословаччині тоді стояв 80-тисячний окупаційний корпус).

Даніел Кайзер завершує цю книгу обранням Вацлава Гавела президентом Чехо-Словаччини, наостанок порівнюючи свого героя з творцем Чехословаччини Томашем Ґаррігом Масариком. Президентство Гавела варто окремої розповіді, яка мала би вмістити, зокрема, безповоротне відсторонення комуністів від влади, люстрацію, реституцію приватної власності, розрив із євразійським світом, усамостійнення Чехії та приєднання її до НАТО та ЄС. Мабуть, у чехів вийшло саме тому, що критична кількість їх щиро сприйняла заклик Вацлава Гавела «хапатися за свободу».

Під час каденції Марека Міхаляка на посаді Уповноваженого з прав дитини в Польщі законодавчо заборонили фізичне насилля як метод виховання дітей. Омбудсмен розповів Тижню про світоглядні зміни у ставленні до малюків, які відбуваються з його співвітчизниками. 16 травня він завітає до Києва у межах спільного проекту Польського Інституту в Києві та Книгарні «Є» «Європейський досвід: Польща».

У. Т.: Ви працюєте з хлопчиками та дівчатками понад 20 років, як за цей час змінилися підходи до виховання, моделі стосунків між батьками й дітьми в Польщі? І чи впливає це на розвиток малюків?

– Останні 20 років для Польщі – це час інтенсивних трансформацій, загальної зміни ставлення до прав людини, включаючи права дитини. Чи змінилися діти? Думаю, що радше їхнє оточення, тобто світ дорослих. Настав час, коли ми дедалі частіше бачимо у дитині людину тут і зараз, а не задатки майбутнього громадянина. Це великий цивілізаційний стрибок в стереотипному мисленні світу дорослих людей. Звісно, такий погляд на дитину змінює її сприйняття та підходи до виховання. Потрібно рахуватися з її почуттями, її правами, поважати її індивідуальність і гідність.

З 1997 року інституція Уповноваженого з прав дитини гарантується відповідним записом у Конституції. У 2000-му польський парламент ухвалив відповідний закон, Сейм підтримав це рішення. 2008-го, а згодом 2009-го Уповноваженому було надано дуже широкі процесуальні та контролюючі повноваження. 20 останніх років – це час дуже інтенсивної емансипації дітей, слід зауважити, з повною повагою прав їхніх батьків. Я переконаний, що це доцільний і корисний для дітей та суспільства загалом напрямок змін. Кожна людина у своїй країні та на світі має відчувати, що є людиною, громадянином, а її права суворо дотримуються. Якщо ж цього не відбувається, є інституція внутрішнього контролю, котра незалежно й неупереджено, але водночас компетентно здійснить відповідні втручання. Діти такого захисту і допомоги  насправді потребують.

У. Т.: Які основні напрями вашої діяльності на посаді Уповноваженого з прав людини?

– У 2008-му, коли я представив своє бачення роботи на цій посаді, то приділив особливу увагу сферам діяльності, пов’язаним із дітьми, зокрема, боротьбі проти насильства над дітьми і необхідності запровадження повної заборони биття дітей (це було досягнуто 2010 року); профілактиці здоров'я та доступу до медичної допомоги; бідності та обсягам дитячої бідності в Польщі; освіті в галузі прав дитини та можливості дітей звернутися до свого омбудсмена. За ці понад три роки, які я обіймаю посаду Уповноваженого, це близько 75 тис. індивідуальних втручань, близько 400 пропозицій системних рішень, участь у понад 500 судових засіданнях, безпосередні зустрічі з близько 100 тис. дітей, також було надано приблизно 400 почесних патронатів, багато тисяч подоланих кілометрів до місць, у яких є діти, які потребують допомоги або де порушуються їхні проблеми.

У. Т.: Наскільки дієвою є телефонна гаряча лінія для дітей у Польщі, чи вдалося за її допомогою запобігти якимось кризовим ситуаціям або покращити дотримання прав дітей?

– Запуск загальнонаціональної безкоштовної для дітей Дитячої гарячої лінії був одним із моїх пріоритетів. Це дуже важливий і серйозний проект. Вважаю його дуже необхідним. Існування цього номера і можливість швидкої консультації й допомоги дає змогу запобігти багатьом дитячим нещастям. Телефон дзвонить практично безупинно. У дітей чимало проблем і думок, яким вони самостійно не можуть дати ради.

У. Т.: Яка ситуація з дотриманням прав дітей у Польщі й у світі?

– Потрібно ще багато зробити на мікро- і макрорівнях. Більшість країн ратифікували Конвенцію про права дитини, однак ситуація дітей у різних країнах вельми відмінна. Є країни, де діти помирають від голоду, беруть участь у збройних конфліктах, працюють понад свої сили. Потрібно пам'ятати про це і протистояти цьому. В Польщі ситуація з дітьми покращується. Польське законодавство стає дедалі більш дружнім до дитини, не суперечить положенням Конвенції про права дитини. 2 травня 2012 року польський уряд погодився зняти застереження до згаданої Конвенції, чого я домагався від перших днів перебування на посаді. Інституція Уповноваженого з прав дитини є найвищим конституційним органом державного контролю, який дає реальну можливість діяти у справах дітей. Звернутися по допомогу до Уповноваженого діти можуть безпосередньо, без участі дорослих, навіть законних опікунів. Ухвалені після цього закони спрямовані на захист інтересів наймолодших громадян. Однак іще є сфери життя, які потрібно змінювати й покращувати. Необхідно запровадити й розвивати діяльність у галузі профілактики здоров'я, тож я запропонував створити систему щорічного обов'язкового обстеження кожної дитини педіатром. Потрібно ініціювати покращення батьківської компетенції у розпізнаванні й адекватному реагуванні на потреби дітей. Доволі проблематичною є ситуація дітей, батьки котрих вирішили розлучитися. Часто забувається той факт, що то дорослі мають право розірвати свій шлюбний зв'язок, але з дітьми розлучень не буває. Діти мають право на любов та контакти з обома батьками.

У. Т.: На Заході вже давно фізичне насильство сприймалося як метод виховання, нині ситуація діаметрально протилежна. Як ставляться до тілесних покарань дітей у Польщі?

– Як я уже зауважував, у Польщі від 1 серпня 2010 року діє абсолютна і повна заборона на побиття дітей. Я її палкий прихильник, і не лише як Уповноважений з прав дитини, а як педагог і батько. Кожна людина має право на життя без жорстокого стосовно неї поводження. Колись ця заборона забезпечить позитивний результат, коли виросте покоління, виховане без насильства. Вимагаючи чогось від дитини, ми взагалі не можемо вдаватися до стусанів. Б’ючи дітей, ми обираємо найпростіший шлях, забуваючи, що це позбавляє нас авторитету, а дитину часто – бажання жити, що в такий спосіб ми виховуємо людину зневірену, яка передаватиме цю зневіру й іншим. Психологи підтверджують, що саме ті, хто зазнав жорстокого поводження, потім застосовують фізичне насилля найбільше. Одного закону замало. Маємо ще повірити в те, що виховання дітей без тілесного покарання – це можливий, хороший і ефективний метод. Після року дії заборони я ініціював дослідження громадської думки, і уявіть собі, що частка людей, які позитивно ставляться до тілесних покарань у Польщі, знизилася на 9%. Утім, вона й досі сягає 69%, але зрештою зменшується.

Це вже певний освітній успіх. Оптимістичним є й те, що більше людей почали цікавитися долею дітей, втручаються у справи сусідів, очевидною є людська чуйність. Дуже важливу роль у цьому відіграють профілактичні громадські кампанії, які запобігають кривдженню дітей. Дуже приємно чути сміливі заяви людей, які говорять: я виховую дитину, не б’ючи її, і пишаюся цим. Однак слід пам'ятати, що ми маємо приділяти дитині більше часу, мусимо з нею більше спілкуватися.

У. Т.: Німецький дитячий психіатр Міхаель Вінтергофф у своїй книжці «Чому наші діти стають тиранами, або загублене дитинство» описує модель партнерських стосунків між батьками і дітьми як хибну, що веде до порушень дитячої психіки та вад розвитку. Як батькам відчути межу між врахуванням потреб і бажань дітей і суворістю й авторитетністю?

– Авторитет батьків має вибудовуватися не за рахунок суворого ставлення до дитини, а любові, поваги та з усвідомленням взаємних потреб. Я не закликаю давати дитині право вирішувати все в її повсякденному житті, а прислухатися до її думки, голосу й бажань. Зрештою, рішення все одно приймає дорослий – той, хто здатний взяти на себе відповідальність, але, зважаючи на потреби дитини. Мудре виховання – це коли даєш малечі у необмеженій кількості вітамін Л, тобто любов, присвячуєш їй час і визначаєш можливі і зрозумілі межі для неї. Я з повною відповідальністю стверджую, що виховання людини у дусі поваги її прав, гідності, суб'єктності може лише пом'якшити можливі проблеми й розлади, а не розвивати й активізувати їх.

У. Т.: Чимало сучасних батьків розгублені і не впевнені у тому, як правильно слід виховувати своїх дітей. Що б ви їм порадили? Чи варто їм виховувати дітей інтуїтивно чи все ж орієнтуватися на якісь методики? Які обрати?

– Слід уміло користуватися пропонованою літературою, адже не всі наявні на ринку пропозиції слушні. Тут потрібне критичне ставлення і здоровий глузд. Я рекомендую Януша Корчака (польського педагога, лікаря, письменника. – Ред.) – мудру людину, яка розуміє потреби дітей. Однак слід усвідомлювати, що немає єдиного конкретного рецепту для виховання дитини. Кожен малюк інакший, має особливий темперамент.

У. Т.: Чи потрібно встановлювати для дітей чіткі правила поведінки, чи варто залучати їх до створення цих правил, щоби надавати їм більшу свободу?

– Ми самі даємо дітям найпершу й найчіткішу відправну точку. Слід бути свідомими того, що діти – уважні спостерігачі нашої поведінки, як офіційної, так і прихованої. Дозволяючи дитині дискутувати, висловлювати свої позиції, бути співтворцем реальності, ми рухаємося в напрямку виховання людини креативної, зацікавленої світом. А якщо ми все нав’язуватимемо, до всього примушуватимемо й очікуватимемо сліпої покори, то нам слід розуміти, що ми нищитимемо в дитині її природність. Наша дитина може бути тоді дуже поступливою чи дуже агресивною, даватиме кривдити себе або ж кривдитиме інших. Від проблем виховання нікуди подітися, їх не перечекаєш у засідку. Їх слід вирішувати й насамперед за допомогою аж ніяк не монологу, а виключно вдаючись до діалогу. Ми, дорослі, любимо промовляти до дітей, давати доручення й вимагати їхнього виконання. Суть діалогу в іншому. Треба спілкуватися, давати змогу висловитися. І дивитись на неї не згори, а прямо в очі. Біля дитини краще бути навприсядки чи на колінах.

У. Т.: В якому віці формується особистість людини і як дорослі мають сприймати дитину, де пролягає межа між направлянням розвитку несформованої особистості і повагою до прав дитини? Чи завжди батьки знають, що краще для дитини і, що найголовніше, чи завжди діти знають, що краще для них?

– На думку психологів, за виховання дитини слід братися за 20 років до її появи на світ. А права дитини як права людини слід шанувати на кожному етапі розвитку особистості. Понад те, права людини із прав дитини й починаються. І ніколи не буває інакше.

У. Т.: У нашій країні дуже дискусійним є питання втручання держави у виховання дитини, якщо батьки не здатні забезпечити його на належному рівні. Наскільки широкими мають бути повноваження держави у цьому питанні?

– Що менше держави в особистому житті її громадян, то краще. Це золотий принцип. Трапляються, однак, ситуації, на які держустанови мають реагувати. Мова про випадки, коли дитину кривдять. Держава має постійно стежити за дотриманням прав кожної людини, і зокрема слабшої та безборонної.

У. Т.: Чи доречно, на вашу думку, обговорювати з дітьми «дорослі» питання і ставитися до дітей, як до дорослих, як це зараз роблять чимало батьків, сприймаючи таку поведінку як прояв поваги до особистості дитини?

– З дітьми можна і треба розмовляти. Не варто оминати важких тем, але їх слід порушувати з винятковою делікатністю, з огляду на вік і можливості дитячого сприймання.

У. Т.: Чи варто дітям відвідувати виставки чи галереї сучасного мистецтва, темою яких є сексуальність (інший приклад – кіно або телебачення)? Часто доводилося ставати свідком відвідин дітьми центрів сучасного мистецтва на Заході, тоді як у нашій країні часто говорять про вікові обмеження.

– Варто оберігати дітей від того, що може їм зашкодити, як у публічному просторі, так і вдома. Я прихильник того, щоб зберігалися вікові обмеження й щоб наслідки для осіб, які розбещують дітей, були неминучими.

У. Т.: Яких помилок у вихованні дітей припускаються батьки нині? Чи відмінні вони від тих, що були 20 років тому?

– Більшість помилок є наслідком браку часу, який батьки та діти присвячують одні одним. Колись люди більше спілкувалися. Зустрічалися щодня принаймні за обіднім столом. Нині, за моїм спостереженням, не в кожному домі є стіл, натомість у кожному – телевізор. А біля нього важко завести розмову. Люди не дивляться прямо в очі одне одному.

Біографічна нота:

Марек Міхаляк – від 2008 року Уповноважений з прав дитини Республіки Польща, у 2011–2012 роках був головою Європейської мережі уповноважених з прав дитини (ENOC), канцлером Міжнародного капітулу Ордену Усмішки, членом Комітету розвитку людини Польської академії наук, спеціальний педагог (соціотерапевтика), батько двох дітей (дев’ятирічної Юлії та чотирирічного Мілоша). 21 рік працював вихователем і терапевтом із дітьми з проблемних родин та їхніми батьками, ініціатор проголошення 2012-го Роком Януша Корчака, а також III факультативного протоколу до Конвенції про права дитини ООН, лауреат численних державних і міжнародних відзнак.

Спілкувалася: Інна Завгородня

Часопис «Український тиждень»

Бо книжка просто складається зі статей, написаних в еміграції впродовж кількох років. Серед них є тематично різні – одні про Нью-Йоркську групу, інші про модернізм в українській літературі, ще інші – про пошуки українською літературою національної ідентичності. І все. Ніякого зв’язку одне з одним. Це як на коробці з тортом: сметана, цукор, лимонна есенція, дріжджі, борошно, яйця. Кому ж спаде на думку шукати зв’язок між інґредієнтами – яєчне борошно, наприклад! Тобто насправді це не заголовок, а перелік інґредієнтів. Зрозуміло?

Тут дуже важливо, щоб було зрозуміло. Бо інакше на Вас, шановний читачу, чекає серйозне розчарування. Це не торт, у якому все намішано. Це, якщо можна так висловитися, дезінтеґрований торт.

І насамперед спробуйте уважно прочитати Зміст. Тоді побачите, що книжка складається з двох частин. Перша з них присвячена історії виникнення й побутування Нью-Йоркської групи, а також поезії Василя Махна. Внутрішній зв’язок між цими частинами є, і Ви його неодмінно помітите, бо авторка не лише не приховує його, а намагається ствердити. А от у другій частині – вже про все інше: і про модернізм, і про фемінізм, і про ідентичність, і про феміно-ідентичність. Від Агатангела Кримського й до наших днів.

Одразу попереджаю, що розгляд творів континентальної української літератури здійснено майже винятково на проблемно-тематичному, описовому рівні. Власне філологічного аналізу – немає. Тому доцільно про цю частину в рецензії забути як про нецікаву (для дослідника) й зосередитися на частині першій – нью-йоркській.

Утім… Дещо й звідти варто процитувати, щоб не допускати голослівних звинувачень. Отже, переходимо до того, що обіцяли в заголовку цієї рецензії.

Ось, наприклад, як легко й наочно вирішуються тут проблеми поєднання (і взаємозалежності – на чому особливо наголошує авторка) двох дискурсів – феміністичного й національно-ідентичного. У такий, наприклад, спосіб: “…Її героїня – Марина, до речі – переконана феміністка, поставлена перед вибором, чи залишитися в Україні, чи виїхати за кордон, таки залишається вдома, хоча навчання в західній країні є доволі спокусливим. Однак гору бере її почуття належности до своєї країни, особливо в період становлення нової державної дійсности” (с.258).

Або ще виразніше: “Тут героїня Олеся, студентка університету, покидає рідний Львів і їде працювати нянею в одну німецьку сім’ю. Сняданко, подібно як Пиркало, не без гумору та іронії змальовує стосунки героїні Олесі з чоловіками різних етнічностей (росіянином, німцем і італійцем), щоб урешті одружити її з українцем у Львові після всіх европейських мандрів. Тут питання національної ідентичности навмисно вплетено в статеві стосунки з чужинцями, начебто письменниця хотіла наголосити, що існує серйозна кореляція між етнічністю і тим, як людина переживає тілесну насолоду”. Шкода, що замість італійця не афро-американець, бо можна було б проблематику роману розширити й до расових ідентичностей.

Узагалі, проблема національної ідентичності проходить через другу половину книжки червоною стрічкою. При тому ця проблема з проблемою гендерної ідентичності пов’язана тією ж стрічкою нерозривно. Бо без одного не буває іншого – в цьому авторка й намагаєтсья нас переконати. І подекуди так заплутує (і проблему, і читача), що доводиться робити над собою відчайдушні зусилля… Ну, і так далі.

“Ось так Таран розкриває і водночас деконструює тенденцію чоловіків трактувати жіноче тіло як об’єкт. Однак це не означає, що вона відкидає можливість діялогу між статями” (260-261). Оце вже конструктивно. Бо мені це читання літературознавства почало затьмарювати світ. А тут, слава Богу, просвіток: все ж таки з нами, чоловіками, ще є про що поговорити! От тільки не зрозумів, кому дякувати: Людмилі Таран чи Марії Ревакович.

Це не вибрані цитати. Це звичайний текст, який так і побудовано – з однієї книжки в другу, не встигнувши пояснити, про що йдеться. При тому авторка впевнена, що все вже сказано. Мені така побудова нагадала розповідь мого друга про одного його знайомого, який дуже сміявся, розповідаючи анекдоти: “От іде єврей – такий (хахаха) типовий єврей, знаєш, ну, з пейсами, в кепочці такій (заливистий регіт оповідача), а назустріч йому йде ще один єврей (гигиги) – теж такий типовий (регіт наростає), і теж із пейсами, в кєпочці (регіт уже неймовірний, потім раптово уривається)… Або ось іще один анекдот…”

Втім, повторюю, від цієї другої половини книжки нічого особливого й не очікувалося. Тут неозброєним оком видно, що для обсягу необхідно було скласти під обкладинку все (або майже все) написане.

А от перша половина – історія Нью-Йоркської групи не могла не зацікавити. Адже монографії про це яскраве поетичне явище українське літературознавство досі не запропонувало. А тут вочевидь присутнє цілеспрямоване заглиблення дослідниці, яка впродовж кількох років пише на одну тему, отже, знає творчість нью-йоркських українських поетів, любить її, має що сказати читачам.

І заради справедливості слід визнати, що в першій частині книжки є чимало цінного. Наприклад, аналіз тем вигнання, сексуальності, іспанських мотивів. Хоча з останніми й не все так добре, як хотілося б. Та й історичні нариси про створення групи, дискусію з представниками старшого покоління діаспорних українських письменників – усе це читати цікаво.

Але загального портрету групи Ви, читачу, тут так і не знайдете. Можливо, через те, що в книжці немає портретів членів групи. Щоправда, є аж дві статті про творчість Патриції Килини, але портретних розділів – ні про Тарнавського, ні про Бойчука, ні про Рубчака, ні про Віру Вовк… Як наслідок – знову ж таки перетікання думки від однієї постаті до другої, а далі до п’ятої. А зважаючи на таку кількість і якість зібраного матеріалу з теми, можна було б подбати про композицію його подання. А була б композиція, то й думка рухалася б стрункіше й доречніше. Можливо, це позбавило б текст і багатьох неузгоджень та провалів, яких і в першій частині книжки більше, ніж вона може витримати без шкоди для читача.

Скажімо, за відсутності бодай невеличких літературних портретів головних дійових осіб Нью-Йоркської групи, дивно виглядає наявність аж двох статей, присвячених творчості Патриції Килини. Перша з них дуже описово розповідає про англомовну лесбійську прозу Патриції Воррен, друга – про українську поезію Патриції Килини. Так сталося, що цілком неукраїнська американська жінка, вийшовши заміж за Юрія Тарнавського, вивчила українську мову й нею почала писати вірші, стала одним із членів Нью-Йоркської групи. Але після розлучення з українським поетом, подалася в англомовну прозу. На особливий успіх в американській літературі не спромоглася, але кілька романів усе ж вийшло друком.

Звісно, українською вони не перекладені. Тобто велику статтю присвячено книжкам, зацікавлення в яких є хіба що в самої Марії Ревакович. А вже після цього – пізнього – етапу творчого життя Воррен іде стаття про її ранній і справді неабиякий літературний успіх. Та й до Нью-Йоркської групи проза Воррен не має жодного стосунку. Чому не змінити черговість? Втім, можливо, авторка мала рацію. Бо 10-й розділ (про прозу) наганяє таку нудьгу, що якби він завершував історію письменниці, це була б іще печальніша повість, ніж та, про яку Шекспір писав, що сумніше вже не буває.

Композиція – страшна сила! Не надаси їй належної уваги, вона жорстоко помститься. Відсутність незацікавленого упорядника відчутна постійно. Як от повтори. Так розділи (нариси, статті?) 2 і 3 – тавтологічні принаймні за тематикою. Але є й суто фактичні й концептуальні повторення. Українською мовою це називається “товкти воду в ступі”.

І знову хочеться цитувати й цитувати.“І хоч Франція в ті часи експортувала філософію – екистенціялізм, то не Париж, а Нью-Йорк став новим мистецьким центром світу” (с.20). Авторка ніяк не доводить і навіть не ілюструє цього твердження, чим, безперечно, “опускає” читача: той змушений відчувати власне невігластво. Адже досі, на відміну від американців, які переконані, що й Ісус Христос говорив англійською, читач наївно вважав, що таким центром у другій половині ХХ століття все ж лишався Париж.

“Можна майже дійти висновку, що розпад ядра групи відбувся вздовж чоловічо-жіночого спектра” (с. 25). З антропологічної точки зору цей спектр іще якось можна якщо не прийняти, то принаймні зрозуміти: дуже чоловік – просто чоловік – ледь-ледь чоловік – невиразна жінка – просто жінка – дуже виразна жінка. А от уже з погляду геометрії, розпад уздовж цього спектру (до речі, саме так слід писати це слово в родовому відмінку, якщо, звичайно, це не суперечить діаспорним правописним нормам) – це щось загадкове. Ну, а зіставлення з фізикою тут варто сприймати як щось зовсім уже умовне, бо розпад ядра насправді дуже відрізняється від ситуації, коли семеро людей поступово вирішили більше не бути однією групою.

“На відміну від Шереха, Ігор Костецький охоче нав’язував контакт і співпрацю з Ньо-Йоркською групою. Це було легше бодай тому, що він сам був творчо активним…”  (с. 39) Бідний Юрій Володимирович! Знав би він, що за кілька років після смерті його буде категоризовано як особистість творчо пасивну!

“Андієвська не єдина в Нью-Йоркській групі, хто бавився з ігровим та його прихованими смислами” (с. 89). Попри всю еротичність фрази, в якій нібито все зрозуміло, цей таємничий “ігровий”, наділений прихованими смислами, бентежить фантазію.

“Наскільки мені відомо, жоден український поет чи група поетів так послідовно та цілеспрямовано не використовували іспанську тематику” (с. 110). Дуже важлива суб’єктивізація твердження: “Наскільки мені відомо”. Іспанська тема в українській поезії впродовж ХХ століття присутня так потужно й послідовно, що просто дивно: як таке може бути невідоме дослідниці української літератури.

“Мені здається, що хоча ці поети залишалися територіяльно на периферії, зате в естетичному аспекті для розвитку української літератури 1960-х років вони відіграли роль центру”. Дуже спірний висновок, що не є результатом аналізу. Зрозуміло, що Нью-Йоркську групу ми (і не лише М.Ревакович) шануємо. І значення її в історії української літератури, як здавалося, важко переоцінити. Виявилося – неважко. Треба просто написати, що саме вона була центром української літератури в 60-ті роки ХХ століття — й усе.

“Я доводжу, що Винниченко, попри гадану прихильність до жіночого питання (яке загалом посідало чільну позицію в українському ранньому модернізмі), наділяючи жіночих персонажів свободою в сексуальному виборі, у сфері логосу, тобто в сфері інтелектуального та раціонального, залишає перевагу за чоловічою статтю” (с. 11). Це “залишення переваги” мимохіть наводить на думку про гомосексуальність Винниченка. Чи, може, тут про інше?

До славнозвісної гомосексуальності в Ревакович узагалі якесь химерне ставлення, як і до лесбіянства. Взагалі у неї якось так виходить, що сексуальні девіації – основа модерністського світогляду. Як не може бути модернізму без одностатевого кохання, так і гомосексуальність немислима без модернізму. Через приховану педерастію головного героя дослідниця доводить модернізм Агатангела Кримського, з Патрицією Воррен (Килиною) тут у неї й сумнівів не виникає…

“Приязнь між Кобилянською і Лесею Українкою також набула зовсім іншого відтінку завдяки новим інтерпретаціям їхнього листування, які здійснили Соломія Павличко і Тамара Гундорова” (с. 220). Цей мотив неодноразово підкреслено в збірці М.Ревакович як символ феміністичного поступу й гендерного підрівняння. Мовляв, от і у нас є лесбійський дискурс у літературі – і давно. Але радянське літературознавство його злочинно не помічало, тож існувала гендерна нерівність, панувала патріархальна ідеологія. А тепер ми з нею успішно боремося шляхом постійного згадування такого епохального для літератури факту, як кохання між двома видатними українскими письменницями.Тож і з модернізмом у нас усе гаразд – він є, і цього факту тепер ніхто не спростує. Шкода тільки, що дослідниця не пішла глибше – в історію. Вона могла б дійти до могутніших висновків, і першою модерністкою в світовій літературі визнати Сапфо. А амазонки! Вони ж жили, кажуть, на території України! Ось де наше коріння вкорінилося! Одне слово, трохи недопрацьовано.

Та що там історія. Тут і теоретичні знахідки! “Топос місцезнаходження… особливо поширився серед західноукраїнських письменників” (с.302). Поширення топосу – це круто. Це, певна річ, нове слово в теорії літератури. А як втерла носа Жаданові та Ушкалову! Куди їм до Єшкілєва з Дерешем! У них “топос місцезнаходження” як був вузеньким, так і не розширився. Чи, може, тут знову про щось інше?

До речі, я справді не виключаю такої можливості. Приблизність мови, непевне вживання літературознавчих термінів, ризиковане експериментування з правописом – усе це часто шкодить авторці. От, скажімо, “мітологія”. Слово написане за правописом, прийнятим у діаспорі. Але ж книжка вийшла в Україні. Безперечно, не можна не зважати на те, що є видавництва (“Критика”, наприклад), які вважають сучасний правопис неправильним, а правопис 20-х років минулого століття – правильним, тож уперто тримаються деяких правил саме того, сторічної давнини зведення правил письма. ОК. Але тоді було б логічно дотримуватися всіх правил правопису, який самі для себе обрали, не зважаючи на читача, який виріс і навчився за сучасними правилами, декретованими в цій державі. Ні,  тут вживаються тільки деякі – “и” в закінченні родового відмінку (справедливости, незалежности тощо), згадана “мітологія”, “я” замість “а” (діяспора, соціялістичний тощо) та “є” замість “е” в деяких іншомовних словах, (проєкт) і… все. Ні кляси, ні лямпи, ні Еспанії. Зате – “европейський”. Звідки така вибірковість? Чому вже не перейти на той правопис? Думаю, тут є дві причини. По-перше, його ніхто до ладу не знає. По-друге, там виникають колізії. Спробуй-но уникнути звуку “ф” у назві рідної науки! Мимоволі нарвешся на анатомічний чи мілітарний присмак. Бо це тобі не “мітологія”, яку сучасний читач упізнає попри калічену літерацію. А “тілологія”? Чи, може, ліпше “тилологія”?

Тому краще писати так, як звикли читати люди середньої освіти в діаспорі (вибачте, діяспорі). Ухваливши для себе таке рішення, можна почуватися вільніше – і патріотом виглядаєш, і переживеш незабутнє звільнення, незалежність від чинних в Україні правил письма. Хочеться, наприклад, написати не “кав’ярня”, а “каварня”, не “митець”, а “мистець” – будь ласка. Це навіть круто!

От тільки це нагадує СТБ – такий телеканал, у якому новини йдуть нібито в правописі 20-х років минулого століття, а все інше – нібито сучасною українською мовою. Обидва типи мовлення – дуже далекі від справжніх правописів – як того, так і цього.

І все ж одну з основних ідей книжки мовні негаразди затьмарити не змогли. Відважна невимушеність, із якою М.Ревакович пише про себе в третій особі й зараховує себе до Нью-Йоркської групи, створює враження чогось постмодерного, коли автор із суб’єкта свідомості раптом перетворюється на об’єкт, при тому все ж залишаючись суб’єктом. Той факт, що за віком вона годиться семи членам групи (власне, тій спільноті, яку й прийнято називати “Нью-Йоркська група”) в дуже пізню дитину, її не бентежить. Це так, як критики часом вдаються до написання віршів. Пієтет перед поезією такий дужий, що прагнеться бути до неї причетним ще й інституційно.

Але ж треба, щоб помітили, отут і є ця своєрідна піарна сторінка в фейсбуці – критика. “Предтечею поновного відновлення діяльности групи можна вважати 1983 рік”, – пише Марія Ревакович-критик (с.63). Взагалі-то не можна вважати рік предтечею. Хіба що називатимемо десятиліття пророком, а неділю – сином Божим. Втім, тут ідеться про мову. Якщо ж говорити про символічний контекст, тоді все гаразд, бо після наведеної фрази про “поновне відновлення” (!) авторка перелічує публікації, що вийшли цього й наступних років, і завершує абзац тріумфальним: “А на сторінках “Сучасности” поетично дебютує Марія Ревакович” (c. 63). Є якась магія в цій архітектоніці, якщо зіставити перше й останнє слово абзацу!

Тут навіть останній розділ першої частини книжки має важливе значення. Адже Нью-Йоркська група образу Нью-Йорка не створила? Не створила. Отож бо, пише Ревакович. А Махно створив. Він, звісно, значно молодший. Він, звісно, приїхав до Америки вже після того, як відбувся “розпад ядра вздовж спектра”. Ну, то й що? Ми, молоді!..

І виникає перелік, ряд, послідовний ланцюжок прізвищ, у якому неважко знайти місце й своєму скромному імені. А далі вже можна й виразніше: “На відміну від старших колег, їхні твори радше органічно, ніж програмово, набувають універсального звучання” (с.70). За стилем це як у шкільній задачці: від чотирьох кілограмів картоплі відняти два кілограми яблук, скільки залишиться мандаринів? Ну, а якщо у шановного читача виникне запитання, про кого ж ця сентенція, в кого це “універсальне звучання”, то можете не сумніватися. Про себе талановиту, про себе, продовжувачку й правонаступницю! Не про себе одну, а про себе в переліку, в ряду з іншими. Але ж…

Виникає запитання: а може, нічого такого тут немає? Може, у них там в Америці – це нормально? Може, вони, американці,  не вбачають у цьому ніякого “морального релятивізму в етичній сфері” (с.107)?..

Був у нас у Києво-Могилянській Академії колись американський викладач, українець за походженням, але вже давно – там. Коли я його зустрічав в Америці, він вражав блиском – вишуканий і маловдягуваний костюм, метелик навіть у будні, капелюх неймовірної форми, лискуча шкіра черевиків… Коли ж професор приїхав до Києва, щось змінилося: він ходив у непрасованих штанцях місцевого виробництва, несвіжій гегемонській кепочці й черевиках з виразними дірками. Зрозуміло, що, остерігаючись криміналітету, професор косив під аборигена. І не помічав, як із нього насміхаються студенти й колеги-викладачі. Він був переконаний, що тут так можна. Тут можна те, чого не можна там.

Чому я про нього згадав у зв’язку з книжкою Марії Ревакович? Бог його знає.

Джерело: http://litakcent.com/2012/05/03/cytaty-z-non-graty/

Нова книжка Сергія Жадана – нарешті з новими віршами. Мабуть, саме таке визначення є найточнішим: надто вже багато останнім часом виходило в нього різноманітних книжок вибраного, перевибраного та відібраного. Ще одна новація книжки «Вогнепальні й ножові» полягає в тому, що вона вийшла у видавництві «Клуб Сімейного Дозвілля», а не у «Фоліо», де досі С.Жадан видавав майже всю поезію. Ну, й можна відзначити не зовсім традиційне оформлення збірки: замість звичного обігрування поп-культурних образів-штампів тут бачимо оригінальну графіку дніпропетровських художниць сестер Аліни та Карини Гаєвих, переважно портрети, — то з наївно-монументально виконаними уркаганами (як на обкладинці), то з експресіоністично розмитими й покресленими затуманеними постатями. Оформлення якісне, хоча наскільки чітко воно корелює з текстами – ще питання.

Книжка складається з п’яти розділів. У першому – «Опій» – зібрано вірші умовно кримінальної тематики. Другий – «Апостоли» – містить тексти з історіями революційними і метафізично забарвленими. Третій – «Фляга» – з домінуванням любові та води. Четвертий – «Камені» – насправді розлога поема міської ідентичності, пафосу замозахисту міста, вірогідно, інспірована подіями в Харкові 2010 року навколо винищення частини Лісопарку. П’ятий – «Коментарі» – щось середнє між есеєм і ліричною прозою.

«Вогнепальні й ножові» – привід до роздумів про поетичні самоповтори. У збірці багато віршів, котрі ніби нові, проте дуже нагадують попередні своєю образністю, структурою, риторичною манерою. Щось таке нескінченне, що переливається з одного тексту в інший і далі –
«…Просторчений паспорт без фотографії.
Іранські візи, мальтійські хрести.
І небо рухалось звідкись з Аравії
через затоку на блок-пости…»

Та сама суміш кримінальних і релігійних мотивів, деконструйована бізнесова й політична лексика, світлі й обережні слова про любов. Не кажучи вже про невіршовані «Коментарі», ніби щойно вийняті з жаданових есеїв на сайті «ТСН», добірки «Блок НАТО» чи чогось подібного.

Отож, першим враженням легко може виявитися легке розчарування – мовляв, усе це вже було. Підсилюють його й не дуже збалансовані публіцистичні мотиви у «Каменях», котрі, як свідчить примітка, написані для проекту «Вулиця ігор – ігри на вулицях. Діалог про перспективи мистецької та соціальної реконструкції». Ця поема, загалом, явно не належить до вдаліших творів Сергія Жадана.

Самоповтор чи стилістична стабільність? Відповідь може бути різною для різних текстів «Вогнепальних і ножових». Насправді, збірка містить чимало гарних віршів із фірмово оригінальними образами, вдалою сюжетною побудовою, міцними формулюваннями, почуттям гумору і чутливістю, — тобто, всім тим, за що варто любити і за що люблять Сергія Жадана українські читачі. Але, на відміну від багатьох інших його книжок, де тексти відразу «чіпляють», нинішня збірка в найкращих своїх проявах неодмінно потребує вчитування, вдумування, розуміння і відчуття, свідомого увімкнення уваги. «Вогнепальні й ножові» – взагалі вельми інтровертна книжка (саме цей момент, мабуть, і найкраще єднає текст Жадана з колоритом оформлення Гаєвих). Лише увага і перечитування дозволять вам належно оцінити її родзинки:
(…)О, я вже про все подбав.
Я поселюся в найнебезпечнішому з притулків.
Я заведу знайомства з найганебнішою поганню міста,
з найвідомішими скандалістами та співаками.
Я торгуватиму взуттям і натхненням,
втративши голову, загубивши сум.
Я роздягатиму найнедовірливіших жінок у місті.
Спрага і мої втомлені пальці
робитимуть їх невиліковно легкими.

Перепаливши серце, як паровозне вугілля,
битимусь і перемагатиму, щоби, коли надійде час,
забратися куди подалі,
всім віддячивши і всіх обдуривши.
Прямо-таки усіх?
І навіть мене?

І навіть тебе, смерте,
і навіть тебе.

Таке враження, що найкращі тексти «Вогнепальних і ножових» написані верлібром. Це може бути ознакою того, що переважно силаботонічний період останніх кількох років у Жадана поступово завершується, але може бути й лише збігом обставин (зрештою, внутрішній розвиток поета зовсім необов’язково мусить узгоджуватися із зовнішніми спостереженнями; так само, як і з зовнішніми очікуваннями, наприклад, запитом частини читачів на «нового Жадана»). Більш незаперечною тенденцією є посилення соціально-заангажованих мотивів.

І оптимістична новина, якою приємно й завершувати цей відгук. Нова книжка Сергія Жадана вийшла накладом десять тисяч примірників.

Джерело:  "http://litakcent.com/2012/04/23/vohnepalnyj-i-nozhovyj-zhadan-kryminal-relihija-ljubov-socialka/" ЛітАкцент 

Гіперканонізація
Однак, попри існування культу Сковороди, наша держава-Ненька за двадцятиліття свого існування так і не спромоглася профінансувати укладення, редагування, коментування і видання повного зібрання творів філософа. За радянських часів такі речі робилися, а за часів незалежності – зась. Правда, ж виділяються гроші (та й немалі) на видання «потрібних» видань, у тім числі й сучасних нібито класиків.

Правда, є ще українська діаспора в США, Канаді, інших країнах Заходу. Ось завдяки фінансам канадських українців і з’явилася повна академічна збірка творів Сковороди (сталося це аж на двадцятому році нашої незалежності). Скажете: ненормальна ситуація. Але чи багато в нашій теперішній Неньці є нормального?

Отже, кілька слів про цю академічну збірку. За те, що вона побачила світ, слід подякувати Леоніду Ушкалову, який був керівником проекту, його синові Олександру, на плечі якого лягла марудна технічна робота, а також Олегу Марченку, який підготував примітки й коментарі, Марії Кашубі та Любові Пащиній, які опрацьовували латинські й грецькі тексти філософа. Нація, котра себе хоч трохи поважає, повинна мати повні видання творів своїх класиків. У певному сенсі – це індикатор національної зрілості.

Шкода, звісно, що збірка вийшла «смішним» накладом – 500 примірників. Та це претензії не до укладачів. І не до «діаспорян», які профінансували проект. А до наших чиновників від культури, які не розуміють значущості цієї праці. Можна було хоча б замовити книгу для бібліотек. Однак тішить те, що робота є доступною в Інтернеті й усі охочі можуть із нею працювати.

Григорій Сковорода. Повна академічна збірка творів / За редакцією проф. Леоніда Ушкалова. – Харків: Майдан, 2010

Збірка, без сумніву, сприятиме збереженню культу Сковороди. Правда, виникає чимало питань щодо «змістовного наповнення» цього культу. Дозволю собі звернутися до об’ємної статті Л.Ушкалова «Григорій Сковорода», яка є своєрідною передмовою до збірки. Здавалося, доктору філологічних наук, яким є її автор, годилося б закцентувати увагу на аспектах філологічних. Однак бачимо інше. Переважно увага концентрується на моментах філософських. Правда, серед українських філологів останнім часом стала модною філософія, точніше використання філософських термінів та концептів. Власне, поганого тут нічого немає – аби робилося це коректно і зі знанням справи. На жаль, останнього часто якраз і бракує.

Можна закрити очі на окремі «філософські вільності» в зазначеній статті – наприклад, коли Філон Олександрійський трактується як філософ-неоплатонік, або коли автор використовує такий термін, як філософсько-богословські ідеї Сковороди. За часів «мандрівного філософа» і в європейських університетах, і в Києво-Могилянській академії, де навчався Сковорода, чітко розрізнялися філософія й теологія. Зрештою, Сковорода не мав богословської освіти, оскільки так і не закінчив академічний курс теології. Тому вести мову про його богословські погляди годилося б обережно.

Вражає заключний акорд, чи то висновки, зроблені в статті Л.Ушкалова: «На сьогодні світ сприймає Сковороду як одного з найглибших новочасних поетів-містиків, фундатора української «філософії серця», мислителя, що вторував питомо східнослов’янську стежину осягнення реальності, або навіть як найбільшого після перших отців Церкви християнського філософа». Тут що не твердження, то запитання. Про який можна говорити 10-ї, дуже популярної пісні «Саду божественних пісень» («Всякому городу нрав і права») глибинний містицизм? Чи, приміром, 12-ї («Не пойду в город богатий»)? Чи 13-ї («Ах поля!)? Звісно, є в «Саду» й пісні містичного характеру. Але це, радше, популярний виклад ідей християнського неоплатонізму – і тільки. Або в чому полягало «фундування» Сковородою «філософії серця»? У тому, що він іноді згадував у своїх творах про серце чи сердечність. Але така «філософія» була задовго до Сковороди – ще з біблійних часів! Чи що таке «питомо східнослов’янська стежина осягнення реальності»? І, зрештою, чого вартує твердження про Сковороду як «найбільшого після перших отців Церкви християнського філософа». Невже перед ним не було західноєвропейської схоластики із Томою Аквінським, Дунсом Скотом, Уїльямом Оккамом?.. А була ж іще неосхоластика, яка культивувалася в стінах Києво-Могилянки. Та й в Україні поле християнського філософування небідним було – Василь Суразький, Кирило Транквіліон-Ставровецький, богослови Могилянського кола, Інокентій Гізель, Лазар Баранович, Адам Зернікау (Чернігівський), Стефан Яворський, Феофан Прокопович… Можна було б назвати ще не одне ім’я. Як християнські філософи вони не поступалися Сковороді, а то й перевершували його.

Але ж так хочеться зробити зі Сковороди унікальну фігуру.

Деканонізація?
Правда, поряд із гіперканонізацією Сковороди ми маємо і його деканонізацію. Кажу про роман В.Єшкілєва «Усі кути Трикутника», на який з’явилася вельми критична рецензія П.Білоуса на сайті «ЛітАкцент». Рецензент вважає, що в романі практично немає Сковороди, а є така собі постмодерністська гра, у якій фігурують сумнівні речі – масонство, гомосексуальність і т.п. Тобто роман компрометує Сковороду, деканонізує його. Частково можу погодитися з шановним рецензентом: Сковороди у романі зовсім небагато, більше авторського «Я».

Володимир Єшкілєв. Усі кути Трикутника: Апокриф мандрів Григорія Сковороди. – К.: ВЦ «Академія», 2012

Єшкілєв творить «свого Сковороду». Зрештою, має на те право. Бо ж хіба він перший чи останній це робить? Щоправда, творіння це химерне. Автор пише такий собі «апокриф мандрів», використовуючи «білу пляму» в біографії Сковороди – його роботу в т.зв. Токайській комісії Федора Вишневського.

Про цю роботу знаємо лише (!) з біографії Сковороди, написаної його учнем Михайлом Ковалинським. Там сказано таке: «Від двора відправлений був до Угорщини в Токайські сади генерал-майор Вишневський, який для греко-російської церкви, що знаходилася там, хотів мати церковників, які здатні до служби і співів. Сковорода, відомий знанням музики, голосом, бажанням бути в чужих краях, розумінням деяких мов, був позитивно представлений Вишневському і взятий ним під опіку.

Подорожуючи з цим генералом, мав він можливість з дозволу та при допомозі його поїхати з Угорщини до Відня, Офена, Презбурга та до інших навколишніх міст, де, виявляючи допитливість, намагався знайомитися передусім з людьми вченими…»

Ця коротенька нотатка в літературі, у тім числі науковій, обросла численними домислами й міфами. Ніби це була «освітня мандрівка» майбутнього філософа, ніби він побував у Галлє, де познайомився з німецькими містиками і т.п. Хоча у Ковалинського чітко означена географія Сковородинських мандрів – Угорщина, Відень, Буда й Братислава (Офен і Презбург, – то, відповідно, німецькі назви цих міст). Там також дається зрозуміти, що це не були освітні мандри, хоча Сковорода знайомився з ученими людьми. До речі, після закордону майбутній філософ повернувся навчатися до Києво-Могилянської академії. Після справжніх освітніх мандрівок Європою ніхто такого не робив.

Оскільки вчені мужі дозволяють собі вольності зі Сковородинськими мандрами, то чому має церемонитись письменник Єшкілєв. Ось він і закидає бідного філософа до Львова, веде дорогами держави Габсбургів аж до Трієста, посилає у Венецію, Опілля… А в дорозі, як і годиться, Сковорода зустрічає мандрівних акторів, повій, збоченців, масонів, шпигунів. Та й сам Сковорода трохи шпигун, трохи масон, а ще в ньому живе біс нетрадиційної сексуальної орієнтації. До речі, про шпигунство. Токайська комісія Вишневського займалася не лише заготівлею вин для російського імператорського столу, а й збиранням інформації, тобто шпигувала.

Шукати в романі Єшкілєва якихось реалій біографії Сковороди не варто. Письменнику, очевидно, важливо було передати Сковородинський дух – принаймні так, як він його зрозумів. Філософ у творі постає не як віртуальний содоміт, шпигун чи масон (хоча всього цього трохи в творі є). Він постає як адепт ісихазму. Інакше кажучи – як правильний православний містик. У романі навіть ісихастські практики описуються.

Більше того – містична справа Сковороди живе й перемагає. У творі відбувається своєрідна «інкарнація» мандрівного філософа, дух якого вселяється в нашого сучасника, сковородинознавця Павла Вигилярного. Саме ця «інкарнація» і є своєрідним гепі ендом твору.

Одне слово, здавалося, твір починається із деканонізації Сковороди, а закінчується канонізацією – не згірш, як в Ушкалова. І тут, і там Сковорода – великий містик. І, звісно, наша гордість.

Деструктив і конструктив
Насправді, Сковороду десь так літ сто п’ятдесят тому деканонізував… І хто б ви думали? Тарас Григорович Шевченко, назвавши твори мандрівного філософа безтолковими, а їхнього автора ідіотом. Не вірите? Почитайте уважно повість «Близнюки».

Скажете: Шевченко був неправий, не розбирався у питаннях філософських. Якби то! Знав він і античну філософію, і просвітницьку, і польський месіанізм, і гегельянців читав. А твори Сковороди ще у роки молодії переписував. Тому до цієї характеристики варто прислухатися.

Так, вона різка, навіть дуже. Але не безпідставна.

Шевченко розумів деструктивність Сковородинівської філософії. Адже у час Просвітництва апелювати до християнського неоплатонізму, як це робив Сковорода, означало збиватися на манівці, іти в нікуди, сиріч «втікати від світу». Однак не буду зараз займатися розбором філософії Сковороди. Це окрема тема, що потребує серйозної розмови.

Зазначу лише таке. Про Сковороду українцям створили гарний міф. Переконали їх в тому, що це їхній «найбільший» і чи не єдиний філософ. Хто і для чого це зробив – теж окрема розмова. Головне, що міф продовжує активно культивуватися.

Просто треба зрозуміти: Сковорода, попри свою оригінальність, далеко не найкращий і не «найбільший» філософ, якого породила земля українська. Були великі і до, і після нього. Просто через своє лінивство ми не хочемо знати про них. Що, приміром, знаємо про філософські розділи знаменитого «Треносу» Мелетія Смотрицького? А чи багато нам відомо про філософську думку в Києво-Могилянці або в Чернігівському Атенеї? І чи багато знають, що в Сковороди були сучасники, вихідці з України, котрі прославилися як філософи в різних народів. Це Гуго Коллонтай, один із найвидатніших представників польського Просвітництва, Василь Довгович, греко-католицький священик із Закарпаття, котрий став, завдячуючи своїм філософським творам, членом-кореспондентом Угорської академії наук (до речі, Довгович був відомий і як чудовий поет), Аккірмані – один з найвидатніших філософів мусульманського світу у посткласичний період. Звісно, можна закинути цим мислителям, що вони представляли чужі культури. Але ж і Сковорода значною мірою представляв російську імперську культуру.

Отож, може, пора перестати зациклюватися на культі Сковороди, а спробувати «розкрити очі» й побачити те, що до сьогодні погано бачилося або не бачилося взагалі?

Джерело: <a href="http://litakcent.com/2012/04/02/pro-korysti-ta-nekorysnist-spysuvannja-skovorody/">ЛітАкцент</a>

«Минуть роки – і жменька нас проводжатиме останніх… І молодші наші колеги, випадково проходячи повз той гурт, ковзнуть по ньому співчутливим оком і, можливо, теж відчують (хай і не глибоко) провину за те, що так і не вчиталися, що там нашкрябали оті гуцали, дрозди, андріяшики. І крижина шістдесятництва відпливе слідом за попередніми.

А ми ж такі всі різні! І кожен – Світ».

«Сучасність виблювала, навіть не розжувавши, всю літературу радянської доби (разом із шістдесятниками), і боюсь, що вже ніхто і ніколи не нахилиться над тими покладами».

Може, трохи несподівано починати рецензію з цих цитат. Тим паче, коли йдеться про книжку з такою життєствердною назвою, – «Homo feriens», або ж «Людина, яка святкує». Та, коли чесно, ці два уривки здаються аж ніяк не менш важливим ключем до мемуарної повісті Ірини Жиленко, аніж ті численні фрагменти з різних розділів, де авторка береться аргументувати назву своєї книжки, вкотре тлумачить читачеві, що і як вона «святкує» і, головне, чому схильна сприймати власне життя як свято.

Але «Homo feriens» таки не про святкування. Точніше, не лише про нього. Зрештою, це і не докладна та послідовна автобіографія Ірини Жиленко, як можна було би сподіватися від тексту на майже вісімсот сторінок. А насамперед – це книжка про покоління, з якого вийшла авторка (хоч і була трохи молодшою за своє оточення), і про всю ту епоху, аж надто переобтяжену нині і позитивними, і негативними міфами. Епоху, що з кожним роком стає фактом щораз дальшого минулого. Й не тільки літературного.

Отож «Homo feriens» – про шістдесятників: як їх бачила Ірина Жиленко ще наприкінці 1950-х – початку 1960-х, коли все тільки починалося, а самого поняття «шістдесятник» іще, по суті, й не існувало, і як разом із нею вони змінювалися упродовж десятиліть, – аж до літа 2007-го, коли було поставлено крапку вже в останньому розділі.

«Homo feriens» важко назвати літературною новинкою, адже частини спогадів із 1997 року поступово з’являлися друком у журналі «Сучасність». Компонуючи книжку, авторка свідомо не дотримувалася хронологічної послідовності у відтворенні подій, надавши перевагу вільним переходам між різними періодами власного минулого й «сучасного». Та, скомпоновані в суцільний текст, частини вибудовуються в цілісну фабулу, а сама книжка врешті-решт виявляється однією з наймасштабніших нині приватних версій українського шістдесятництва.

Про «своє» шістдесятництво в тій чи тій формі вже писали Іван Дзюба, Михайлина Коцюбинська, Василь Овсієнко, Євген Сверстюк, Роман Корогодський, Богдан Горинь, Світлана Кириченко (цей перелік, зрештою, може бути значно довшим). Ірина Жиленко пише з власної перспективи, апелюючи до історії свого життя, та все ж не раз відходить «у тінь», аби розповісти про когось зі свого найближчого або й трохи дальшого оточення.

Вона чимало цитує в своїй книжці зі щоденникових записів, які систематично вела впродовж більш ніж півстоліття (і веде далі), перемежовуючи тодішні спостереження з пізнішими рефлексіями, а часом по кілька разів повертаючись до важливих для себе моментів.

І саме ці щоденникові фрагменти (про епістолярій ще згадаю окремо) надають її спогадам і додаткової документальної цінності. Адже, хоч інколи й дуже суб’єктивні (як, власне, і належить приватним записам), вони часто були безпосередньою реакцією на поточні події та вчинки людей, пам’ять про які інакше неминуче загубилася б у часі.

Читачеві ж вони дають також нагоду подивитися на тогочасний світ ніби зсередини, очима безпосереднього учасника тих процесів, а крім того, побачити в «живій» дії тих, кого нині, через п’ятдесят років, можна назвати творцями шістдесятницького дискурсу.

І побачити часто в «неканонічних» – і, певно, саме тому таких симпатичних – деталях. Скажімо, там, де Ірина Жиленко пише про «безалаберного і аж мовби авантюрного в побуті» молодого Івана Дзюбу, який через забудькуватість не раз потрапляв додому не через вхідні двері, а вилазив на балкон другого поверху «по аварійному карнизу». І це той самий Дзюба, в якого «був закоханий весь інтелігентський Київ» і чиїм гострим виступам не могли завадити навіть Корнійчук зі Збанацьким. Або ж про «скромного», «у великих окулярах і сіренькому дешевенькому костюмі», а також зі шкарпетками, що «сповзають на черевики», Івана Драча, чий «Ніж у сонці» змусив її плакати й називати автора генієм. Про «вредного» Валерія Шевчука, який умів довести до сліз образливою критикою або просто нечуйністю, але писав довгі й мудрі листи. І про «домостроївця» Євгена Гуцала, який дорікав Жиленко, що одразу після одруження з Дроздом та не завагітніла й не осіла «на господарстві». Про того-таки Володимира Дрозда, який, уперше побачивши її на засіданні Спілки письменників, закохався і, миттєво почавши «облогу», вже за три дні зробив своєю офіційною дружиною. І нарешті про найголовнішу героїню, котра вже в подружньому житті присвячувала Євгенові Сверстюку «цілі цикли палких любовних віршів» (що адресатові страшенно подобалося); Опанасові Заливасі слала «закохані листи»; та й взагалі з п’яти років була схильна закохуватися «навально і мученицьки у всіх підряд». А те, що й молодій поетці не бракувало чоловічої уваги, свідчить хоча б оцей студентського періоду віршований рядок молодого поета Володимира Житника: «Кавалерів міріади у Жиленко Іріади» (офіційно саме таким було її ім’я).

Важко уявити кращий спосіб «освіження» читацького сприйняття. Тим паче, у випадку з шістдесятниками, розмова про яких так переобтяжена пафосними характеристиками й заяложеними штампами. Шістдесятницьку творчість, до того ж, дедалі важче адекватно оцінювати поза історичним контекстом. Ірина Жиленко ж не лише пропонує власні милі «апокрифічні» замальовки замість офіціозних портретів, не тільки показує контексти чи описує обставини (звісно, так, як вона їх бачить), а й у найдискусійніших моментах намагається зберігати «нейтралітет» і подавати й pro, i contra (наприклад, у розповіді про «покаянний» лист Івана Дзюби або про відхід від шістдесятників Віталія Коротича). І, нарешті, вона робить спробу відтворити й загальну емоційну атмосферу – спершу колективного піднесення й романтичних сподівань (десь до 1962 року), а потім – поступового нагнітання зневіри, страху, зрештою – покори або ж, навпаки, категоричного спротиву.

Із відповідних розділів книжки можна отримати доволі яскраве уявлення про те, як і чим жили молоді україномовні літератори, художники й науковці на початку 1960-х, передусім – у Києві: де (і в кого) зустрічалися, про що дискутували, як розважалися і, нарешті, що читали й писали. Колоритно описано й заходи Клубу творчої молоді, новорічні колядування, звичайні посиденьки, на яких часом «каламбурили», «перебріхували» народні пісні, включаючи в них актуальних персонажів, тощо.

Та не менше тут історій і про вимушені поневіряння наступних років: коли виганяли з роботи або ж, як у випадку з подружжям Жиленко–Дрозда, позбавляли житла; коли не друкували або цензурували тексти; коли примусово відправляли на військову службу чи ув’язнювали. І як, починаючи з ранньої смерті Василя Симоненка, дедалі частіше випадало зустрічатися з друзями не на святкуваннях, а на похоронах.

Ірина Жиленко не приховує, що недооціненість шістдесятників (насамперед, звісно, Володимира Дрозда) їй дуже болить. І, хоч би з яким скепсисом писала вона про міжпоколіннєвий діалог (мовляв, «кожна людина ув’язнена в своїй часовій ніші, як метелик, прохромлений шпилькою», і марно чекати на повне порозуміння попередників та наступників), свої спогади вона пише таки зі сподіванням бути почутою, чи то пак прочитаною. І не колись, у невизначеному майбутньому, а тепер, доки «крижина шістдесятництва» ще не розтала остаточно.

Незнаходження ж миттєвого відгуку часом штовхає авторку до надто категоричних висновків. Тоді, відкидаючи можливість будь-якого порозуміння і демонстративно замикаючись у власній «інакшості», вона може безапеляційно заявити, що «осучаснитись я вже не зможу», а потім іще різкіше відкинути творчість «молодих» (без уточнень), бо ж «сучасна література – не література, а літературщина – млявий, хоч і хтивий, словесний онанізм».

Звісно, йдеться тут не так про принципову позицію, як про миттєву, надто емоційну, реакцію, яку – і за це треба віддати авторці належне – вона не намагалася приховати перед читачем, згладивши всі надто різкі вислови в остаточній редакції. А могла б. Адже категоричність і відмова від відтінків у «розмальовуванні» світу – одна з найбільших вад у її персональній системі цінностей (неодноразово в цій книжці декларованій).

Власне, й Михайлина Коцюбинська, давня приятелька, а колись і викладачка Ірини Жиленко, в своїй уже посмертно опублікованій передмові пише про своєрідну «абсолютизацію» авторкою цього неприйняття сучасності, а місцями й певну епатажність.

Та, врешті-решт, спогади – це якраз та територія, де автор може не боятися суб’єктивності й непослідовності. Точніше, це той винятковий текстуальний простір, де суб’єктивність може здаватися і вадою, і чеснотою водночас.

Ірина Жиленко не боїться відвертості й там, де вона обертається критичністю щодо не байдужих їй людей. І як щиро захоплювалася вона першими поетичними здобутками Івана Драча (що від початку 1960-х був і її приятелем), так само щиро критикує вона його «Ейнштейніану», називаючи її «математично-наївною абракадаброю», і зі смутком припускає, що автор «інтенсивно опавличується». А вже в 1990-ті її прикро вразить його шістдесятилітній ювілей із «надміром помпи й пишноти (в наш голодний час)», особливо в порівнянні з «ювілеєм» однолітка Миколи Вінграновського, який тоді взагалі відмовився офіційно відзначати свій день народження.

Власне, про ставлення Ірини Жиленко до шістдесятників варто сказати окремо. З одного боку, є тут, звісно, й очевидний пієтет, адже йдеться про найближче їй середовище, що формувало її життєвий простір упродовж багатьох років і навіть десятиліть. Є між ними й ті, чию творчість вона дуже високо цінує. Є також і «друзі-страдники», перед ким вона відчуває і певну провину за свій вибір, адже, за власним висловом, так і залишилася «явищем не дисидентського, а суто літературного шістдесятництва». Та при цьому вона все ж не ідеалізує ані свого середовища, ані, тим паче, вчинків живих людей, ані, зрештою, не говорить про шістдесятництво загалом як про виняткове мистецьке явище, й сама погоджується, що закиди окремим літераторам в «ортодоксальності» чи, скажімо, «малоосвіченості» не зовсім позбавлені сенсу. Але, згадуючи про історичні обставини, в яких вони жили й формувалися, пише авторка далі, «іншими ми бути не могли».

У «Homo Feriens» є й кілька наскрізних сюжетних ліній. Одна з них – чи не головна – це  ледь не у джейн-остінівській традиції виписана історія кохання й подружнього життя Ірини Жиленко та Володимира Дрозда: від уже згадуваного моменту першого знайомства в СПУ і аж до смерті чоловіка 2003 року, що назавжди розділила світ дружини на «до» і «після».

І в цьому сюжеті цілком осібне місце займає їхнє листування: цілих три роки (1963–1966) майже щоденних листів, доки Дрозд відбував примусову службу, залишивши в Києві самотню, а певний час і бездомну, Ірину Жиленко.

Щоправда, до спогадів потрапили тільки листи Жиленко, проте і їх досить, аби відчути, яким інтенсивним і довірливим і, зрештою, багатоманітним було це спілкування: вони могли  переписуватися і про прочитане, побачене, почуте, і про побутові проблеми, й про громадські справи (Жиленко, зокрема, доволі відверто розповідає про арешти й поневіряння друзів чи акції, в яких брала участь), і нарешті про твори одне одного (часто вони навзаєм були й першими читачами та критиками щойно написаних текстів).

В одному місці Ірина Жиленко навіть зауважує, що ця вимушена розлука (яку, судячи з настрою листів, вона переживала дуже важко й страшенно емоційно) виявилася насправді великим даром, що врятував їхній шлюб від побутовості й міщанства. Та хай там як, а за період між 1966-м, коли Володимир Дрозд повернувся, і 2003-м було ще чимало спільних років, за які ці двоє людей не просто не збайдужіли одне до одного, а й, здається, зовсім не втратили особливого,  майже трепетного, ставлення до створеного іншим. Тож не дивно, що й в останніх (хронологічно) розділах Ірина Жиленко найбільше переймається тим, що тексти її чоловіка можуть і не дочекатися адекватного читача, і боляче й дуже особисто реагує на критику його творів.

Іще один наскрізний сюжет мемуарів Ірини Жиленко – це Київ. «Homo Feriens» – дуже київська книжка, і в цьому – її особливий шарм. Будучи киянкою за походженням, авторка з великою любов’ю пише про місто, в якому провела переважну більшість свого життя і яке (на цьому вона не раз наголошує) не проміняла б на жодне інше. І цю любов легко відчути вже з перших розділів, де йдеться про місто її раннього – почасти ще довоєнного – дитинства. Прогулянки старим ботанічним садом, улюблені алеї, маршрути, описи дворів, у яких бавилася з однолітками, – все це трохи нагадує атмосферу книжок відомого києвознавця Дмитра Малакова, який так само уважно й так само сентиментально (в доброму значенні слова) описував Київ свого дитинства, що припало десь на ті ж роки.

Ось хоча б оця невелика «ода» світові дитячих спогадів: «О затишок старих київських дворів з лавами і голубниками, з дерев’яними верандами, мансардами, зі сходинками між кімнатами, з галереями і драбинами «чорних ходів»! О густі палісади – як продовження осель, ледь прикриті липами і бузками, а тому – такі таємні і затишні! Столи з самоварами, гамаки, табуретки, іграшки, швейні машинки «зінґер», керогази, жаріючі вугіллям праски. Зараз, коли цей світ в моїй пам’яті вже розмивається туманцем забуття, – він особливо прекрасний».

Є також і своєрідна хроніка вибраних міських подій: Куренівська трагедія 1961 року (коли прорвало греблю, й Куренівку та частину Подолу було залито болотними потоками); руйнування старого єврейського цвинтаря, на місці якого влада вирішила розбити парк (моторошна картинка, як «старі-престарі євреї, переважно – жінки, в автобусах перевозять кістки покійних на інші цвинтарі»); реконструкція Бесарабки і поява підземних переходів у центрі («ніби Київ розростається вглиб»); післячорнобильські страхи столичних мешканців щодо можливої евакуації. Таких колоритних епізодів із різних часів, які й творять живу історію міста, можна навести ще чимало.

Й нарешті про головне – святкування. Що ж, зрештою, з ним? Адже не випадково Ірина Жиленко дала таку назву своїй книжці. І, мабуть, не випадково назвала себе «людиною, що святкує». І в «Homo Feriens» таки не бракує відповідних за настроєм пасажів, написаних у типово шістдесятницькій напівафористичній манері: «Я щаслива людина. Люблю життя. Вдячна долі за те, що мене обминули спокуси вульгарного споживацтва, кар’єризму, фанатичного аскетизму, залишивши мені просте і добре, багатотрудне і радісне людське життя. Радісне не “тому що”, а “незважаючи на”». Або ж інше, іронічно-самокритичне: «Поетеса я, можливо, і слабенька, зате радісна людиночка – на всі сто!!! Заздрісники, заздріть!». Чи нарешті таке: «Я інша. Гедоністка й естетка. Мої очі тануть від краси світу Божого, як дві крижинки в золотому вині. Слух, зір, дотик, нюх – усе функціонує гостро і наркотично допінгує».

Та при цьому, Ірина Жиленко на сторінках своїх мемуарів не раз впадає у відчай, розчаровується, засмучується, плаче, страждає, обурюється і просто ображається. І, як я вже казала, аж ніяк не приховує цього від читача. Тоді чому ж саме «святкування» з усієї палітри емоцій? Відповідь, як здається, дуже проста й очевидна: йдеться тут радше про свідому життєву настанову, раціональний вибір на користь саме такого, оптимістичного, сприймання світу, налаштування себе на радість і в тих (або й особливо в тих) ситуаціях, коли виникає найбільша спокуса опустити руки. Одного разу це вдається краще, іншого – трохи гірше, а коли й зовсім не вдається. Та щоразу оте «homo feriens» залишається авторці як орієнтир, така собі пам’ятка про ідеал, до якого досить просто наближатися. Навіть якщо це й буде наближення тривалістю в усе життя.

http://litakcent.com/2012/03/14/shho-svjatkuje-iryna-zhylenko/

«Треба було знайти потрібне місце. Воно мало бути поруч. І воно мусило бути іншим. Якщо звести обидві вимоги в одну, то треба орієнтуватися на найбільшу насолоду пізнання – пошук аналогій та взаємних порівнянь упізнаваних іншостей. Для віднаходження іншості слід перетнути щонайменше два кордони – природний і людський, про державні тут не йдеться…». Отже, аналогії. Кольори землі на обкладинках. Дослідження природних і людських кордонів. Увага й любов до дикості – wildness – у житті і в книгах, до матеріалів, ландшафтів. Проза, що тече, як річка, у якій є головний струмінь розмови, але є і спонтанність, вигини й відгалуження, обумовлені ландшафтами, зарості спогадів, описів, елементи есеїстики. Розмова з Богумілом Грабалом про Лишегу («найдосконаліше ненаписане есе») і «Балачки з Прохаськом». Перше – бажання, яке Тарас Прохасько висловив наприкінці «1000 місць і слів», новинки, що увійшла до складу книжки «БотакЄ». Друге – остання частина нещодавньої книжки Олега Лишеги «Друже Лі Бо, брате Ду Фу», запис розмови, що відбулася між письменниками на хуторі в Тисмениці (щоправда, як зізнався Т. Прохасько, говорив здебільшого його співрозмовник). Усі ці збіги, сліди на снігу (чи то пак на траві й листі – для снігу ще рано) в одному місці сходяться.

«1000 місць і слів» та «Балачки з Прохаськом» – твори, в яких очевидною і навіть зумисне артикульованою є тенденція говорити про життя людини як частини довкілля — тенденція, присутня, але менш виражена в усій творчості цих авторів. Подекуди ці тексти близькі до жанру, що його в західній екологічній («зеленій») критиці називають nature writing – «письмом про природу» (в інших перекладах – «екологічним» чи «екоцентричним» письмом). Найвідоміший представник, а також засновник цього жанру – Генрі Девід Торо. Принагідно варто зауважити, що Олег Лишега перекладав Генрі Торо, а на порівняння з американським письменником відповів, що не рівняється на нього і що Торо – це більше спосіб відчути й передати музику світу, ніж філософія. Ідеться, однак, не стільки про впливи, скільки про тематичні й світоглядні орієнтири обох письменників, сформовані до їхнього «знайомства», і тут між ними справді можна віднайти немало точок дотику. Інші відомі автори «письма про природу» – Джон М’юр, Едвард Еббі, Алдо Леопольд, Мері Остін. Англомовними країнами «письмо про природу» не обмежується: вже є розвідки про nature writing в Естонії, Канаді, Норвегії. Екологічні критики в Америці, Великобританії, а віднедавна і в багатьох інших країнах намагаються актуалізувати таку літературу, що приділяла би якнайбільше уваги досвідові контакту людини з природою, хай навіть її не можна вповні назвати художньою. Часто це розгорнуті есеїстичні оповіді про життя автора в певному ландшафті, найближчим тематичним відповідником до яких в українській літературі може бути “Intermezzo” Михайла Коцюбинського. А втім, заперечить читач, письмо Тараса Прохаська й Олега Лишеги – не есеїстика про життя у глушині. І все ж в основі їхніх творів лежить інтерес до взаємодії людини з довкіллям, саме взаємодії, а не до «людини на лоні природи». «Зелений» критик Лоренс Б’юел запропонував особливу назву і для цього типу письма – не “nature writing”, а “environmental writing” – «письмо про довкілля», письмо як частина довкілля. У творах Тараса Прохаська й Олега Лишеги можна добачити риси і «письма про природу», й «письма про довкілля», хоч їх і не можна вкласти повною мірою у жодну з цих рамок.
Тарас Прохасько. Фото Тараса Хімчака з сайту azh.com.ua

Тарас Прохасько. Фото Тараса Хімчака з сайту azh.com.ua

Передусім ідеться про нове ставлення до людини-суб’єкта. Українська література й раніше знала таке ставлення: «Листочок ярній! Нічим, нічим я не більший від тебе» – писав, наприклад, Володимир Свідзінський; «Учися чистоти і простоти, і, стопчуючи килим золотий, забудь про вежі темної гордині» – а це вже Максим Рильський. У творах, особливо Прохаськових, багато безпосередніх описів «ландшафтів», звичаїв, окремих невигаданих випадків; Олег Лишега натоміть намагається наблизити свою поетичну мову до стихій – первісних стихій, ударів сокири по дереву, – а описи місць, звуків, вражень, поверхонь у його прозі часто превалюють над дією. Нерідко реалії довкілля – байдуже, це розколотий надвоє кавун у місті чи будз у горах – стають не менш важливими образами й навіть персонажами цих творів, але не у знущальному сенсі, який вклав би в такий хід Майк Йогансен, а в цілком серйозному. Водночас, названі автори, як і багато хто з представників nature writing, усвідомлюють, що людина не може знайти іншого мірила для речей, окрім себе самої. Тому вони надзвичайно уважні до своїх рідних ландшафтів і тих, що стали рідними, адже ці ландшафти, як вважає, наприклад, Тарас Прохасько, вже самі по собі є історіями й диктують спосіб мислення. Особливе ставлення й настрої, навіяні цими каталогами місць і предметів, допомагають читачам опинитися серед них, відчути загальні речі індивідуально. Тобто опис одного сонячного дня в Україні виявляється кращим від опису якоїсь цілої абстрактної України.

Відповідно, характер текстів про довкілля є особливим. Вони або мають ритми, уподібнені до природних (наприклад, дорога до Городниці й назад у «1000 місць і слів» чи музичний плин фрагментів в “Adamo et Diana” Олега Лишеги), або підкреслено фрагментарні, уривчасті, позбавлені ритму, зумисне енциклопедичні (такі фрагменти є навіть у «Непростих» – безсумнівно художній прозі). Нерідко вони насичені біологічними чи мистецькими реаліями, дуже конкретними й чуттєвими, описаними вкрай стисло й іноді сухо. Так Тарас Прохасько розповідає про жабку з відтятою головою («декапітовану»), що рефлекторно обіймає щось перед собою, і далі говорить про ностальгію; Олег Лишега порівнює архетипи з гілками й листям, «прирученню» природи надає вигляду глечиків у вогні. Нерідко хід думки автора дуже довільний, у певних місцях висловлювання зумисне перервані, а «Балачки з Прохаськом» по суті своїй (транскрипт аудіозапису) є ілюстрацією до ідеї Олега Лишеги про розмову як стихію.

Ще досить молоде поняття «письма про природу» вже зазнало активної й часто слушної критики, як і література, означена цим поняттям. Одна з головних претензій до неї – серйозність, навіть певний дидактизм: цього не доведеться шукати надто довго ні в Генрі Торо, ні в українських письменників. А втім, деколи їм усе-таки не чужа самоіронія. Наприклад, Тарас Прохасько нібито цілком серйозно закликає вивчати вірусологію як науку про світ майбутнього. Уважні читачі також зможуть натрапити в оповідці Володимира Діброви «Лишега» на розвінчання «міфу про Олега Лишегу» – трепетного поета природи, який купається в озері взимку і спілкується з рибами, а також ходить по жаринах, але… нюанс у тому, що міф цей авторові оповідання по телефону допомагає створювати сам Олег Лишега, захоплено вигадуючи все нові й нові пригоди Олега Лишеги.

Питання творчості для письма про природу і важливе, й суперечливе. Літературу, що виростає з уваги людини до живого (та й неживого) довкілля, часто описують як процес споглядання і переживання, не так створення, як відтворення, відображення. Джойс Керол Оутс палко розкритикувала «письмо про природу» в есе «Проти природи» саме за цю «другорядність», за намагання презентувати свої враження про природу замість самої природи. Виходить, що це письмо не тільки антропоцентричне (а отже, не належить природі), а ще й не сповна належить до літератури: це часто есеїстичні твори, яким, на думку деяких авторів, бракує оригінальності, цілісності, словесної витонченості, сюжетності і взагалі «людської» проблематики.

«Казати чи мовчати» – важливе питання, і Тарас Прохасько не дає на нього однозначної відповіді. Ба більше, «БотакЄ» він називає НЕлітературою і пояснює: «Ціле літо я не хотів хотіти написати про кілька дерев, які визначали мої напрями, ритми, наміри, бажання, рухи, погляди впродовж літа. Мені не буде добре, якщо вони стануть моїми». Олега Лишегу так само бентежить те, що творчість є своєрідним «прирученням» природи, пересуванням асфальтованою дорогою. Поет зізнається: «Знаю, як можна писати… Але я зараз можу відмовитися від цього знання. І це буде теж мій вибір». Це скромне письмо, свідоме того, що всі нові технічні засоби людини, зокрема і в поетичній техніці, походять від червоної вохри, і є сенс вчитися найпростіших речей. Також і того, що наша взаємодія зі світом (а отже, й література) – не більше, ніж дотик, який вражає і швидко минає, і неусталеність цього дотику треба вміти передати. Саме таким є задум Тараса Прохаська про книгу «Життя з псом» (чи «Люна») – не роздуми від імені пса і те, як воно – ним бути, але «найпростіші речі», події співжиття. Можливо, це випадок, коли література наближається до межі, за якою їй можна тільки розчинитися. Розчинитися так, як тане сніг разом із написами на ньому, – а отже, ніколи не безслідно.

Джерело: ЛітАкцент

Він чудовий стиліст, який не любить нудитись у письмі сам і дбає про те, щоб не нудився читач. Неймовірно добрий лектор, який уміє навчити писати репортаж і радо ділиться всім, що знає про цей жанр. Фаховий журналіст і редактор. А найголовніше – він проста і привітна людина, яка любить тих, про кого пише, до кого говорить, кого бачить на щодень. Після його візиту до Києва з презентацією обох українських перекладів ми говорили з ним про репортерське письмо, репортажну традицію в Польщі, майстрів репортажу і про Маріушів приватний досвід письма.

— Маріушу, чим для Тебе є репортаж? Чому, хоча Ти присвятив йому багато років, він і далі Тобі цікавий?

— На мою думку, репортаж винайшли для того, щоб якнайбільше людей розуміло інших людей. Для мене це спосіб контактувати з іншою людиною: і з героєм моїх текстів, і з читачем. Оскільки я з дитинства був несміливою єдиною дитиною в батьків, але в той же час дуже добре писав твори, я обрав журналістику, бо мені здавалося, що, маючи в кишені журналістське посвідчення, я будь-кому на вулиці могтиму поставити будь-яке запитання. Звісно, насправді я рідко ставлю запитання на вулиці й ніколи не користуюся журналістським посвідченням, але так мені тоді, 13-літньому хлопцеві, здавалося.
Тож репортаж є для мене виходом із несміливості і зустріччю з людьми. Дотепер.

— Ти часто захоплюєшся людьми, про яких пишеш?

— Як репортер я стараюся зрозуміти свого героя. Чому він повівся так, а не інакше. Не кажу: виправдовувати, лишень зрозуміти. Бо виправдання передбачає, що, скажімо, якийсь злочинець не мав би відповідати за свої вчинки. А не про це йдеться.
Завдання репортера – зрозуміти. Намагаємося зрозуміти для читача. А я до того ж мушу ще й полюбити свого героя. Тільки тоді можу зрозуміти його, коли його люблю. Навіть якщо герой уже помер (а таких у «Ґоттленді» багато) і навіть якщо це злочинець.
Колись, скажімо, мене зачинили в тюремній камері з першим польським замовним убивцею, бо після падіння комунізму в нас одразу з’явилися замовні вбивці. Охоронець показав мені кнопку безпеки, яку треба натиснути, якщо раптом в’язень стане агресивним. Усі трохи його боялися, а мені він здався делікатним. Був молодий, із довгим волоссям. Одне слово, гітарист із рок-групи. Я привіз йому сиґарети. Полюбив його. Він сказав мені, що вбити людину – це так само, як зірвати черешню, що високо висить. Думаєш тільки про те, щоб до неї дістати, і якусь мить за цією метою не бачиш світу.
У своєму репортажі для газети я написав речення, яке дуже йому не сподобалося. Здається, він казав, що коли вийде на волю, знайде мене й уб’є саме за це речення. Я написав, що під час нашої розмови він сказав: «Посидь зі мною іще трохи…» Я «оголив» його, а в’язень не може почуватися самотнім, в’язень мусить бути твердий. А я якраз хотів показати його людськість, показати його читачеві в іншому світлі, заглянути під цей образ замовного вбивці.

— Із чого для Тебе починається письмо: чи щось має дуже Тебе зворушити, чи можеш просто писати про щось, про що майже ніхто не знає... Про що найдужче любиш писати?

— Я мушу відчути, що, пишучи про когось, у якийсь спосіб пишу про свої проблеми. Для мене писання репортажів є своєрідною терапією. Пишу про когось і, попри те, що в такому тексті немає жодного речення про мене, однак у прихований спосіб пишу про себе. Разом зі своїм психотерапевтом я зауважив, що кожна тема для репортажу, яка мені подобається, насправді передає різні мої проблеми.
Якщо в розділі «Жодного кроку без Баті» я написав про родину Баті, яка, будуючи імперію взуття, створила систему контролю над цілим містом Злін і його мешканцями, це являє мою нав’язливу ідею контролю. Багато років я був людиною, яка контролювала кожен свій рух. Якщо в розділі «Ловець трагедії» я написав про людину, яка щомиті змінювала погляди, бо хотіла жити у згоді з усіма, то писав про якусь свою нерозв’язану проблему: всі не можуть тебе любити, ти не можеш усім подобатися. І так далі…
Часто репортерові здається, що він береться за тему, яка просто є цікавою. А він часто береться за тему несвідомо, не знаючи, що це тема, яка може бути його автотерапією. Замало присвячуємо уваги підсвідомому.

— Чому, на Твою думку, репортаж у Польщі дотепер такий популярний? Чому з-поміж усіх країн Центрально-Східної Європи тільки у вас є ця тривала репортажна традиція?

— Репортаж завжди служив правді, а поляки часто є бойовими, мають мужність і не бояться говорити правду. Врешті, це в нас 1980 року народився найбільший спонтанний 10-мільйонний антикомуністичний рух «Солідарність». Думаю, звідси така впевненість, що те, що справжнє, мусить вистояти.
У Польщі літературний репортаж є таким розвинутим, бо комуністична цензура не дозволяла писати про дійсність прямо. Тож автори, щоб ошукати цензора, не оббріхувати читача й могти подивитися собі у дзеркалі у вічі, шукали літературних способів показувати Польщу. Казали, що за комунізму кожен текст має сьоме дно. Що його слід читати між рядків. Ця гра з цензурою спричинила розвиток літературного стилю.

— Часом чую від поляків, що в останні роки з’явилася мода на репортажні книжки (і їх навіть з’являється більше, ніж художньої літератури) і що успіх і щоразу більша кількість цих книжок у якомусь сенсі є штучними, бо раптом виявилося, що кожен може бути репортером. Чи Ти згоден із тим, що в Польщі існує певна мода на цей жанр? Що мотивує молодих людей, які приходять до Інституту Репортажу й хочуть учитися писати?

— Література факту є популярною, бо нам цікавий світ, бо врешті виросло покоління, яке відчуває, що належить світові і що воно саме є цим світом. Коли відбувався великий фестиваль репортажу й літератури нон-фікшн «Варшава без фікції», я запитував людей у глядацькому залі, чому вони читають репортаж. І багато відповідало десь так: життя складне і жаске, у різних країнах відбуваються речі, які складно зрозуміти, і людина почувається краще й безпечніше, коли прочитає про це репортаж. А романи сьогодні вже нічого нам не пояснюють.
Загалом не кожен може бути репортером. Треба мати багато вміння. Коли дивимося по телевізору програми на кшталт «Стань зіркою», теж може здаватися, що кожен може стати зіркою. Але знаємо, що не кожен може й не кожен стає. Із 25 осіб із кожного випуску нашого Інституту справжніми репортерами стають 5 осіб. А якби газети чи видавництва друкували погано написані книжки або репортажі, то раніше чи пізніше читач їх відкинув би геть і ніхто не купував би таких книжок.

— Хто є Твоїм улюбленим майстром репортажу?

— Ганна Кралль, не знаю, чи її видавали в Україні, але це наша найкраща репортерка, яка пише метафізичні репортажі. Поєднання літератури факту й духу взагалі не трапляється в нехудожній літературі.

— Чи, на Твою думку, є різниця між репортером часів Капусцінського й репортером сьогочасним? Якщо так, то яка?

— Репортерові часів Капусцінського було значно важче, ніж репортерові нині, бо в нього не було інтернету. Він не міг одразу перевірити багато інформації. Він мусив довго самотужки доходити навіть до простої інформації. Світ був для нього далеким. Натомість репортерові сьогодні значно складніше, ніж репортерові часів Капусцінського, бо всі вже все бачили, всюди були й описують це в Інтернеті, на подорожніх блоґах. Телебачення натомість подає інформацію з воєн і революцій. На телебаченні теж є безліч програм про іноземні країни. Тож споживачеві може здаватися, що він уже все знає. Навіщо йому ще якийсь писаний репортаж?

— Якби Ти тільки тепер починав писати про Чехію, чи написав би про цю країну ті самі історії, чи тепер є щось, що Тебе значно більше цікавить у цій країні?

— Напевно, я описав би ті самі історії, бо вони дотепер мені подобаються. Хоча якби мені ще раз треба було писати «Зроби собі рай», я додав би до розділу про похорони в Чехії нові сюжети. Тоді я, серед іншого, писав там про те, що третину поховальних урн не забирають із крематоріїв. Ніхто не приходить по своїх найближчих. Урна матері, яка двадцять років чекає на складі, поки діти її заберуть…
Але після того, як книжка вийшла, до мене почали писати чехи, які забирають урни, але залишають їх у себе вдома. «Батько тримає свою маму, а мою бабцю дванадцятий рік поспіль поруч із комп’ютером на письмовому столі» або «Знайома зберігає порох чоловіка на полиці, а оскільки він був поліцейським, поклала на його урну поліцейський кашкет». В іншої пані урна чоловіка стоїть на столику, поруч вона ставить свіжі троянди й вмикає йому улюблену музику. Поховає його, коли на це настане час, коли дозріє до того, щоб із ним попрощатися. Чи ж це не прекрасно? Те, що в Польщі здається нам неприйнятним, там є виявом любові.
Є люди, в яких немає стільки психічної сили, щоб поховати найближчу людину в могилі. Воліють тримати її вдома у вигляді пороху – і це вже не вимагає від них такої сили. Дивовижно. Для мене це чудова тема, якої забракло у книжці.

— Чи є в Польщі хтось, хто теж почав після виходу Твоїх книжок писати про Чехію? Чи Твої книжки когось надихнули на це?

— Є один колега – Маріуш Сурош, який після мене видав книжку есеїв про різних чехів, але він друкував у пресі тексти ще переді мною. Цікаво те, що багато людей говорять мені й пишуть, що після моїх книжок почали вчити чеські мову та культуру; декілька осіб під впливом прочитаного шукали роботу в Чехії, а багато польських міст організовують фестивалі чеської культури й пишуть: «Прочитавши “Ґоттленд”, хочемо організувати цей фестиваль…». Я навіть отримав за «поширення доброго імені Чеської Республіки» від чеського уряду державну премію. Хоча я не завжди пишу про Чехію позитивно, але – сподіваюся – завжди з розумінням.

— Для кого Ти пишеш, для читача чи для себе? Чи, пишучи, постійно пам’ятаєш про те, як утримати читачеву увагу, а чи також є речі, які потребуєш записати для самого себе? Чи, зрештою, репортаж завжди мусить орієнтуватися на реакцію читача? Запитую про це, бо, розповідаючи на своїх презентаціях, що значить бути репортером, Ти присвячуєш читачеві багато уваги…

— У мене є колеги, які не думають про читача, коли пишуть. А я думаю. Бо мені здається, що репортаж не може існувати без цього читача. Якщо я хочу переконати його своїм баченням світу, я повинен використовувати такі засоби, які вплинуть на цього читача.
Крім того, репортаж є для мене розмовою не тільки з героєм, він є розмовою із читачем. І мені завжди здається, що я мушу говорити мовою, яка буде зрозумілою читачеві. А до того ж, я люблю людей, тож також стараюся, щоб цю мою мову їм було приємно читати.
Натомість я не люблю зануджувати й вірю, що мій читач не любить нудитися. Тому, скажімо, я завжди стараюся писати так, щоб кожен розділ був якоюсь новою несподіванкою. Загалом, якщо я знаю, що не зібрав вражаючого матеріалу, то не пишу тексту.

— Чи пишеш часом щось, щоб епатувати читача?

— Я пишу про те, що мене цікавить. А як відреагує читач, це залежить від його чутливості. Для моєї мами, яка вважає, що не про все годиться говорити, є теми, про які можна говорити тільки пошепки, кожна спроба опису якогось явища щиро, вголос, завжди буде епатуванням.
Для мого покоління, і вже напевно для людей, молодших від мене на 20 років, які виховалися в атмосфері посткомуністичної відкритості, мало що є табуйованою темою. Для них розмова, скажімо, на сексуальні теми є цілком нормальною.

— Якою була найзворушливіша реакція на Твої книжки? І яка з Твоїх книжок – найважливіша для Тебе?

— Після виходу книжки «Зроби собі рай» одна молода полька написала мені, що завдяки цій книжці вирішила вийти з депресії й знову повернутися до світу. У неї була післяпологова депресія, і за п’ять років вона перестала цікавитися дійсністю. Не знає, чому почала читати цю книжку, але тепер уже знає, що вона заразила її читанням. Після виходу «Ґоттленду» один чеський лікар, який живе у Швеції, у домі в селі, запропонував, щоб я поселився в нього й жив, скільки захочу. А він знав мене тільки з цієї книжки. Таких запрошень з усього світу в мене є більше. Якась жінка написала, що втратила роботу, була без грошей і вкрала з книгарні дві книжки, і з «Ґоттленду» зрозуміла, що вона ще не на дні, на дні були герої цієї книжки, а книжка «Зроби собі рай» дала їй надію, що в житті можна радіти дрібницям.
Загалом, упродовж шести років, відколи виходять мої книжки, я щодня отримую декілька мейлів від читачів. Найчудесніше те, що люди відкриваються й розповідають у цих листах про себе.

— Ти любиш давати інтерв’ю? І чи багато робиш інтерв’ю до своїх текстів, чи натомість більше слухаєш, спостерігаєш, читаєш?..

— Я волію писати, а не говорити. Просто краще пишу, ніж говорю, тим-то від інтерв’ю зі мною не маю особливої приємності. Натомість до своїх текстів можу безкінечно говорити. Найчастіше, щоб мати два речення, розмовляю дві години. Пропорція більш-менш така. Із зібраного матеріалу використовую, може, 25 відсотків. Тільки те, що важливе й цікаве.
Я багато читаю. Капусцінський говорив, що для однієї сторінки свого тексту треба прочитати сто сторінок того, що написали інші. Часом я маю враження, що читаю ще більше. Колись я зібрав для студентів усі книжки тільки до одного розділу книжки «Ґоттленд» про найбільший пам’ятник Сталіну на земній кулі. І всіх цих книжок набралася ціла дорожня торба. У мене завжди є відчуття, що я повинен прочитати ще і ще щось…

— Тарас Прохасько, якого Ти знаєш, говорить, що його ідеальним читачем є той, хто, прочитавши його книжку, починає думати про свою історію, про свої досвіди, хто виходить поза сам текст. Яким є Твій ідеальний читач?

— У мене немає ідеалу читача, а, попри те, я завжди пишу для читача й про нього думаю. Тільки не думаю про когось конкретного. Радше думаю про читача, який не любить нудитися. Я є таким читачем: терпіти не можу нудитися. Я люблю бути здивованим. У мене є приятель, який як уже почне читати книжку, то хай хоч вона буде не знати яка нудна, завжди її дочитає. Я – ніколи. Даю книжці шанс упродовж 50 сторінок, а якщо мені нудно, розстаємося з нею.

— Яких книжок Ти потребуєш як читач? Що читаєш і які Твої улюблені книжки?

— Я потребую книжок, які пояснять мені сенс того, що роблять інші люди. Коли мені було 17 років, із «Життя попереду» Еміля Ажара (Ромена Ґарі. – Ред.) я дізнався, що часом біле – це чорне, яке ховається, а чорне – це біле, яке дало себе обдурити. Коли мені був 21 рік, із «Труднощів із вставанням» Ганни Кралль я дізнався, що люди, може, і не є злими, тільки дуже бояться. У 22 роки зі «Сніданку чемпіонів» Курта Воннеґута я дізнався, що можна бути навмисне дурним. Це речення з книжок, які я досі пам’ятаю. Таких речень у мене в житті є, може, з десять.
А одну з найцікавіших думок, яку я записав собі вже після сорока років, я знайшов, випадково гортаючи «Подорожі з Геродотом» Ришарда Капусцінського. Ця думка проста й скромна. Звучить вона так: «Ми всі про все мало знаємо». Це просте, власне, досить очевидне речення, принесло мені полегшу. Спричинилося до того, що я перестав напружуватися й відтоді вирішив бути людиною без претензій. Таким бачу вплив літератури на моє життя. Я навіть запропонував двом своїм колегам, із якими заснував Інститут Репортажу і книгарню з літературою факту у Варшаві – «Кипіння світу», – щоб це речення було нашим гаслом і рекламним гаслом. Завданням нашого Інституту Репортажу є змушувати повірити, особливо молодих людей, що від літератури щось у житті залежить. А найперше, що багато залежить від тієї літератури, яка не є вигаданою і яка не імітує життя.

— І наостанок, може, найважливіше запитання: чого Ти навчився, будучи репортером?

— Не осуджувати похапцем людей. Не осуджувати людей за першим враженням. Це як та перша цитата з книжки, яку я запам’ятав у житті: що часом біле – це чорне, яке ховається, а чорне – це біле, яке дало себе обдурити.

Джерело:  ЛітАкцент

Книга Володимира Єрмоленка про Вальтера Беньяміна порушує безліч питань, котрі є спільними і для історії філософії, і для історії літератури, бо ставить питання взагалі про можливість/неможливість історії, про історію як катастрофу, про опозицію роману та оповіді.

Автор представляє Беньямінову філософію прози в кількох ширших контекстах і водночас виводить її на обрії, ширші навіть від контекстів культурологічних. Книга може спантеличувати, бо актуалізуючи згадані ідеї Вальтера Беньяміна, автор мимовільно виходить на питання про зв’язок історії та памяті, історії як виверту свідомості, як переживання. Така позиція є досить небезпечною для того, хто звик механістично розуміти історію (літератури, філософії, культури, мистецтва) на зразок механістичного розуміння руху чи простору – як вмістилище напрямів, хронологічних таблиць і каталогів, ба навіть – протистоянь, суперечок, опозиції модерного та антимодерного. Вальтер Беньямін як філософ, есеїст, перекладач, письменник, рецензент книжкових новинок, перехожий на вулицях Берліна, Парижу, Москви, консерватор чи лівак, носій теологічної стратегії інтерпретації або прискіпливий аналітик усіх технічних особливостей вуличного освітлення, персона міжвоєнного нашарування часів у Європі 1920—1930-х рр., суб’єкт із передчуттям катастрофи, котра виросте з європейського грунту у 1930—1940-х і пришиє його власне життя, призвівши, зрештою, до самогубства. Прикметним для мене особисто виявилося те, що, шукаючи залишки накладу виданого українською майже десять років тому маленького збірника вибраного Беньяміна, моя приятелька знайшла його на полиці із художньою літературою.

У назві своєї книги про Вальтера Беньяміна Володимир Єрмоленко ставить його імя поміж «філософом», «оповідачем» та «часом».  Незважаючи на те, що постать Вальтера Беньяміна часом важко вписується у звичний каталог історії філософії, його місце — чільне не лише в царині філософії, а й у ширшому колі гуманітаристики, літератури, мистецтва. І причиною тому є не його літературна чи есеїстична спадщина, не наявність зразків іншого, відмінного від класичного типу, критики, до якої він вдавався упродовж життя, пишучи про книжки інших людей, і навіть не те, що низка його метафор-концептів мають важливе методологічне значення для пізнання мистецтва загалом або літератури зокрема. (Щоправда, у випадку застосування саме цього потенціалу текстів Беньяміна, маємо все ще певну частку непрочитаності – тобто тексти, може, і залишаються читаними, однак вони мало проникають до самих інтерпретацій. Цікавим є те, що у вітчизняному мистецтвознавстві чи у філософії культури Беньямін бодай ситуативно присутній, а у спробах аналізу літератури він є радше тінню, котру оминають, лише згадавши).

Підхід, що його оприсутнює постать Беньяміна у Володимира Єрмоленка, містить розуміння історії як форми споглядання. З перспективи методологічної  аналіз концептів-метафор, здійснений у цій книзі, має і свою принадність, і свою підступність як сама стратегія висловлювання Вальтера Беньяміна. Перше – в тому, що він запускає характерну для філософії здатність мовлення-свідчення і водночас – критичну  позицію щодо всіх очевидностей. Друге – в неодмінності сумніву щодо цих самих конвенційних домовленостей  (наукової спільноти, експертів, всілякого штибу знавців-складачів каталогів)  позначати «щось – чимось», котрий відтоді буде супроводжувати  того, хто перейметься Беньяміновою здатністю творити самому метафори на позначення загального чи окремішнього в культурі, міняти місцями головне та другорядне, і, зрештою, перетворювати філософський аналіз на літературу, а літературу – на філософію. У цьому плані показовим є те, що Володимир Єрмоленко спочатку позначає Вальтера Беньяміна як один із голосів парадоксального «антимодерного модерну» (а це, до речі, і було б головною колізією, якби ми мовили про горизонт монографії), а потім усією книгою розбиває сам патос означувань, що слугують навішуванню ярликів.

Можна навіть говорити не про роль чи значення Беньяміна, а про його смисл, про його особливий метафорично магічний світ, котрий не можна охопити звичним академічним дослідженням. Цей смисл знову актуалізує перехрестя літератури та філософії у їх спільній присутності та відсутності, грі, яка перемикає канали з метафізики на магію і навпаки. Книга Володимира Єрмоленка приваблює тим, що вона не є просто відредагованим текстом кандидатської  дисертації, відформатованим до стану монографії «для посвячених». Тут маємо справу з іншим наративом, власне, зі спробою наративу, де діють філософські метафори Беньяміна, але без заземлення біографічної перспективи. Навряд чи ця книга про оповідача і філософа задовольнить того, хто звик шукати підручниково- монографічного пояснення етапів  творчості, енциклопедичного вписування із короткими конспективними викладами основних понять. Так само вона не буде принадною і для того, хто шукає «родзинок» особистого життя філософа та оповідача. Автор подає широке коло осіб, із якими Вальтер Беньямін спілкувався, однак не задля шокування публіки, спраглої на сенсації особистого життя. Ці люди постають як концентричні кола часу, точніше – часів Вальтера Беньяміна.

Існує текстова і фрагментована спадщина Вальтера Беньяміна, солідна джерельна база, до якої Володимир Єрмоленко мав доступ завдяки пильній роботі, зокрема й під час закордонних поїздок. Цей огром матеріалу можна було б окреслити як «зошити Беньяміна», його теки, друкарські аркуші опублікованого за життя і по смерті, рядки розвідок про нього та спогадів його кола і всіх тих кіл, котрими шириться відлуння його метафор.

Однак у випадку із Вальтером Беньяміном має існувати ще й кишеня. Кишеня із особливою оптикою, порожня кишеня, котра має свою «ауру» і свої таємниці. Текст Володимира Єрмоленка якраз і є намаганням проникнути до кишені Беньяміна, здійснити мандрівку крізь неї.  Залізти у кишеню до Беньяміна, де знайдеш не його тисячосторінковий незавершений «Твір про пасажі», не короткі рецензії на зразок «Кризи роману», що містять основні відправні моменти розуміння ним, приміром, сутності повернення мови в стихію досвіду, і навіть не філософію подібності та мімесису не як естетичні теорії, а як підстави осягнення буття. Залізти в кишеню до Беньяміна, щоб знайти – дзеркало, прозору пасажну мітку, за якою твоя оповідь (як історико-філософський текст, науково орієнтована спроба) або обірветься, або  легко перескочить саму себе.

Спроба аналізу спадщини персон, подібних Беньяміну, пов’язана з особливими труднощами: вона неодмінно буде почасти перекладом із концепт-метафоричного мовлення на  мову концептів. А так своєрідне вирівнювання, ви-лініювання місць розривів призводить до нових місць подвійності значення. Тут є ще один момент інтриги: Беньямін, привласнений багатьма колами від лівих до постмодерністів,  названий предтечею безлічі явищ у філософії та культурі, поміщений у перелік тих, хто попередив десятки явищ, закінчуючи химерною сув’яззю постмодерних акробатик, не був університетським філософом з усіма принадами і  відразами цього статусу. Його відхилена дисертація – особлива мітка. Тому кожна спроба говорити про нього в академічному чи напівакадемічному тоні є спробою, що містить тонку нитку іронії. Вона проростає там, де академічний тон гальмує, зазнає не поразки, а чогось гіршого – спантеличення. Це спантеличення перед переходом, перекритим дзеркалом у кишені. Натомість Беньямін не був і тим, хто стовідсотково занурився у антиакадемічне філософування. Балансування, перехідність, неуникність подорожі, де форми споглядання проростають одна в одну. Це радикальні перетини досвіду. І саме такою має бути і зустріч із подібним оповідачем.

Отже, книга про Беньяміна-оповідача приречена сама бути оповіддю, проте це, вочевидь, її автора не злякало, а навіть привабило. Однак «приваблювати» тут не надто точне означування. Йдеться про своєрідне спокушання, котре містять тексти Вальтера Беньяміна. Йдеться про інтригу, що заповідається одразу в момент припущення оповіді про оповідача. Про це свідчать місця, де крізь аналітику, приміром, філософії подібності, статусу слова та імені, метафор аури і сліду починає прозирати саме слід оповіді, котрий, проте, дуже швидко починає приховувати сам автор. Серед аналізованого Володимиром Єрмоленком  у спадщині Вальтера Беньяміна виявляються  аналогія, неідентичне, історія і пам’ять, оповідь. Але навряд чи робота автора схожа на виписування цитат для формування тексту, прочитавши який, можна витлумачити весь зміст позицій Беньяміна. Володимир Єрмоленко обирає стратегію своєрідної недоаналізованості, не прагнучи все розкидати по визначених місцях. Навіть тоді, коли вдається до ретроспекції, історико-філософського вибудовування контексту, автор залишає своєрідні пробіли, і вони, вочевидь, не трактуються як вади тексту.

На це працює і композиція книги, центральна частина якої постає в оточенні двох форм доступу. Перша являє собою  давніший есей про Беньяміна, опублікований автором 2003 року, — він відсилає до суб’єктивності, своєрідної зустрічі автора і Беньяміна, яка спрацьовує як каталізатор. Для такої зустрічі оповідач про оповідача має наново назвати Беньяміна, обравши для цього образи-персони фланера, оповідача, колекціонера. Прикметним є і те, що за вісім років персонаж оповідача виводиться Володимиром Єрмоленком на перший план.

Натомість друга форма доступу, вміщена наприкінці книги, – розділ, присвячений рецепціям та інтерпретаціям ідей і постаті Вальтера Беньяміна іншими дослідниками. Те, що ця частина книги опиняється наприкінці, також показово – традиційне академічне розміщення мало б її зробити початком, але якщо ми мовимо про оповідь, то тут початок – саме в наративі оповідача про оповідача, яким і виступає автор.

Більшість філософських книг схожі на мандрівки духу. Деякі з них схожі на одісеї духу, інші – на короткі прогулянки з тим, кого визнав як провідника з першої сторінки, з першого руху очима по рядках, треті – на туристичні вояжі, про які пам’ятаєш, лише відкривши нотатки, зовсім нестерпні – на путівники на грані академічного кітчу, гранично надмірні – на психоделічний «тріп». Філософська книга не може не бути мандрівкою. Тексти Вальтера Беньяміна – це ніби зумисне бажання заблукати там, де ходив уже безліч разів, вийти через закритий двір на абсолютно іншу частину міста, де верх і низ поміняються місцями. Це схоже на блукання, в якому сам уподібнюєшся на калейдоскоп, де з уламків складається траєкторія, для того, щоб зруйнуватися.

Але чим тоді буде оповідь про самого такого мандрівника – навряд чи блуканням назирці, навряд чи вислідковуванням чи навіть розслідуванням, хоча і не без цього всього. Текст книги Володимира Єрмоленка – це прохід крізь кишеню Беньяміна, бажання зупинитися і дочекатися довершення того, про кого оповідаєш.   Так оповідь про оповідача перетворюється на оповідь про оповідача про оповідача.

На це працює і візуальний ряд: вміщені у книзі світлини, що творять саме контекст, той самий «його час», час Беньяміна. Світлина – завше дочасність, час, який триває і часи, які вже минули чи минають, нашаровуючись одне на одного, як це було для Беньяміна у міжвоєнний період спочатку у Берліні, потім – у Парижі. Можна було б обмежитися традиційними вказівками на те, як додають плюсів подібні візуальні ряди виданню із філософії. Однак мова тут про інше – мабуть, цей ряд справляє подвійне враження. З одного боку, він справді творить відчуття присутності, котра вже проминула, присутності, що вийшла за уявні двері. А з іншого – матеріалізує візуальну метафорику.

Взагалі, роль візуальності у Вальтера Беньяміна – окрема тема, окремий маршрут; він проступає у Володимира Єрмоленка лише на берегах його книги. Спокушання оптикою – найсильніше спокушання, тим більше – Беньямін тут виявляється шокуюче сучасним і дійсно попереджає безліч культурологічних спрямувань уже кінця ХХ століття. Його зороцентризм відмінний від модерного зороцентризму і водночас відмінний від антимодерного.  Оптичні ефекти, конструювання оптики як місця проростання культури, візуалізація як екзистенціальна передумова. Вальтер Беньямін це сув’язь трьох маршрутів – «оптика-філософія-література» (можете змінити порядок).       Своєрідну нитку кадрів, підібрану Андрієм Мокроусовим, можна вважати ще однією оповіддю. Але вона працює і як очікування розриву, вона вказує на кадрованість часів. Мабуть, без цих світлин друга частина назви книги, той самий «його час», не була б такою чіткою і обємною. Мимоволі оповідь про оповідача перетворюється на  радикальний перетин оптики і нарації як двох ликів досвіду.

Те, що Володимир Єрмоленко починає із незакінченого Беньяміном  «Твору про пасажі», а завершує його філософією мови, є композиційно вдалим ходом.  Наприкінці книги, коли знову постає згадка про означування місця Беньяміна в «модерні-антимодерні», здійснюється прикметний поворот – через подвійний рух  до минулого і майбутнього до підставової своєрідности осягнення філософом і оповідачем філософії сприйняття, звідки і вириваються гострі промені його інтуїцій – дзеркало у кишені Беньяміна випускає їх назовні.

Логіка проходження кишенею – це не логіка виділення періодів у діяльності, етапів творчого шляху чи тематичних чи методологічних частин у творчій спадщині. Сама оповідь про оповідача Вальтера Беньяміна кружляє довкола самої себе і раптом починає розмотуватися. І пригадуються рядки із тексту самого Беньяміна «Берлінське дитинство на зламі ХХ сторіччя» : «Гадаю, що те “ціле життя”, про яке розповідають, ніби воно йде, минаючи погляди вмираючих, складається з тих образів, які зберігає для себе чоловічок. Вони змінюються блискавично, як ті сторінки книжечки, що була колись попередницею нашого кінематографа. Легко натискаючи великим пальцем, проводимо вздовж країв сторінок – і тоді стають видимими в лічені секунди ті образи, що майже не відрізняються один від одного».