Приходь
Календар
Грудень 2016
П В С Ч П С Н
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 
Спілкуйся
Опитування

Мій улюблений формат заходів у Книгарнях "Є"

Дивитися результати

Завантаження ... Завантаження ...

Амбасадор натхнення

6 вересня 2010 року у київській Книгарні «Є» відбулася зустріч із письменницею Відою Огнєнович, головою сербського ПЕН-клубу, послом Сербії у Данії.

Пропонуємо інтерв'ю з гостею, опубліковане у часописі «Український тиждень».

Амбасадор натхнення

Дипломат, театральний режисер і письменниця Віда Оґнєнович про Сербію, Скандинавію, драми минулого десятиліття та сцену як порятунок

Віда Оґнєнович об’єднує у своїй долі й творчості епохи: самоврядного соціалізму, руїну й деградацію 1990-х, десятиліття демократії; поєднує простори; суміщає літературу і театр. У мистецькому середовищі рідної Сербії її називають просто Віда. У Норвегії і Данії – дипломат. Амбасадор культури, драматург, професор театрального мистецтва й співзасновниця Демократичної партії Сербії, з якої вийшла генерація політиків, що зуміла звільнити країну від шовіністичних фантомів минулого, Віда Оґнєнович має що сказати. І не тільки своїм землякам, не тільки балканському чи скандинавському світу, а й українцям.

Листи про фальш і щирість

У. Т.: Ви працювали послом Сербії у Норвегії, нині – в Данії. Свої враження від першої описали в есе «Подорожі Норвегією з Ісідорою Секуліч». Норвегія постає країною милосердних людей і чарівної природи. Які маєте враження від Данії?

– Це дві нордичні країни. Хоча вони мають різні природні умови. Норвегія – це територіально велика країна, вона має багато простору. Данія – дуже маленька країна. Є й інші відмінності. Осло – маленьке місто. Копенгаген – велике. Я ж звикла до великих міст на кшталт данської столиці. Копенгаген дуже добре збережений, доглянутий. Фортеці, палаци, звичайні будівлі – все в чудовому стані. Культурно він також дуже багатий. Приміром, нещодавно в Державному музеї мистецтва Данії я відвідала виставку художніх робіт американського музиканта, актора Боба Ділана. До речі, його роботи доволі сильні, життєствердні. Такі унікальні виставки в Копенгагені відбуваються поруч із численними виставками класичного й сучасного мистецтва. У місті діє чимало театрів: сучасні, авангардні, експериментальні, класичні, національний, народний. Дуже насичений, багатий літературний процес. Одне слово, я дуже насолоджуюся своїм перебуванням в Копенгагені.

У. Т.: Данія дуже багато інвестує в культуру. Вона дає змогу розквітнути всім квітам – і в цьому її сила.

– Саме так. Вони щедро фінансують культуру. Я особливо люблю в Данії та Норвегії те, що там культурне життя не є централізованим, воно не замикається лише на столиці. Якщо ви поїдете до другого за величиною данського міста Орхус, то побачите прекрасні фестивалі, дуже відкрите, зовсім не містечкове культурне життя.

У. Т.: У свої «Подорожі Норвегією» ви за уявну співрозмовницю берете сербську письменницю Ісідору Секуліч, яка 1913 року видала свої «Листи з Норвегії». Кого ви взяли б із собою у подорож Данією?

– На жаль, немає такої людини, яка відкрила б сербам Данію століття тому так, як це зробила Ісідора Секуліч щодо Норвегії. Її норвезький щоденник був написаний в епістолярній формі. Я описувала свої враження як новелу. Ісідора описала багато культурних феноменів тієї скандинавської країни. Для мене її книжка була путівником по Норвегії. І потім я написала листи до неї, щоб розповісти їй, що змінилося порівняно з її епохою. І моя наступна книжка, можливо, буде саме про  Данію.

У. Т.: Пишучи про Скандинавію, ви звертаєте увагу на те, що тамтешнім жителям удалося примирити людську сутність із навколишнім світом. У світі східноєвропейському й балканському ця сутність вступає у конфлікт із зовнішнім оточенням. Чому?

– Норвегія – це велика країна, де проживає небагато людей. Ментально нордичні люди відрізняються від нас, середземноморських, центральноєвропейських, східноєвропейських жителів. Вони отримують чи не найбільшу насолоду від спілкування з природою, а не з людьми. Коли втомлені, то йдуть у гори, до природи, спостерігають за нею, тобто скандинави є частиною природи більше, ніж ми. І вони інтровертні люди. Ми, коли нам погано, шукаємо друзів, думаємо, як розважитися десь у місті. Це має свої соціальні наслідки, позначається на ставленні до життя загалом. Я навіть жартувала зі своїми норвезькими друзями: якщо ви хочете поговорити з кимось, то не йдіть до дерева, йдіть до людини.

У. Т.: Ісідора Секуліч вважала, що сербам є чого повчитися в норвежців. Ви теж підтримуєте цю думку? Спробуймо говорити загальніше: про південно- і східноєвропейців.

– Насамперед погляньмо правді у вічі: ми дуже поверхові, полюбляємо фальшивий, зовнішній блиск. Ми непостійні, переймаємося тим, яке справляємо враження на інших. Нордичні люди прямолінійніші, мало говорять, але діють конкретно й переконливо. Вони щирі. Якщо говорять «так», то це справді «так». Якщо «ні», то це «ні». Без варіацій і відступів. Ми ж полюбляємо слово «можливо», полюбляємо казати «я  думаю…».

Медіатори

У. Т.: Чого сьогодні Сербія досягла у справі своєї культурної репрезентації за кордоном?

– Я можу сказати, що нині наша країна робить конкретні речі, щоб бути краще представленою в Європі. Але колишня Югославія в цьому сенсі досягла значно більшого. Вона мала свої культурні центри в різних столицях і містах, приміром, у Нью-Йорку, Парижі. Сербія успадкувала їх, щоправда, центр у Нью-Йорку був закритий. Як на мене, цього не треба було робити. Взагалі справа культурної репрезентації країни за кордоном потребує неабиякої енергії, грошей. І водночас я особисто вірю, що велика роль у цій справі належить конкретним особистостям. Є особистість – є результат. Дуже важливо залучати до цього найкращих митців, письменників. Також потрібно передусім фокусуватися на тих видах мистецтва, які можна розуміти без перекладу, як-от музика, художнє мистецтво, візуальне мистецтво загалом. Культура потребує медіаторів, перекладачів, але не в буквальному сенсі. А ось література забезпечує глибшу комунікацію. Я не вважаю, що культурну комунікацію слід розглядати як форму дипломатії. Дипломатична комунікація має свою специфіку: це обмін нотами, дуже формалізовані, стримані послання. Культурна комунікація має служити свободі, бути відкритою і розкутою, має надихати людей.

У. Т.: Як ви вважаєте, особистості й громадські ініціативи можуть компенсувати відсутність державних програм із промоції своєї культури за кордоном? Наразі це єдина надія України. 

– Важко сказати, чи можуть вони їх замінити. Але, безперечно, громадські ініціативи дуже важливі. Коли їх є водночас багато й коли люди вкладають свою індивідуальну енергію в справу, то з’являється щось справжнє, таке, що спирається на натхнення, а не лише якісь формальні приписи чи інструкції.

Популістський фольклор проти філософії

У. Т.: Як сербським інтелектуалам, творчим людям вдалося зберегти себе, а разом із тим і здорові сили країни в 1990-х? Який масштаб персональних трагедій того часу?

– Хтось пережив усе це з гідністю й пішов далі. Хтось був дуже травмований. Хтось не встояв і приєднався до сил Мілошевича. Тобто інтелектуали пережили цей час по-різному. Треба не забувати, що ми увійшли в 1990-ті з досвідом існування в комуністичній системі, де нас використовували як декорацію. Тоді була дозволена певна обмежена свобода. Якщо ж ти виходив за її межі, тебе карали. За режиму Слободана Мілошевича від інтелектуалів, письменників, художників держава вимагала одного – слухняності. Ніхто з нами тоді не радився щодо жодних важливих питань, щодо політичної долі Сербії. Багато з нас приєдналися до опозиції. І ось у 2000-му ця епоха, коли ми почувалися за все відповідальними, але не могли чогось реально змінити, закінчилася. Відбулася бульдозерна революція.

У. Т.: І яке відчуття було тоді, в 1990-ті: що це все надовго чи, навпаки, дуже тимчасово й нетривало?

– Тоді іноді здавалося, що це триватиме вічно. Ми були втомлені, виснажені, з нас просто висмоктали енергію.

У. Т.: Але таки не вся здорова енергія була знищена, якщо ще 1989 року в Сербії була створена Демократична партія, яка всупереч всьому прийшла через десятиліття до влади.

– Вочевидь, саме так. Я була в числі 11 засновників цієї партії. Мене запросили взяти участь у цій справі мої друзі. І я погодилася. Робилося це підпільно.

У. Т.: Що це було особисто для вас? Політика чи щось більше – вибір долі?

– Я ніколи не мала політичних амбіцій як таких. Не прагнула стати членом парламенту. А брала участь у заснуванні Демократичної партії, бо хотіла, щоб у моїй країні встановилася багатопартійність, щоб наше суспільство було відкритим, щоб ми мали свободу соціальну й свободу  інтелектуальну.

У. Т.: І в 2000-му на сербську політичну арену вийшли інтелектуали без клієнталістських зобов’язань і сумнівних політичних багажів. Наскільки вдалим був цей вихід на сцену? Як би ви це оцінили через десятиліття по тому?

– Насамперед треба говорити про постать прем’єр-міністра Зорана Джинджича, одного з фундаторів Демократичної партії. Доктор філософії, учень самого Юргена Хабермаса, блискучий перекладач наукових праць із німецької та інших мов, він прагнув разом з іншими інтелектуалами цивілізувати сербське суспільство, тобто побудувати цивілізовану демократію, в якій ключові рішення приймали б не політики, а експерти. Це по-перше. А по-друге, він ліквідував спадщину минулого: ідеологічний тиск, репресивні практики держави. Розумів, що лише вільна людина може бути успішною. А потім це так трагічно закінчилося (12 березня 2003 року Зоран Джинджич був застрелений невідомим снайпером у холі будинку уряду Сербії. – Ред.).

У. Т.: Ідеї та цінності Зорана Джинджича отримують продовження?
– Президент Сербії Борис Тадич – це соратник Зорана Джинджича. Тож спадковість, безперечно, є.

У. Т.: У Східній та Південній Європі люди виношують у собі багато ностальгії за уявною величчю, автентичністю, що часто є міфами. Чим є ідея «Великої Сербії» сьогодні?

– Я називаю це популістським фольклором. Є певна частина безробітного, незадоволеного, втомленого всім населення, яке вважає, що колись було краще, що громадян колишньої Югославії поважали більше, ніж нині сербів. Коли Югославія розпалася, то раптом ми змушені були вистоювати довгі черги за візами, ми опинилися в рівних умовах з багатьма іншими. За часів соціалізму серби мали більше свободи, ніж жителі інших країн соцтабору, тому люди просто до кінця не усвідомлюють, що значить сильний ідеологічний тиск, як важко його витримувати. Ідеї «Великої Сербії», «Великої Угорщини», «Великої Болгарії» тощо – все це міфи, популістський фольк­лор. Замість того щоб дивитися в майбутнє, люди мріють про ідеальне минуле, якого насправді не було.

У. Т.: І на цьому ґрунті постає травматична ідентичність.

– Є багато неоднозначного в питанні ідентичності. Мені здається, що воно часто переоцінюється. І ця єдність крові й землі як її запорука, зрештою, веде до фашизму. Людина сама формує свою ідентичність і сама за неї несе відповідальність.

Театр, театр…

У. Т.: Головна сцена вашого життя – не політика й не історія, а театр…

– Театральний режисер – це моя професія. Театр – моє життя. Свого часу я вивчала театральне мистецтво й літературу. Поставила понад 100 вистав, написала 11 п’єс. Література і театр – це те, чому я віддаю свою життєву енергію. Театр – це місце, де я завжди знаходжу порятунок, коли втомлююся від щоденного життя, коли втомлююся від життя взагалі. Це простір, де я почуваюся дуже добре, комфортно. Хоча професія театрального режисера складна – треба контролювати весь процес, керувати  ним.

У. Т.: Які тенденції сьогодні панують у сербському театрі?
– Важко однозначно сказати, які саме, бо театральне життя Сербії дуже багате, розмаїте. У нас добре розвинений класичний театр, працюють авангардні трупи, робляться експериментальні постановки. Крім того, в Сербії є блискуча когорта драматургів. Ми проводимо великий Белградський міжнародний театральний фестиваль, де вирує театральне життя. Тож наш театр живий і потужний, хоч і завжди бракує грошей.

Розмову вела Жанна Безп'ятчук

Біографічна нота
Віда Оґнєнович
Сербський театральний режисер, драматург, дипломат. Народилася 1941 року в селищі Дубочке, що в Чорногорії. Навчалася у Белградському університеті та університеті мистецтв, Сорбонні та Університеті Міннесоти. Викладає у Белградському університеті мистецтв. Працювала у Белградському національному театрі як художній керівник, драматург, режисер, генеральний менеджер. У 1989-му була одним із засновників Демократичної партії Сербії. У 2001–2006 роках – посол у Норвегії, з 2008-го – посол Сербії у Данії.

Додати відгук

Spam protection by WP Captcha-Free

Читай
Книгарня рекомендує
ТОП
Розгорнути
Мережа книгарень «Є»