Що таке нішеве видавництво?

В анонсі про захід містилась інформація про те, що “Урбіно” є нішевим видавництвом. Імовірно, багато кому було цікаво, що ж означає слово “нішевий” у словосполученні з “видавництвом”. Божена Антоняк, директор видавництва та перекладач, відповіла на це запитання розповіддю про те, як виникла ідея заснувати “Урбіно”. Якось Анатолій Івченко — головний редактор тоді ще майбутнього “Урбіно” — відвідав книжковий ярмарок у Вроцлаві, де його познайомили із двома видавцями, що видавали винятково шведську літературу, тобто керували нішевими видавництвами. У Львові Івченко разом із дружиною (нею є саме Божена Антоняк) подумали: чому б не створити власне нішеве видавництво й не видавати літературу однієї країни? Оскільки польською культурою подружжя цікавилося здавна й уважає її близькою собі, то нескладно було вибрати, літературу якої країни видаватимуть.

Ставлення до детективів в Україні та за кордоном

Божена Антоняк розповідає: “У 90-ті роки всі ми годувалися дешевими російськими детективами з однаковим сюжетом під поганою обкладинкою. Склалося уявлення, що детектив — це погано, і слід соромитися того, що любиш детективи”.

Взагалі, європейцям, як переконує Анатолій Івченко, не зрозуміле зневажливе ставлення до популярної літератури та детективів. 15 % книжкового ринку в будь-якій європейській країні — це детективи. Неможливо уявити освічену людину в Європі, яка б не читала відомих авторів цього жанру. Кримінальна література стає об'єктом наукового вивчення. Так, нещодавно відомий польський письменник і дослідник поп-культури Маріуш Чубай написав про детективи докторську дисертацію «Етнолог у місті гріха: детективний роман як антропологічне свідчення». У Німеччині є 22 премії тільки для кримінальної літератури і в країні в цьому жанрі працює понад 300 письменників. Поляки вваажають, що стали європейською нацією, бо мають нині 50 авторів кримінальних книжок (10 років тому мали тільки у Польщі виходило 5-7 детективів вітчизняних авторів і десятки перекладних). Анатолій Івченко робить висновок: “Позаяк Жадана, Забужко і Андруховича ніхто не читає у великих кількостях, країна не може стати європейською, якщо не матиме своєї кримінальної літератури. Для того, щоб мати свої високоякісні зразки такої літератури, вона мусить на щось орієнтуватись, тож, очевидно, ми потребуємо передусім якісних перекладів якісних детективів”. “Ми хочеммо заохотити людей любити хороші детективи в хороших перекладах і не соромитися цієї любові”, — додала Божена Антоняк.

Про промоцію книжок в  Україні

Років чотири тому Марек Краєвський був майже невідомий у Львові. Щоб він став відомий, Божена та Анатолій витратили багато зусиль та енергії. З цим автором познайомилися випадково: їдучи з Німеччини, Анатолій Івченко натрапив на статтю про Краєвського. У Польщі він купив його книги, разом із дружиною прочитав і вирішив, що перекладати й видавати Краєвського в Україні просто необхідно — принаймні для того, аби ми мали зразок арт-детективу у стилі нуар.

“Як у країні, де склалися певні літературні звички, переконати читачів, що кримінальну літературу читати варто? Я зайнявся промоцією”, — розповідає Івченко. Однак із боку видавців наштовхнувся на повне нерозуміння того, як слід просувати літературу. На жаль, більшість українських видавців вважають, що для того, аби книжку купували, достатньо розмістити на її обкладинці слова “Європейський бестселер”. “Зверніть увагу: в нас жоден польський переклад комерційно неуспішний — наприклад, українські переклади книжок польської письменниці Ольга Токарчук, яка вже багато років незмінно присутня в десятці найбільш продаваних польських авторів, у нас розходяться по кілька років. Взагалі, у нас 2 тис примірників однієї назви розходяться по кілька років. Причиною цьому — не те, що люди уникають купівлі книжок, а те, що людям не розповідають про те, що книжки варто купувати і які саме книжки варто купувати”.

Натомість видавництво “Урбіно”, видавши на початку літа 3 тис “Ериній” Краєвського, планує в листопаді перевидати цю книжку.

Як Краєвський промує Україну

Не секрет, що книжка “Еринії” розходиться дещо краще, ніж “Привиди в місті Бреслау”, — це наслідок того, що “Еринії” містить у собі львівський текст. Три роки тому, приїхавши до Львова, Краєвський зацікавився Україною, почав вивчати українську і вирішив, що події наступного циклу детективів відбуватимуться у Львові. Можливо, зіграло роль не тільки те, що йому просто подобається це місто, а ще й галицьке коріння письменника: його мати народилася в селі Острожець Мостиського району Львівської області. Як результат, Краєвський запустив українську тему в детективах на різних рівнях.

Президент Форуму видавців Олександра Коваль запропонувала мерові Львова Андрію Садовому запросити Марека Краєвського на двотижневу степендію, щоб той краще міг познайомитися з містом, його історією та культурою. І маємо чудовий результат, щойно Краєвський завершив роботу вже над третім романом львівського циклу «Числа Харона», який наступного року вийде в Польщі і майже відразу в Україні.

Бреслауський цикл перекладено нині 18-ма мовами світу. Українці зацікавлені в тому, щоби львівський цикл також був перекладений різними мовами — це ще один канал інформації про Україну в інших державах.

Що видавництво “Урбіно” планує видавати, окрім  Краєвського?

Видавництво “Урбіно” планує кілька серій:

Кримінальна, в якій, окрім Краєвського, планують видати Зигмунта Мілошевського, Маріуша Чубая;
Літературу для жінок — серія називатиметься “На шпильках”. У цій серії першою вийде книга Йоанни Фабіцької “Шалене танго: істеричний роман”.
Літературу для підлітків підлітків — серія називатиметься “Прикольна книжка”. Першою вийде книжка Барбари Космовської “Буба”, потім — Малґожати Мусєровіч “Брехуха”. Це популярна література для дівчат 14-18 років. (У нашій літературі ця ніша особливо незаповнена — наші дівчата не мають літераутри про дівчат свого ж віку, — нагадують Божена Антоняк та Анатолій Івченко).
Поза серією видадуть роман Ольги Токарчук — екотрилер “Веди свій плуг понад кістками мертвих”.

Що таке нішеве видавництво?

В анонсі про захід містилась інформація про те, що “Урбіно” є нішевим видавництвом. Імовірно, багато кому було цікаво, що ж означає слово “нішевий” у словосполученні з “видавництвом”. Божена Антоняк, директор видавництва та перекладач, відповіла на це запитання розповіддю про те, як виникла ідея заснувати “Урбіно”. Якось Анатолій Івченко — головний редактор тоді ще майбутнього “Урбіно” — відвідав книжковий ярмарок у Вроцлаві, де його познайомили із двома видавцями, що видавали винятково шведську літературу, тобто керували нішевими видавництвами. У Львові Івченко разом із дружиною (нею є саме Божена Антоняк) подумали: чому б не створити власне нішеве видавництво й не видавати літературу однієї країни? Оскільки польською культурою подружжя цікавилося здавна й уважає її близькою собі, то нескладно було вибрати, літературу якої країни видаватимуть.

Ставлення до детективів в Україні та за кордоном

Божена Антоняк розповідає: “У 90-ті роки всі ми годувалися дешевими російськими детективами з однаковим сюжетом під поганою обкладинкою. Склалося уявлення, що детектив — це погано, і слід соромитися того, що любиш детективи”.

Взагалі, європейцям, як переконує Анатолій Івченко, не зрозуміле зневажливе ставлення до популярної літератури та детективів. 15 % книжкового ринку в будь-якій європейській країні — це детективи. Неможливо уявити освічену людину в Європі, яка б не читала відомих авторів цього жанру. Кримінальна література стає об'єктом наукового вивчення. Так, нещодавно відомий польський письменник і дослідник поп-культури Маріуш Чубай написав про детективи докторську дисертацію «Етнолог у місті гріха: детективний роман як антропологічне свідчення». У Німеччині є 22 премії тільки для кримінальної літератури і в країні в цьому жанрі працює понад 300 письменників. Поляки вваажають, що стали європейською нацією, бо мають нині 50 авторів кримінальних книжок (10 років тому мали тільки у Польщі виходило 5-7 детективів вітчизняних авторів і десятки перекладних). Анатолій Івченко робить висновок: “Позаяк Жадана, Забужко і Андруховича ніхто не читає у великих кількостях, країна не може стати європейською, якщо не матиме своєї кримінальної літератури. Для того, щоб мати свої високоякісні зразки такої літератури, вона мусить на щось орієнтуватись, тож, очевидно, ми потребуємо передусім якісних перекладів якісних детективів”. “Ми хочеммо заохотити людей любити хороші детективи в хороших перекладах і не соромитися цієї любові”, — додала Божена Антоняк.

Про промоцію книжок в  Україні

Років чотири тому Марек Краєвський був майже невідомий у Львові. Щоб він став відомий, Божена та Анатолій витратили багато зусиль та енергії. З цим автором познайомилися випадково: їдучи з Німеччини, Анатолій Івченко натрапив на статтю про Краєвського. У Польщі він купив його книги, разом із дружиною прочитав і вирішив, що перекладати й видавати Краєвського в Україні просто необхідно — принаймні для того, аби ми мали зразок арт-детективу у стилі нуар.

“Як у країні, де склалися певні літературні звички, переконати читачів, що кримінальну літературу читати варто? Я зайнявся промоцією”, — розповідає Івченко. Однак із боку видавців наштовхнувся на повне нерозуміння того, як слід просувати літературу. На жаль, більшість українських видавців вважають, що для того, аби книжку купували, достатньо розмістити на її обкладинці слова “Європейський бестселер”. “Зверніть увагу: в нас жоден польський переклад комерційно неуспішний — наприклад, українські переклади книжок польської письменниці Ольга Токарчук, яка вже багато років незмінно присутня в десятці найбільш продаваних польських авторів, у нас розходяться по кілька років. Взагалі, у нас 2 тис примірників однієї назви розходяться по кілька років. Причиною цьому — не те, що люди уникають купівлі книжок, а те, що людям не розповідають про те, що книжки варто купувати і які саме книжки варто купувати”.

Натомість видавництво “Урбіно”, видавши на початку літа 3 тис “Ериній” Краєвського, планує в листопаді перевидати цю книжку.

Як Краєвський промує Україну

Не секрет, що книжка “Еринії” розходиться дещо краще, ніж “Привиди в місті Бреслау”, — це наслідок того, що “Еринії” містить у собі львівський текст. Три роки тому, приїхавши до Львова, Краєвський зацікавився Україною, почав вивчати українську і вирішив, що події наступного циклу детективів відбуватимуться у Львові. Можливо, зіграло роль не тільки те, що йому просто подобається це місто, а ще й галицьке коріння письменника: його мати народилася в селі Острожець Мостиського району Львівської області. Як результат, Краєвський запустив українську тему в детективах на різних рівнях.

Президент Форуму видавців Олександра Коваль запропонувала мерові Львова Андрію Садовому запросити Марека Краєвського на двотижневу степендію, щоб той краще міг познайомитися з містом, його історією та культурою. І маємо чудовий результат, щойно Краєвський завершив роботу вже над третім романом львівського циклу «Числа Харона», який наступного року вийде в Польщі і майже відразу в Україні.

Бреслауський цикл перекладено нині 18-ма мовами світу. Українці зацікавлені в тому, щоби львівський цикл також був перекладений різними мовами — це ще один канал інформації про Україну в інших державах.

Що видавництво “Урбіно” планує видавати, окрім  Краєвського?

Видавництво “Урбіно” планує кілька серій:

Кримінальна, в якій, окрім Краєвського, планують видати Зигмунта Мілошевського, Маріуша Чубая;
Літературу для жінок — серія називатиметься “На шпильках”. У цій серії першою вийде книга Йоанни Фабіцької “Шалене танго: істеричний роман”.
Літературу для підлітків підлітків — серія називатиметься “Прикольна книжка”. Першою вийде книжка Барбари Космовської “Буба”, потім — Малґожати Мусєровіч “Брехуха”. Це популярна література для дівчат 14-18 років. (У нашій літературі ця ніша особливо незаповнена — наші дівчата не мають літераутри про дівчат свого ж віку, — нагадують Божена Антоняк та Анатолій Івченко).
Поза серією видадуть роман Ольги Токарчук — екотрилер “Веди свій плуг понад кістками мертвих”.

6 вересня о 18.00 у київській Книгарні “Є” відбулася зустріч із сербською письменницею та дипломатом Відою Огнєнович.

Темою розмови став менеджмент у сфері культури. Віда Огнєнович наголосила, що у таких країнах, як Україна, де надзвичайно потужними є культурні традиції, необхідно використовувати наявний потенціал. Практика проведення колективних та індивідуальних групових виставок, створення майданчиків на кшталт Книгарні “Є”, куди люди можуть прийти й поділитися духовними й інтелектуальними набутками, використання таких всесвітньо відомих імен вихідців з України як Гоголь, Шевченко, Булгаков, за словами Віди Огнєнович, уже є достатньо поширеною, проте потрібні систематичні зусилля діячів культури, які, крім того, повинні підтримуватися на державному рівні.

У невеликих західноєвропейських країнах — наприклад, у Данії та Норвегії — державне інвестування в культуру поширене й успішне. Проте там дбають не тільки про стан освіти, науки, культури, але й про популярність місцевих набутків у світі, про зближення із масштабнішими культурними просторами. Так, англійською мовою перекладено твори навіть третьорядних норвезьких письменників — настільки велике значення цьому надають. Цю стратегію переймає і Сербія: Віда Огнєнович — президент тамтешнього ПЕН-клубу і докладає зусиль до збільшення числа перекладів сербських письменників за кордоном. Існує щорічна видавнича програма, відповідно до якої щорічно друкується п”ять англомовних антологій сербської літератури. Сербський ПЕН-клуб став інструментом впливу культурної промоції.

Ще одним важливим напрямком культурного менеджменту Віда Огнєнович назвала комунікацію між культурою і туризмом. Адже люди повинні приїжджати до країни не лише подивитися на місця, описані в путівнику, але й долучитися до культури, відчути її. Отже, повинні бути інтенсивні зусилля в напрямку інтеграції.

На зустрічі із Відою Огнєнович були присутні посол Республіки Сербія в Україні Душан Лазич, директор Інституту євроатлантичного співробітництва Олександр Сушко, директор видавництва “Смолоскип” Ростислав Семків, президент мережі Книгарень “Є” Роман Цуприк, перекладачі, журналісти, науковці, представники культурних інституцій.

Шановні покупці! Запрошуємо Вас до нової Книгарні “Є” за адресою:

У новій книгарні Ви так само знайдете великий вибір книг українською та іноземними мовами, подарункові видання, мапи та атласи, безкоштовний інтернет (Wi-Fi).

Увага: скористайтесь нагодою отримати картку з максимальною знижкою мережі книгарень “Є”: для цього зробіть будь-яку покупку у Книгарні “Є” на вул. Січових Стрільців до 19 вересня.

Кшиштофа Варґу передусім знають як польського прозаїка та журналіста з «Ґазети виборчої». У 2008 році йому вдалося поєднати свій художній хист із журналістським у збірці есеїв «Гуляш із турула» про культуру Угорщини. Варґа написав цю книжку з фаховою спостережливістю й філігранним художнім мисленням, відтворивши найвразливіші місця угорського менталітету. Тож не дивно, що у 2009 році його твір здобув приз читацьких симпатій на найпрестижнішому польському літературному конкурсі Nike. Кшиштоф Варга добре вивчив культуру Угорщини й тримає руку на пульсі найновіших подій історії цієї країни.

Національна ностальгія

У. Т: Певно, в Польщі, як і в Україні, Угорщина асоціюється з кількома стереотипами: паприка, паленка, Балатон. На чому насправді будується угорська культура? Без чого ти не уявляєш собі цієї країни?

Угорщина спирається на плеканні своєї ідентичності, типовій для невеликих країн, особливо для тих, що колись були значно більшими. Єдине, що має ця країна з населенням 10,5 мільйонів – це історія. Угорці вірять у свою винятковість. І це правда, взяти хоча би мову й походження. Мені найбільше імпонує їхня прив’язаність до своєї народної традиції, вони її справді культивують. Народна традиція у Польщі стала кітчем. А там – усе живе. Ось мені страшенно подобаються їхні танцгазо – будинки танцю. Угорська ідентичність, як і польська – це поєднання манії величі та комплексу меншовартості: переконання у своєму історичному месіанізмі й мартирології. Зрештою, історія Угорщини ХХ ст., на відміну від історії Польщі, – низка невдач. Для Польщі кінець Першої світової війни – здобуття незалежності та державності, а для Угорщини – Тріанон і втрата Семигороддя, Словаччини, Воєводини й Закарпаття. І до сьогодні, як би це парадоксально не звучало, це формує угорську ідентичність. Здавалось би, чим далі від цих подій, тим більше вони мали би затиратися в пам’яті, однак в Угорщині – все навпаки.

У. Т.: Невже навіть нові покоління угорців носять у собі цю пам’ять?

Так, в Угорщині немає різниці між генераціями. Не тільки старші люди про це пам’ятають, а й молодші. Зокрема є цілий напрямок в угорській рок-музиці, який називається немзеті-рок, тобто національний рок. Наприклад, гурт «Карпатія» співає про те, що Семигороддя повинно бути угорським, або найкраща на світі паленка – угорська. Ці колективи співають також пісні періоду Другої світової війни у рок-обробках. На угорських вулицях можна побачити двадцятирічного хлопця, фана музики хеві-метал: на наплічнику в нього напис «Metallica», а на футболці – карта великої дотріанонської Угорщини. І що цікаво, ця течія стає популярнішою. Це, як на мене, спричинено внутрішньою кризою: політичною, суспільною та економічною. Й національна ностальгія стає все сильнішою.

У. Т.: У книжці ти пишеш про повсюдну угорську ностальгію. А чим вона відрізняється, скажімо, від польської ностальгії за так званими  кресами?

Кресова ностальгія в Польщі – справа старшого покоління. На одній зустрічі в Колобжезі, пригадую, розповідав про угорців, про книжку, про ностальгію, й старші пані казали, що вони все розуміють, бо родом із Вільнюса (до Другої світової місто належало Польщі. – Ред.). Але такі питання турбують найстарше покоління, для молодих поляків – це не має жодного значення. Польські меншини в Україні чи Литві досить малі порівняно з угорськими в Словаччині чи Румунії. Окрім того я вважаю, є значна ментальна різниця між угорцями й поляками. Поляки швидше спалахують і швидше гаснуть: «Бунтуймо! Вже! Негайно!», а потім розуміють – це не мало сенсу. Натомість угорці можуть жити в тривалій летаргії, збирати злість і потім вибухнути сильним повстанням. Згадаймо історію. В ХІХ ст. у Польщі були січневе повстання, листопадове повстання, повстання 1846 року тощо. Цих бунтів було багато. Водночас в Угорщині спалахнуло одне повстання 1848 року, але дуже потужне. Так само після 1990 року: в Польщі під міністерства приїжджали селяни або суднобудівники й палили автомобільні шини, а в Угорщині панував ілюзорний спокій, незадоволення угорців визрівало аж до 2006 року, коли вибухнули масовi заворушення. Отже, в цьому я бачу різницю між двома країнами. До того ж в Угорщині панує якийсь меланхолійний клімат, безкінечний fin de siècle. Будапешт – це місто, що не змінилося за сто років. Воно контрастує з Варшавою, яка веде новий відлік після Другої світової війни: з’явилися нові будинки й нові городяни, справжніх варшав’ян, котрі живуть тут із покоління в покоління, дуже мало.

Пізнати іншого

У. Т.: «Гуляш із турула» влучно описує угорську культуру. Які культурологічні методи ти використовував? Як найкраще пізнавати чужу культуру й угорську зокрема?

Мені важко відповісти, бо «Гуляш із турула» – це збірка есе, а не наукова праця, тому я не роблю різниці між високою та низькою культурами. Для мене однаково важливі угорський гімн, до слова дуже жалісливий, і рок-музика та кінематограф. Мій метод досить простий: треба жити в країні, якщо хочеш її зрозуміти. Це наукова праця має бути об’єктивною, а коли пишеш низку есе, то маєш усвідомлювати, що хтось інший може зовсім інакше дивитися на ці речі.

У. Т.: У книжці ти пишеш про особливі місця в Угорщині, які зазвичай не відвідують туристи. Як правило – це якісь закинуті вулиці, далеко від центру…

Так, правду про те чи інше місто або країну не знайдеш у старому місті, де розташовані сувенірні крамниці. Її варто шукати там, де відбувається справжнє життя. Я не хотів писати про туристичні місця, бо це справа путівників. Справжню Варшаву не побачиш у старому місті, а скоріше на Празі (район Варшави. – Ред.). І так по всьому світі.

У. Т.: Угорці – це частина Європи вже понад тисячу років. Чи залишилися якісь сліди їхнього походження в сучасній ментальності?

Розумієш, я ж не знаю ментальність тих дикунів, що прийшли на Паннонську низовину тисячу років тому й були загарбниками. Однак сучасні угорці люблять на тому наголошувати. В Будапешті є цілі магазини, де можна купити всі реконструйовані аксесуари тих кочівників. Вони культивують цей напрямок, і це елемент їхньої ідентичності. Для мене ключовим є угорське поняття «здобуття батьківщини». Якщо задуматися, то це оксюморон, бо вітчизна – місце, де народжуєшся, а не яке здобуваєш.

У. Т.: У культурі Центральної Європи, як на мене, є дві найбільші проблеми – сліди комунізму та глобалізація. Як це виглядає в  Угорщині?

Глобалізація відчувається в магазинах та банках. І на цьому рівні вона не страшна. Це вибір кожного індивіда – піти чи не піти в «МакДональдз», а за комунізму тебе змушували робити те, а не інше. Комуністичну спадщину в Угорщині використовують у запеклій політичній боротьбі. А все тому, що за комунізму Угорщина мала високий рівень життя. В Польщі панувала бідність, а в будапештських магазинах тоді можна було купити все. Після повалення комунізму й вступу до ЄС в Угорщині не сталося значних змін. Усе стабільно. Натомість у Польщі відбулися суттєві зміни. Тому в Угорщині на сильних позиціях стоїть євроскептицизм і побутує досить сильна ностальгія за часами Яноша Кадара, коли нібито було всім краще, всі мали роботу. Тож між глобалізацією й ностальгією за комунізмом в Угорщині виберуть останнє. Коли говорити про зовнішню політику, то специфікою угорського політичного життя є те, що вони займаються собою. Міжнародні теми ніколи не входять до передвиборчих програм. Під час виборів в Україні для людей завжди важливо, чи політик тяжіє до Європи, чи до Росії. А в Угорщині політики переймаються внутрішніми проблемами. Всі дотеперішні вибори спиралися лише на соціальні обіцянки. Якщо угорські політики й дивляться за кордон, то хіба туди, де живуть етнічні угорці, тобто в Румунію та Словаччину.

Політичний поділ

У. Т.: А як сучасна Угорщина ставиться до Закарпаття?

Закарпаття майже відсутнє у щоденних дебатах угорців, оскільки угорська меншина там відносно нечисленна. Немає угорсько-українських суперечностей як таких. Навіть із Румунією відносини порівняно спокійні, а ось зі Словаччиною… Новий прем’єр Віктор Орбан обіцяв, що всі угорці, які живуть поза межами країни, отримають угорське громадянство. Це викликало обурення Братислави, бо якогось дня 600 000 громадян Словаччини можуть стати угорцями, а також 1 700 000 громадян Румунії… Є такий словацький націоналіст – що саме по собі звучить смішно – Ян Слота, який погрожує Угорщині війною. Великого значення це, звісно, не має, оскільки ці країни належать до Євросоюзу. Якби таке громадянство могли здобути закарпатські угорці, то для них – це реальний інтерес, бо вони раптом змогли би стати громадянами ЄС…

У. Т.: Розкажи детальніше про теперішню політичну ситуацію в Угорщині.

Після восьми років правління соціалістів тріумфально перемогли праві. Вони мають дві третини місць у парламенті, але це не стало несподіванкою. Ще перед виборами було зрозуміло, що вони виграють, бо роки правління соціалістів – повна невдача. Угорщина потрапила у величезну економічну кризу. Крім того, всі пам’ятають про скандал Ференца Дюрчані, який у 2006 році на закритому з’їзді соцпартії, не знаючи, що його записують, зізнався в постійній брехні, фальшуванні статистики й назвав Угорщину «блядською країною». І я думаю, коли б прем’єр України назвав свою країну так само, то піднялися більші б заворушення, ніж у вашому парламенті, коли голосували за Чорноморський флот. В Угорщині суспільство поділилося навпіл, і я боюся, що це також чекає на Польщу. Навіть друзі розсварилися…

У. Т: Невже Угорщина розділена?

Так, і досить давно. Я навіть уже чув анекдоти, що пари розривали стосунки, бо дівчина була за соціалістів, а хлопець за правих. Добре, що угорці здатні до самоіронії, це їх якось рятує. Вони можуть із себе  покепкувати.

У. Т.: Цей поділ – географічний, соціальний чи якийсь інший?

Частково – географічний, бо після виборів стало зрозуміло, що на багатшій західній Угорщині віддають перевагу, умовно кажучи, ліберальним партіям. Є така крайня права партія Jobbik («Найкращі». – Ред.) – антисемітська й антиромська. І на післявиборчій мапі видно, що їхній електорат переважно на сході біля кодону зі Словаччиною. Там, де багато ромів і немає роботи. Натомість найліберальніша Екологічна партія має свій електорат тільки в Будапешті, бо він традиційно найліберальніший. Що цікаво, в Угорщині немає вікової різниці в політичних уподобаннях.

Погляд іззовні

У. Т.: «Гуляш із турула» досить іронічно описує угорський національний міф. Книжку вже переклали угорською? Як реагують на неї  угорці?

Її вже переклали й у лютому опублікували. Я мав своєрідний промотур Угорщиною, в який вибрався з побоюваннями, що книжка нікого не зацікавить або будуть протести. Однак «Гуляш із турула» здобув досить позитивні рецензії. Багато людей приходило на зустрічі. Я хоч і напівугорець, але з Польщі. Звісно, на якихось інтернет-форумах мене критикували, проте менше з тим. Загалом я був приємно здивований. Найцікавіше те, що найбільше моя книжка не сподобалася польській еміграції в Угорщині. Вони вважають, що есеї Варґи псують добрі польсько-угорські стосунки.

У. Т.: А чи не хотів ти написати подібну книжку про Польщу, скажімо, «Біґос із білого орла»?

Ні, бо таку книжку повинен написати хтось іззовні. Хтось, хто має іншу перспективу й добре знає мову та культуру, хтось, хто бачить речі, які для поляків можуть видаватися очевидними чи навіть непомітними. Якби я знав румунську, то писав би про Румунію. Кожна центральноєвропейська країна має свої проблеми, комплекси й параної, які завжди можна цікаво описати. Я би дуже хотів, щоб українець написав про Польщу, угорець – про Румунію, румун – про Болгарію і так далі.

Автор — Лесь Белей

Шановні покупці! Запрошуємо Вас до нової Книгарні “Є” за адресою:

У асортименті нової книгарні — книги українською та іноземними мовами,
подарункові видання, альбоми, канцтовари, листівки.
З повагою, Книгарня “Є”

9 червня о 17 годині у київській Книгарні “Є” відбулася публічна лекція Надзвичайного і Повноважного Посла Королівства Бельгія в Україні Марка Вінка, організована Посольством Королівства Бельгія в Україні та Книгарнею “Є”.

Темою зустрічі стали стосунки Бельгії та України, а також проблеми інтеграції європейських країн.

Наразі відбувається розширення Європейського Союзу; отже, необхідно створити належні умови для того, щоб держави, які нещодавно вступили до ЄС або планують зробити це найближчим часом, були включені у процес співпраці. Марк Вінк наголосив, що важливо “вірити у Європу” — адже віра є необхідним чинником будь-якої розбудови. Тому Україна обов'язково повинна набути таку віру.
Також для України важливо усвідомити, що вона прагне отримати від співпраці з Європейським союзом і який внесок може зробити у межах загальноєвропейської співпраці. Для цього потрібно пам'ятати і розуміти як власну історію, так і культурні запити. Прояснення таких аспектів допоможе пришвидшити процес інтеграції. А від рівня усвідомлення власної ідентичності залежить стійкість відносно зовнішніх впливів; це правило, перевірене бельгійським досвідом.
Тільки коли Європа буде повністю інтегрована економічно і політично, можна буде говорити про її значущу роль і впливи у світових процесах. Україна має усвідомити міру своєї готовності брати участь у цьому процесі.
У зустрічі взяли участь: професори Ігор Срібняк, Ігор Палієнко, Лариса Масенко, Олексій Сокирко, історик Олексанлр Пагиря, оглядач “Українського тижня” Юрій Макаров, директор видавництва “Темпора” Юлія Олійник, президент мережі Книгарень “Є” Роман Цуприк, відомі перекладачі, журналісти, представники культурних інституцій та ін.
Марк Вінк, Надзвичайний і Повноважний Посол Королівства Бельгія в Україні, обіймає свою посаду з 2006 року. Має диплом із Public Relations та закінчив Інститут прикладних наук із комунікації. У 1980–1991 роках працював в апараті МЗС Бельгії, обіймав посаду консула в Ханої, В’єтнам (1981), віце-консула в Кіншасі, Конго (1981–1984), консула в Касабланці, Марокко (1984–1987), у Лондоні, Велика Британія (1990).
У 1991-му з консульської служби перейшов на дипломатичну. Працював у Посольстві Бельгії в Бразилії (1993–1995), Представництві Бельгії при ООН (1997–2000), Посольстві в Марокко (2000–2002). У 2003–2006 роках – генеральний консул у Конго. Опісля того – Надзвичайний і Повноважний Посол Королівства Бельгія в Україні.

Інформаційний партнер заходу — суспільно-політичний тижневик «Український тиждень».

3 червня о 18 годині у київській Книгарні “Є” (вул. Лисенка, 3) відбулася зустріч із Павлом Поторочиним — захід у рамках спільного проекту Книгарні “Є” та Польського Інституту у Києві “Європейський досвід: Польща”.

Темою зустрічі стало обговорення менеджменту у сфері культури та промоції надбань національної культури у світі.

Павел Поторочин наголосив, що культура — це насамперед галузь економіки. За умови відповідного підходу вона здатна принести неабиякі дивіденди. Так, коли постала необхідність сприяти присудженню премії “Оскар” режисеру Анджею Вайді, застосували прийоми лобіювання, що використовуються у політиці, коли потрібно зібрати певну кількість голосів на користь того чи іншого проекту.

Після призначення директором Інституту Адама Міцкевича (ІАМ) Павел Поторочин зрозумів, наскільки обмеженою є кількість професіоналів культурного менеджменту у Польщі. У результаті його зусиль держава тепер надає можливість охочим здобути відповідну післядипломну підготовку — а згодом докласти власних зусиль до розвитку індустрії культури.

До сфери діяльності ІАМ належить, зокрема, культурна дипломатія. Це — аксіологічний проект, цінність якого нарешті почали розуміти політичні діячі. Мета такої діяльності — зробити польську культуру незамінною ланкою високої світової культури. Успіх Днів Польщі за кордоном (у Іспанії, Ізраїлі, Росії, Україні та інших країнах) свідчить про те, що десятирічна діяльність ІАМ є недаремною.

Із часом Інститут має стати не урядовою, а державною інституцією. Відповідно, має зрости і стабілізуватися фінансування культурних проектів. А згодом, як сподівається Павел Поторочин, ІАМ стане таким же знаним культурним брендом, як Британська Рада та Гете-Інститут.

У зустрічі взяли участь директор Польського Інституту в Києві Єжи Онух, президент Асоціації видавців та книгорозповсюджувачів України Олександр Афонін, кінорежисер Володимир Тихий, літературознавець Володимир Панченко, президент мережі Книгарень “Є” Роман Цуприк, відомі видавці, перекладачі, журналісти та ін.

Павел Поторочин — дипломат і менеджер культури, видавець і продюсер. З 2008 року — директор Інституту Адама Міцкевича (Варшава). Дипломатичну кар’єру розпочав у 1995 році у Лос-Анжелесі як консул із питань культури. Лобіював присудження Анджею Вайді почесного “Оскара” за внесок у розвиток світового кіномистецтва. У 2000 році очолив новостворений Польський Інститут у Нью-Йорку. Протягом п’яти років створив помітну на культурній мапі міста інституцію, події якої висвітлювалися, зокрема, на шпальтах „The New York Times”. Наступні три роки працював директором Польського Інституту у Лондоні.

Інститут Адама Міцкевича — державна інституція Республіки Польща, створена з метою промоції польської культури у світі. Серед проектів: Польський сезон у Франції, Рік Польщі в Україні, Дні польської культури у Китаї та Алжирі, Рік Польщі в Ізраїлі, Сезони польської культури у Росії.

Інформаційний партнер заходу — суспільно-політичний тижневик «Український тиждень».

23 травня завершився 55-й Варшавський міжнародний книжковий ярмарок, який у Польщі здобув репутацію найпотужнішої книжкової події року. В Палаці культури були традиційно представлені національні стенди країн-учасниць (географія яких доволі широка й охоплювала Японію, Пакистан, ПАР тощо) та їхніх видавництв. Книжкове дійство відбувалося під знаком Фридерика Шопена. До річниці композитора поляки випустили багато продукції: книжки, музичні обробки та повне зібрання його творів.

Україну цього разу репрезентували три стенди: державний, видавництва «Темпора» та Книгарні «Є». Теоретично національний інформаційний щит охоплював 70 українських видавництв – приблизно стільки ж, наприклад, зібрав стенд Росії. Однак на практиці він символізував усю печерність державної промоції української культури. Саме печерність, а не «печерність». Книжки лежали зібганими стосами на землі біля стін. Для того щоб спілкуватися з відвідувачами, господарі українського національного стенду вибрали «найміжнароднішу» мову – російську. Однак це не допомогло їм дохідливо пояснити зацікавленим в українських новинках, які саме примірники в них є, а яких немає. Тому складалося враження, що далеко не всі заявлені в програмі 70 видавництв привезли хоча б одну книжку. Напис на національному стенді чи не єдиний на виставці не був транслітерований латинкою. Для повноти картини бракувало тільки шароварів, великого короваю з вишиваним рушником та сала з самогоном.

Натомість приватні стенди, які брали участь у ярмарку без жодної державної підтримки, виглядали цілком пристойно на тлі інших. У їхніх програмах були презентації й зустрічі з українськими письменниками та вченими, які набагато краще представляли вітчизняний книгодрук, ніж національний стенд. Отож варшавська виставка вкотре унаочнила, що попри постійні декларації про європеїзацію українців, державний віз культури й нині там.

Лесь Белей, «Український Тиждень»

Більше фото — у галереї сайту: http://book-ye.com.ua/gallery/?album=1&gallery=10 

Національна парламентська бібліотека України та видавництво «Фоліо» запрошують Вас на презентацію нової книги Ірен Роздобудько «Перейти темряву».

27 травня, 15.00.

Ірен Роздобудько – одна з найвідоміших українських письменниць, авторка популярних книг «Пастка для жар-птиці», «Ґудзик”, «Амулет Паскаля», «Все, що я хотіла сьогодні»…
„Перейти темряву” – нове творіння письменниці, трилер про маніяка та його невинних юних жертв... Він не кат – він дослідник, і він дуже хоче знати, що відчувають ці прекрасні метелики з відірваними крильцями… Потішні, вони кумедно повзають та звиваються, намагаються злетіти і не розуміють, чому не виходить…
На 154 сторінках захопливого роману – долі десятків тисяч українок, що їх продали у рабство за кордон та змусили працювати повіями. І не всі повертаються з неволі, бо лиш одиницям вдається … перейти темряву.
***
Адреса Національної парламентської бібліотеки України:
вул. Грушевського, 1.